До 100-річчя поета-земляка Віктора Соколова

18 апр 2019 12:06 0 151 Искусство, литература
До 100-річчя поета-земляка Віктора Соколова
 
Не забуваймо його «науку доброти»   
           (есе)
 
Про смерть нам треба пам’ятати,
 щоб ще окриленіше жить. 
                        В.Соколов
 
Чула, що видатні люди часто помирають незадовго до свого дня народження. Так трапилося і з моїм наставником — поетом Віктором Соколовим, світловодцем — донбасівцем — киянином, патріотом України.  Квітень був його місяцем: 17 народився, а 24 квітня 2002 року, в переддень пам’яті Чорнобильської трагедії, помер. У той же рік я відгукнулась статтею «Про солодку землю поезії Віктора Соколова» в «Народному слові».
 
Ми познайомились чверть століття тому, дружили в останні роки його життя, зрідка листувалися, обмінюючись гумористичними записками. Його поезія і особистість захоплювали, бо писав він так, що заздрили молоді.  
Велич людини, як правило, осягаємо, коли її не стане. Хто й де збере колекцію творів Віктора Соколова, перекладених російською, білоруською, молдавською, болгарською, угорською, грузинською, туркменською, латиською, вірменською, казахською та китайською мовами?  Архів поета поки недоступний науковцям. 
 
Він був уважним до деталей. Серед письменників, з якими дружив, назвав Івана Савича. Зрадів причетності до цього імені й нашого роду: моя мама у 20-х роках минулого століття вчилася разом із Савичем у Савинській школі Корюківського району на Чернігівщині. Разом допомагали й партизанському загону в час Другої світової війни. Розпитував про це, а я показала книгу О.Федорова «Підпільний обком діє», де є кілька сторінок про те, як мамина сім’я врятувала, переховавши, двох наших полонених. У одного з них вона потім жила в Чернігові, будучи студенткою Чернігівського педінституту.
 
Коли я почала писати вірші школяркою, а потім студенткою, мама брала в бібліотеці книги Івана Савича й розповідала про нього.
Не веду вже я тепер літщоденник, бо все життя в мене — літературне.  Хіба опишеш? А після першої зустрічі з 74-річним В.Соколовим, записала: «Запам’ятався винятковою галантністю, чим не дуже вирізняються наші провінційні кавалери, на жаль. Допомагав роздягатись-одягатись… Поводився артистично-церемонно, немов на врученні Нобелівської премії, зустрів мене промовою у віршах, в яких похвалив мою першу поетичну книгу «Заворожи мене». А згодом, перед моїм вступом у Спілку письменників, дав мені рекомендацію, долучивши її  до рекомендацій В.Панченка, В.Погрібного і Т.Журби.
 
Просила я його бути пізніше редактором моєї книги «Віку мого день», але співробітництво не склалось, хоча начебто ми були душевно споріднені. Пам’ятна мені зустріч з В.Соколовим у ОУНБ ім. Д.Чижевського в середині 90-х у моєму культурологічному жіночому товаристві «Жменя», яке активно прожило десять перебудовних років (1990 — 2000). Поет сказав, що вдруге зустрічається з кіровоградцями, а вперше — в сімдесятих.
 
Під час другої зустрічі трапилась несподівано-магічна пригода. Моя колега Люда Петюренко розповіла, що в 1967 році вдома на Черкащині у неї була книжка Соколова «Солодка земля», яка потім десь пропала. Але знайшлась за неймовірних обставин: копаючи картоплю, Люда викопала цю книжку. Дивувалась, як вона не згнила? Далі історія розвивалася ще неймовірніше: Люда передала ту книгу мені, я — поету. А він повернув її власниці з автографом, даним у свій день народження 17 квітня 1994 року:
 
Людмилі ПЕТЮРЕНКО, якій судилося втратити цю книжку, а потім віднайти — вже в «солодкій землі».
 
«Шановна пані Людо! Я вважаю,
Що книжка варта шани лиш тоді,
Коли вона й не тоне у воді, 
І у вогні на попіл не згорає.
До цього б міг додати лиш одне я, 
Хоч, може, це для Вас і не нове:
Допоки книга в спогадах живе —
Вода й вогонь безсилі перед нею!
                                                                Віктор Соколов».
 
Можливо, й добре, що він, автор віршованого роману «Моє серце в Донбасі»,  не дожив до сьогоднішніх подій на Донбасі, якому віддав більшу частину життя: очолював Донецьку та Луганську (об’єднані) письменницькі організації, редагував журнал «Донбас». 
Автор чотирьох десятків книг поезії, прози та публіцистики, двох десятків поем відзначений державними нагородами. Він освоював усе, про що писав, особисто: цілину, Заполяр’я, Далекий Схід, Урал, всю Україну. Йому боліло все, що боліло народу: голодомори, репресії, катастрофи:
 
Народе мій, сильніше бий на сполох!
Хай дзвін гуде по всіх усюдах нині.
Чорнобиля неумолимий Молох 
З’їда живцем людей на Україні!
 
Якби поет став міністром освіти, він би точно втілив свою ідею:
 
Я в курс наук негайно ввів би всюди 
іще одну науку — ДОБРОТИ.
 
Як і хранителька та розпорядник архіву Віктора Соколова Майя Міщенко, я теж люблю цей вірш, процитований нею 13 лютого 2003 р. у розповіді  «Урок не  за розкладом» у газеті «Світловодськ вечірній». Урок М.Міщенко провела у Світловодській школі №1, де в 5-6 класах вчився Вітя Баранець (таке прізвище за вітчимом було у майбутнього письменника). У цій же газеті за жовтень 2002 р. — хвилююча розповідь учителя української мови та літератури світловодської ЗОШ №9 про урок пам’яті, проведений  Майєю Міщенко і директором краєзнавчого музею Ольгою Аболмасовою. Вони ж у рік смерті поета організували у музеї дивовижно цікаву виставку «Автографи побратимів по перу Віктора Соколова». Один із світловодських поетів — Дмитро Дейнега —  на сороковини опублікував свій вірш «З сумом і гордістю на вічну пам’ять Віктору Соколу-Соколову».
 
У Світловодську є вулиця імені Віктора Соколова. Чи не варто до 100-річчя письменника увічнити меморіальною дошкою світловодську бібліотеку, а районній літстудії «Літо»  присвоїти ім’я поета-земляка, як те зробили до 100-річчя Лідії Горячко у Вільшанці?
Переконливо звучить останній, написаний в день народження 17 квітня 2002 року,  рядок поета: «Ні! Не помер я — я життям обпився!».
Він підживлював життя: виступав з гострими публікаціями на захист рідної мови, писав про вибір влади, про німецький україномовний журнал «Deutsch» і проблеми українського книгодруку.
 
Не всі ми прочитали два його романи у віршах, уривки з другого — «І молим Бога» друкувало «Народне слово» під назвою «З листа до матері у потойбічний світ».
 
А як щемно-щиро писав він у рубриці «З поличок пам’яті» про свій рід, своїх земляків, талановитих і сильних духом. Це оповідки й нариси: «Боги і дияволи»; про вчителів «Товариш Томашевський», «Ванькова сапетка».
Ще в 1996 році на сторінках «Літературної України» наводив цитати з російської преси на зразок «украинец — это враг», пояснював на конкретних  прикладах суть російського «старшобратства», прирівнюючи його до російської приказки «Друг — навстречу с топором!», і закликав нас усіх, вслід за Ю.Фучиком, бути пильними. Недопильнували — і маємо «друга» з танком назустріч.
Безстрашно писав В.Соколов відкриті листи російськомовному президенту Л.Кучмі та його дружині, «перебіжчику»  В.Коротичу; комуністам, які досі виходять на жовтневий парад: «хлопцы, чьи вы будете?».
 
Поета хвилювали і події в світі, і творчість  колег. Його поважали і любили друзі, а він, у першу чергу — колег по перу. Про світогляд В.Сосюри — стаття «Він заповідав нам: любіть Україну», про О.Гончара — «Я живу на вулиці Олеся Гончара»; «Лихо давнє й сьогочасне» — лист В.Яворівському. Про письменника О.Авдєєнка і комсомольське минуле — стаття «Закон життя»; «Помаранчевий сад»  присвятив ветерану Другої світової  грузину В.Долідзе.
 
Пораділа, коли назвав своїм другом Яра Славутича, з яким і я кілька років була знайома. Цікава Шевченкіана В.Соколова, особливо спогад про гаманець, забутий колись Шевченком і подарований Віктору названим батьком, розстріляним згодом у 1938-му. 
Жаль, не розщедрилась на його творчість критика, в тому числі і наші земляки. А поміж тим спадок В.Соколова — поета, прозаїка, публіциста не втратив актуальності. Зацікавлені його творчістю дослідники знайдуть у фондах літературного музею фотографії, книги, статті, опубліковані з 1962 по 2002 рік. У десятку колективних збірок письменників Приінгулля є також твори В.Соколова. Ми зберігаємо і кілька опублікованих у періодиці його листів та один рукописний блокнот з вісьмома віршами за 1988 рік. З цих документів видно завзято-громадянську позицію письменника і чуйність до своїх читачів, у т.ч. поетів-початківців. Йому був притаманний гумор, він доброзичливо відгукувався на епіграми колег і ще посеред життя іронічно прикидав, як група товаришів напише некролог і що з того вийде.
Мені приємна деяка спорідненість: є в нас з Віктором Вікторовичем вірш про кохання Бетховена, є вірші-листи, вірші-діалоги, вірші-спогади і вірші-мініатюри. Подобаються його довірлива тональність і афористичність. Імпонує оригінальна мрія: 
 
Вдивляюсь пильно у далеке завтра
І бачу свято всеземне нараз:
Земля, нарешті, ніби динозавра,
Останнього загарбника збулась!
 
Хіба не про це мріємо всі ми, дивлячись новини з його улюбленого, тепер сплюндрованого Донбасу?
Врешті-решт, несподівано спіткнулася в його восьмивіршах об мою віднедавна улюблену тему — болгаристику:  
 
Що можу прочитать на небозводі я;
Он там, де стільки їх, зірок, сія?
Сузір’я то Кирила і Мефодія —
Єдиновірна азбука моя.
Все записати б, що із серця виллється,
Що вечір підказав оцей хороший.
А в темнім небі світиться Кирилиця  
І зорі-букви сіються у зошит.
 
Ніхто з поетів так оригінально не оспівав азбуку.
Коли я закінчувала статтю, на музейному підвіконні зацвів рожевий калачик (так ми з Віктором Вікторовичем по-сільському звали його любиму квітку герань). Може, то його душа подякувала за пам’ять? Подякую і я їй.
Серед віршів книги «Віку мого день», де замість Віктора Соколова редактором став Віктор Погрібний, є вірш про явище, яке нас обох хвилювало: осінній цвіт каштанів. Я присвятила його людині, яка залишила помітний слід у моїй долі, — Вікторові Соколову:
 
В каштанопад, крізь гомін вулиць,
що барви вересня наділи,
ще відчуваю: не забулись
квітневі мрії і надії.
Хоч до чудес давно ми звикли,
та восьме диво —не останнє!
… Ходім не на зелене світло, 
а на осінній цвіт каштанів!..
 
Було таке. Ми з ним ішли вулицею Шевченка. По-осінньому стримано цвіли каштани.
Дивний збіг у долі поета: до його могили на Байковому вела вулиця Кіровоградська. Не знаю, як вона називається нині… 
 
 
Антоніна Корінь, 
науковець літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого міста Кропивницького
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий