Стежка ціною 1000 доларів

  • 22 серп. 2019 10:40
  • 783
    • Стаття Стежка ціною 1000 доларів Ранкове місто. Кропивницький
     
        
    А тепер скажіть мені — що таке його величність випадок? Вам не здається, що кожен випадок — не сам по собі, а з Божої волі? Ну скажемо так, це як особливий інструмент, яким здійснюються небесні наміри. Отож добрі небесні наміри і привели у філармонію одного худорлявого чоловіка, і привели його саме в той день, коли у філармонії проходив академконцерт музичної школи. Виступали діти і їхні вчителі. Владко теж грав на скрипці, до нього тулилися подаровані айстри, його щедро обсипали пелюстками оплесків, а після виступу той чоловік, про якого ми щойно згадували, знайшов Владка й сказав: 
         
    — Мені випадково трапилась нагода і я приїхав з Італії сюди до родичів.
        
      — З Іт-талії? А в-ви ж  гов-ворите ук-країнською.
        
      — У нас багато українців. Але я про те, що Ваша гра… це щось неймовірне. Вівальді б вам подякував. То як ви подивитеся на те, якщо я запрошу вас до себе в Мілан? Я диригент симфонічного оркестру і від нас пішла перша скрипка. Ви б могли достойно її замінити. 
          
    Вирвав з блокнотика аркушик паперу, написав на ньому телефон та адресу і запросив ще раз.  
          
    — Приїжджайте, вам потрібна велика сцена. Вас повинні слухати, Ви й самі не знаєте, що зможете. Я переконаний, ви у нас залишитесь. 
         
     Владко зробив би з того папірця  кораблик і поплив на ньому в Італію хоч і зараз, прямо з філармонії. Та ще й куди, в Мілан! Там знаменитий Ла Скала, там звучали Белліні, Верді, Пуччіні… Він доторкнувся б до найкращої у світі італійської музики не лише душею, а й рукою, краєчками пальців, як до своїх струн, почув її і впізнав у кожному камені, в кожному стрілчатому вікні. А ще й велика сцена! Кожен музикант мріє про те, щоб його почуло якомога більше людей. І велика сцена привиджується музикантам і у сні, і наяву. Це так само, як художник не ховає свою картину, а несе її на велелюдну виставку. Як у Біблії  світильник не ставлять  під лавку, а ставлять на видноту. Але того разу паперовий кораблик, на якому  принадливими літерами була написана адреса цього щиросердого українського італійця, нікуди не поплив і залишився в Полтаві. Тому що тоді, коли він познайомився з диригентом, Владко грав на площі і заощаджував, як лихвар Гобсек. А зараз буде  інакше. Зараз він забере в пана Яреська свої долари, обміняє на гривні і купить два квитки на літак. Собі і Зоряні. Він пошукає щастя в симфонічному оркестрі, а вона подивиться на білий світ, бо що його зірка бачила, крім свого дитсадка й автомайстерні перед вікном? І поступово, камінчик за камінчиком, вибудовувалась казка, схожа на Teatro La Scala.  
       
       Щоправда, якось незручно було перед лікарем. Пан Яресько так старався й радів, коли Владкові вдавалося вимовити без запинки якесь трудне слово! А це наче він сплохував і залишив його одного на півдорозі. Та тут уже нічого не вдієш. Тепер головне — Мілан. Мілан був тим канатом, за який Владко вхопився обома руками й витягував сам себе з розпачливого колодязя. 
           І наступного разу, коли пан Яресько хотів зробити йому безкровний аналіз крові, він так прямо й сказав:  
          — Не т-треб-ба. В-вик-киннутті на в-віте-тер г-гроші. П-пов-верніть мені г-г-гроші. 
          
    Владко гадав, що лікар почне його відмовляти, переконуватиме, що нехай він ще трохи почекає і теж  буде розмовляти, як і той, і той, і та, і всі, хто до нього приходив, але Владку здалося, що пан Яресько навіть зрадів, коли почув про викинуті гроші. Може, він так йому вже набрид, що від нього хочуть чимшвидше спекатися? Ну й добре, якщо так.  
     
          — Вам повернути 1000 доларів? — розцвівся усмішкою пан Яресько і відразу ж дістав з шухляди довгенький конверт. — Будь ласка, беріть, беріть, ось вони, можете перерахувати. 
         Владко похапцем засунув у кишеню долари й попрощався. 
         Дорогою зайшов у обмінник валюти і простягнув у віконце стодоларову купюру. І віконце відразу ж повернуло її назад.    
          — Фальшиві, — сказала жінка, яка там працювала. 
          — Й-як фальшиві?! В-вони не можуть б-бути ф-фальшиві! Тоді ось ці ст-то… 
          
    Але й наступні долари виявилися фальшиві. І всі, що були в конверті, теж.   
          Владко відійшов од віконця і гарячково намагався зібрати  докупи свої думки. То що ж це виходить? Виходить, що пан Яресько впарив  йому фальшиві долари? Обдурив? Обмахорив? І  йому навіть не так жалко було ці 1000 доларів, хоч вони так нелегко  діставалися, коли він грав на площі і йому тріскали від морозу руки, а тому, що раптом, в одну коротку мить, усе виявилося брехнею. І гормон щастя, голки, п’явки —  все-все було брехнею. І цей Яресько ніякий не лікар, а шахрай, винахідливий шулер, який дурить і дуритиме й далі таких лохів, як Владко. І який до всього цього ще й украв  у нього Мілан, тому що на Мілан тепер не було грошей.   
     І це вже був не шок, а щось набагато більше за шок. 
     Владка трясло й ламало навпіл.
    Йому хотілося кудись бігти, кричати, щось робити, і не тямлячи себе, він побіг у поліцію. 
        
     …У поліційному відділку сиділо двоє — капітан і лейтенант. Лейтенант скаржився, що йому зовсім не подобається Полтава. Нічого тут цікавого, одна нудота. Завтра він подасть рапорт і повернеться в Київ. 
      
       Аж раптом шарпнулися двері і в кабінет ввірвався задиханий, з безтямними очима молодий чоловік. Кинув на стіл якогось конверта й випалив одним духом. 
      
      — Мене обдурили, мені дали фальшиві долари. 
      
      — Хто вам їх дав? 
       
     — Яресько дав. Він прикидається лікарем. Я в нього лікувався. Я заїкаюсь.
          
    — Ви що, не сповна розуму? — здивувався  капітан. —  Ви ж зовсім не заїкаєтесь.
         
     — Як це я не заїкаюсь? — обурився Владко. — Я заїкаюсь!
         
     — Слухайте, вам треба проспатися. 
          
    І тут раптом до Владка почало доходити, що він і справді не заїкається. Він ще сказав (але вже набагато тихіше) — “та ні, я заїкаюся”, і капітан так само спокійно йому відповів, що ні, він не заїкається. А потім, щоб себе перевірити й пересвідчитись, що це таки правда, правда, Владко раптом почав читати капітану той самий  вірш,  який він збирався розказати Зоряні.
                                        
     
     Коли потяг у даль загуркоче,*
     пригадається знову мені
              
    *Відомий вірш Володимира Сосюри
                                
     дзвін гітари у місячні ночі,
     поцілунки й жоржини сумні.
     
      — І наче й не п’яний,  — сказав капітан.
     
    А Владко уже не капітану, а лейтенанту кричав другу строфу, на якій він завжди збивався:
                                     
    Шум акацій… Посьолок і гони,
    ми на гору йдемо через гать.
    А внизу пролітають вагони,
    і колеса у тьмі цокотять.
     
          І потім, не чекаючи відповіді, вибіг — ні, не вибіг, вилетів на вулицю, біг і бубонів, як молитву, цей вірш і боявся зупинитися, щоб знову на нього не найшла ця мара, яка не полишала його з дитинства. Щоб десь там не перемкнувся якийсь перемикач і до нього все те не повернулося знову. І промчав, перелетів з десяток вулиць, дюжину майданів, за п’ять хвилин, за одну мить, і Зоряні —  прямо з порога, не затинаючись на жодній приголосній:   
     
     Пам’ятаю: тривожні оселі,
    темні вежі на фоні заграв.
     Там з тобою у сірій шинелі
    біля верб я востаннє стояв.
     
    Я казав, що вернусь безумовно,
    хоч і ворог на нашім путі.
    Патронташ мій патронами повний, 
    тихі очі твої золоті.
     
         — Говори, говори! — дивилася на нього широко розкритими очима Зоряна. Її золоті очі вийшли з берегів і на обличчя потекли сльози. — Кажи, кажи, розказуй!
          Владко хотів витерти й поцілувати ті ясні сльози, але Зоряна  зупинила його руками. 
           — Ні, ні, не треба! Ти говори! Прочитай мені ще раз цього вірша! Ти не забув, що хотів мені його прочитати! Ти зміг! Розкажи ще раз!
                                       
    Коли поїзд у даль загуркоче…
            
    Владко читав вірш спочатку, і плакала Зоряна.  
          
     … А в цей час так само, як і раніше, сиділи у відділку поліції капітан і лейтенант. Капітан супився й крутив у руках конверт з доларами.
           — Ну гаразд, — говорив він. — Нехай цей дивак і справді з розуму з’їхав. Але ж ось фальшиві долари. Ось його заява, і в ній і прізвище, й адреса, цього, як він пише, шахрая. То що нам з усім цим у  робити?  Здавати   в  архів   чи  заводити справу?  Поїхали,  лейтенанте, до цього Яреська додому, а там видно буде.
        
      Пан Яресько, коли дізнався, чого вони приїхали, почав розповідати. 
           —  Цього Владка нічого не брало — ні голки, ні магніти, в нього була психічна травма, яку він отримав ще до народження. Щось його налякало ще в утробі матері. Через це я нічого й не дізнався, коли ввів його в стан гіпнозу, у нього в пам’яті цього не було. Це перший у мене такий випадок. А якщо нестандартний випадок, то потрібне й нестандартне лікування. Потрібний був якийсь психологічний вибух, стрес, щоб витрясти з нього цей дородовий переляк. Подібне лікується подібним, ut cures podobnim, як казали латиняни. Я довго думав, що б йому таке зробити, а тоді й підлаштував усю цю історію з фальшивими доларами. Цей  Владко такий довірливий, ну музикант, не від світу цього, витає в хмарах… я знав, що він не буде їх роздивлятися. Купив сувенірні долари і… і далі ви вже знаєте. 
       
      Пан Яресько погладив себе по лисині і самовдоволено додав:
        
     — А угоду я виконав. Будьте певні, він більше не заїкається.
       
      — Тут уже нам немає чого робити, — підвівся капітан. —  Дякуємо вам, пане професоре.
          
    Капітан з лейтенантом вийшли на вулицю. Вечоріло. З Ворскли повівав лагідний вітерець і заспокоював розгарячілі від цілоденної спеки листочки. І коли вже вони сіли в поліцейську машину, капітан раптом запитав:
        
     — Ну то як, лейтенанте? Остаточно вирішили подавати рапорт?
       
     — Та, мабуть, нікуди я не поїду. Знаєте, цікаве місто Полтава.
                                                                             
    с.Ходосівка, 2019.
     
    Віктор Терен