Літературна стежина №57

22 сент 2022 12:12 0 191 Искусство, литература
Літературна стежина №57
СТЕЖИНА №57
 
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
 
ім. Віктора Погрібного
 
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
 
Текст підготував Олександр Архангельський
 
 
Наталя Фесенко
Сусід (байка)
 
Отак сусіду віддавать останню свитку,
Аби йому було тепліше в полі.
Тож поділюся, а мені він влітку
Поремонтує двері у стодолі.
І будем так по-доброму з ним жити…
Хіба хто думав, що інакше буде?
Та, як прийшла весна і тепле літо,
«Біда з сусідом…» – кажуть добрі люди.
Бо що не крок, то слава непутяща
Поперед нього по селу крокує:
Там гуску вкрав, там – дині щонайкращі,
А як нап’ється, дома не ночує…
А з виду – хлопець гарний, має вдачу,
Та, бач, лукавий і хитрющий, пройда!
Не свитки шкода: жаль, що не побачив,
Що мій сусіда свинської породи
 
 
Галина Суржок
 
Сім кроків до життя
 
Надія лежала на дивані без сну вже котру годину. Її очі нестерпно пекли від сліз. Вона не могла й досі прийти до тями через усе, що трапилося з нею та з її родиною останнім часом.
 
«Чому? Чому все так сталося? Чому все життя пішло шкереберть, і вже ніколи, ніколи не буде так, як було раніше. Вона ніколи не побачить свого коханого Андрія, більше ніколи не притулиться до матусиного рідного плеча, її ніколи більше не зігріє лагідна посмішка татуся. Їх більше немає... Нікого немає. Вона одна залишилася в цілім білім світі… Хоча, ні. Не одна. І оте створіння, що всередині неї. Її створіння. Її і… Ні, краще про це не думати. Краще не згадувати. Чому? Чому Бог такий жорстокий? Чому так склалося?..».
 
Ох, стільки ж тих «чому?» тепер живе в її голові, і як же вона від них утомилася!.. 
 
Їй здалося, що в кімнаті прохолодно. Вона потягнула на себе ковдру, ще більше скрутилася калачиком і відчула під руками свої худорляві плечі. Якось не помічала раніше, що дуже схудла, і тепер від її колись пишного тіла мало що залишилося. Кошмари не відпускали її останні кілька місяців.
 
Вона всюди бачила їх – осатанілих, оскаженілих диких псів – російських солдатів. Вона й досі відчувала їхні незграбні, міцні, мов лещата, руки.
 
Вони були п’яні. І робили з нею все, що хотіли. Вони ніби й не чули її спочатку несамовитого крику, а потім безсилого, виснаженого писку. А хто б допоміг? Нікого не було. Здавалося, тоді вона залишилася одна-однісінка. І навіть смерть покинула її, а сама втекла, бо теж злякалася. 
 
Події одного дня перекреслили все її життя, усі двадцять років щасливого існування. Щасливого, бо ж зростала в люблячій родині. Отримувала престижну, гарну освіту, готувалася стати юристом. Знайшла своє кохання і була найщасливішою з усіх знайомих дівчат. Вона берегла свою цноту для нього, єдиного. Вона хотіла, щоб усе було по-людськи. Та й не так давно з’явився він в її житті. Освічений, вихований, спокійний. Усе в них було неначе в казці! Квіти, цукерки, подарунки – усе мало бути гарно, і вона не сумнівалася, що буде з Андрієм щасливою, такою, як мама з татом.
 
Батьки жили душа в душу більше двадцяти років. Але прийшла війна…
 
Коли на їхнє подвір’я упав снаряд, вони навіть померли разом, поруч одне з одним, тримаючись за руки. Саме так, як і йшли життям. Другий снаряд прилетів, коли Андрій ледве встиг схопити її і вивести з напіврозваленого будинку, що вже палав, та сам тут же впав, і Надія побачила, як його голова, відірвана осколком, відлетіла убік. Це було жахливо! І це останнє, що запам’ятала Надія перш ніж втратила свідомість.
 
Скільки пройшло часу, вона не знала, та коли прийшла до тями, побачила їх, – і настало справжнє пекло…
 
Ні, ні, вона сьогодні не згадуватиме нічого. Їй потрібно триматися. Але ж не згадувати не виходить. Якби були такі пігулки, щоб, випивши одну, усе стерлося з пам’яті…  
 
…Їх було шестеро. Сильні, здорові, молоді. Вони затягли її до сусідського напівзруйнованого гаража. Невтримна жага і хіть оволоділи ними, коли побачили молоде дівоче тіло, – і вони накинулись на неї, мов ті голодні пси. Але запам’ятала вона одного – рудого і веснянкуватого. У нього ще татуювання було на грудях і на руках. Він був найжорстокішим з усіх і найдовше її не відпускав. 
 
– Давай, Льохо, давай! – кричали вони. І Льоха входив все глибше.
 
Після Льохи вона знову втратила свідомість і більше нічого не пам’ятала. 
 
Вони, мабуть, подумали, що дівчина віддала вже богові душу і просто викинули її в придорожній рів. Але на світанку прийшли українські війська, і вояки знайшли закривавлене дівча, яке лежало в брудній ямі. Хтось приклав руку до скроні: «Жива!». Швиденько знявши з себе бушлата, накрив заклякле, зранене тіло. 
 
Потім знову було довге провалля. Але, мабуть, так судилося на її віку, щоб вона вижила.
 
Потім була лікарня, якісь люди, що називали себе психологами, психотерапевтами. Та вона лише мовчала. І з тих пір, як у лікарні прийшла до тями, перестала відчувати подих життя. Їй не хотілося бачити людей. Особливо чоловіків, бо в кожному з них їй ввижалася та шестірка, а надто – Льоха. Лише коли в палату заходила санітарка баба Катя і, переробивши всі справи, ввечері сідала на ліжко біля Надії, ніжно, по-материнськи обіймала її, серце дівчини потроху тануло і якесь дивне відчуття тепла огортало душу. Баба Катя, з усіх сил стримуючи сльози, мовчки гладила й гладила її по голові. Коли дівчині стало краще, бабця запропонувала перебратися до неї додому. Надія погодилася.  
 
Потроху почала приходити до тями. Їй вже не було так страшно залишатися вдома самій, коли баба Катя йшла на роботу. Але депресія накривала її з головою, і вона, як і раніше, багато часу проводила в ліжку. А через деякий час зрозуміла, що вагітна… Від цього відкриття її депресивний стан лише погіршувався.
 
Лікар підтвердив побоювання дівчини. Так, вона вагітна. До того ж вагітна від якогось виродка, що нівечив її душу й тіло. А стан її здоров’я не дозволяв позбутися цієї дитини.
 
Баба Катя, дізнавшись про те, лише частіше зітхала, і все більше пригортала Надію до себе. Їй було шкода цю тендітну молоду дівчину. Але нічим зарадити її горю вона не могла. Надія відмовлялася їсти і майже весь час лежала на дивані, закутавшись у ковдру з головою…
 
…Сьогодні їй знову наснився сон, в якому вона була щаслива. Вони з Андрієм, міцно взявшись за руки, ішли полем, уквітчаним ромашками. Та звідкись раптово налетіли чорні хмари, закрутився шалений буревій, який захопив їх обох у свій вирій, а коли вона отямилася, то Андрія вже поруч не було. Вона стала його шукати. Ніде не знайшовши коханого, довго бігла, аж доки не опинилася на березі широкої ріки – їхнього рідного Ірпеня.
 
Аж раптом прокинулася. У кімнаті нікого. Надія схопилася з ліжка і, підбігши до дзеркала, глянула на себе. Із глибин свічада на неї дивилася якась незнайома жінка з великими чорними колами під очима, змучена і втомлена.
 
Від думки про вагітність, Надія знову заплакала. «Як? Як з цим далі жити?». Раптом до неї прийшло прозріння: це ж Андрій її кликав до себе! І допоможе їй в цьому ріка! Скількох дівчат вона заспокоїла навіки!.. Вона ж у Києві, і тут є батько Ірпеня – глибокий Дніпро.  
 
«Так, це саме той вихід, якого я так довго шукала!» – майнула здогадка.
 
Дівчина одяглася і, заглибившись у власні думки, вийшла з дому. Ніщо і ніхто не зупиняв її. Незчулася, як опинилася за містом.
 
Ось і ріка. 
 
Коли їй відкрився безмежний краєвид величного Дніпра, Надія розгублено зупинилася. Озирнулася: ніде нікого. До води метрів сім. Вона боязко підійшла до краю берега і глянула вниз. Там, унизу, прірва. А в голові роїлося: «Ця дитина не повинна жити, як і я… Зло не повинно множитися… І горе також…».
 
Вона окинула поглядом неосяжну бездонну ріку. Поглянула ще раз навколо – ні душі. Рівний горизонт, де небо зливалося з водою. Навкруги тиша.
 
Якусь мить вона стояла непорушно, вдивляючись у далечінь. І саме в той час щось ворухнулося в її лоні.
 
Нове, невідоме їй досі відчуття раптом охопило все жіноче єство. Вона затремтіла вся, зіщулилась. А якийсь голос зсередини тихо мовив: «Дитя ворушиться. Воно хоче жити. Воно ні в чому нікому не завинило. Забудь про все, що сталося. Ти не маєш права померти! Не ти вибирала життя – не тобі його завершувати!»
 
«А як же… Та ні, я повинна… Я зробила вибір… Я не можу відступати…» – підказувала свідомість.
 
Вона боязко підійшла ще ближче до крутого берега.
 
«Сім метрів до води», – мимоволі подумала Надія. Шлях, який розділяє життя зі смертю.
 
«Але ж тато вчив завжди бути сильною!» – знову згадала вона батька, який повторював, що вона ніколи, ні за яких обставин не повинна зламатися. І саме зараз прийшов час випробувань. І, може, саме зараз з позавсвітів на неї дивляться її рідні, – чи складе вона свій, можливо, найважчий життєвий іспит на витримку?
 
Сім метрів до води, яка легко її сховає в своїх бездонних нетрях. І сім кроків до життя, яке не буде легким, це точно, зате воно буде переможним!
 
Вона знову озирнулася навколо: попереду неї ранкове сонце посміхалося з-за невеличкої хмаринки. Воно відбивалося на воді тисячами блискучих іскринок. Над спокійними дніпровськими плесами зграями кружляли мартини. Дніпро любо перешіптувався малесенькими, ледь помітними хвилями з легеньким вітерцем, що кружляв над водою. А за спиною своїм життям жило місто – і владно кликало її до себе. Кликало їх обох.
 
Раптом Надію пронизала думка: буревій зі сну – це випробування, яке їй належало пройти, а ріка – не ріка смерті, а ріка надії – надії на краще життя, на майбутнє щастя!
 
І Надія зробила крок від води, потім ще і ще.
 
«Сім кроків від води», – машинально полічила вона. Сім кроків у бік міста. Сім кроків до людей. Сім кроків до життя…
 
 
 
Ольга Полевіна. 
Яблуко
 
– Яблуко гниє, – сказав я.
 
Ліза, проходячи, взяла його, покрутила в руках, знайшла цяточку і висвердлила ножем.
 
Я посміхнувся: ось воно! Стоматолог – одне слово. Я б розрізав…
 
Ліза налила каву й сіла поряд.
 
– Довго сьогодні?
 
– Не знаю, – відповів я. – Сподіваюся, встигну всіх прийняти до кінця зміни. Зараз час «техогляду», тож відбою немає…
 
– У мене завжди аншлаг, – знизала плечима Ліза. – Зуби в усіх не в порядку...
 
На роботу я ходжу пішки через парк. Пів години туди, пів години назад. Це моя єдина денна прогулянка. Ліза їздить машиною – на інший кінець міста. А якщо так – то й покупки робить вона. Я тільки вивантажую з багажника.
 
З лікарів люди найбільше бояться гінеколога та стоматолога. І саме до них завжди є черги. Оце якраз ми… Ліза не раз реготала над цим: сімейний бізнес – згори донизу.
 
У коридорі вже сидять. Я одягаю халат і починаю прийом.
 
Кілька вагітних, у яких усе гаразд.
 
За ними – кремезна дівчина. На «техогляд». Підходить до столу і, зворушливо дивлячись на мене, кладе стоси санітарних книжок.
 
– Ми всією школою – до вас…
 
У верхній книжці лежить велика купюра – за всіх.
 
– Ваше прізвище? – питаю я.
 
– Приходько... – дещо здивовано відповідає дівчина.
 
Я знаходжу в стопці її книжку, решту – з купюрою – відкладаю вбік.
 
– Роздягайтеся.
 
Вона обурено дивиться на мене.
 
– Тобто, як?
 
– Як зазвичай. Як казав професор Преображенський: «Знімайте штани!».
 
– Та мені тільки печатку поставити!
 
– Саме тому – роздягайтеся. Речі – на стілець за ширмою.
 
Я перегортаю її книжку. За три роки – один і той самий підпис – мого попередника.
 
– Я так розумію, що вас три роки не оглядали?
 
– Та в мене все гаразд! Поставте підпис… Ну що вам – важко?
 
Ще хвилин десять я вислуховую подробиці, що директорка послала їх строєм на огляд, що вона не має часу, що всі здорові, – і варіації на цю тему. Я зневажливо знизую плечима і простягаю їй санкнижку. Вона сопе від злості, але йде за ширму.
 
За кілька хвилин усе закінчено. Я ставлю печатку і розписуюся в потрібній графі.
 
– Я ж вам казала, що все гаразд!
 
– З чим я вас і вітаю, – відповідаю я і простягаю їй увесь стос книжок разом із купюрою. – Решті скажіть, що завтра я на другій зміні.
 
Вона, не попрощавшись, іде…
 
У мене дивне почуття: я завжди знаю, чи здорова пацієнтка. Тільки переступить поріг – і в мене у свідомості ніби лампочка спалахує. Якщо здорова – жовтим кольором. Якщо хвора – то червоним. Я не знаю, як це відбувається, але жодного разу це чуття мене не підвело.
 
Я знав, що з дівчиною все гаразд, але… Але я щоразу перевіряю цю свою впевненість.
 
День був довгий. Низка пацієнток – з різними скаргами, з наївними питаннями… Довга розмова з дівчиною про її незаплановану вагітність. Аборт робити відмовився.
 
Розійшлися, незадоволені один одним…
 
Адже міг…
 
Скільки б я отримав сьогодні? Велику сума від корпоративу вчителів, ще одну – за переривання вагітності в зручний для пацієнтки час… Так, Ліза помилилася у виборі чоловіка! Вона на зубах більше заробляє, ніж я на... Годувальниця! Тож і віддав машину їй.
 
Але я не можу робити аборти! Я відчуваю, як дитина стискається від жаху, коли починаю вторгнення. Я відчуваю її безмовний крик – і руки в мене тремтять.
 
Ліза тільки знизує плечима: треба ж, який чутливий! У неї руки не тремтять, коли рве зуб.
 
– А може, його можна було б урятувати? Пролікувати, поставити коронку?
 
– Простіше вставити новий, – сміється Ліза. – Та й дорожче!..
 
...Вона увійшла останньою. І в мене спалахнула червоним лампочка.
 
Молода – трохи за тридцять. Красива. Доглянута.
 
– Діти є? – запитав я, розгортаючи картку.
 
– Є. Син. П'ять років.
 
– Що трапилося?
 
Вона мовчить, підбирає слова.
 
– Санітарна книжка є? – здогадуюсь я.
 
Вона простягає синю книжечку. Той самий розпис – мого попередника.
 
– Щось пішло не так… Кровить…
 
– Коли востаннє були на огляді?
 
– Ну…
 
Я вже знаю відповідь: за останні кілька років – жодного разу.
 
Вона роздягається, з тремтінням підіймається на крісло. І в мене в мозку в дикому темпі починає блимати червоне світло.
 
Мені треба сказати їй страшну річ. Але я зволікаю. Знову і знову обстежую її, хоч сумнівів уже немає. Вона, стиснувши зуби, морщиться.
 
На рукавичці сліди крові.
 
– Чому ж ви не приходили всі ці роки? – з тугою говорю я.
 
– Та якось... – прошепотіла вона.
 
– …часу не було? Чи бажання? Невже ми такі страшні?
 
Мені треба сказати їй правду. Але я зволікаю. Схиляюся над паперами, пишу, підшуковую слова.
 
– Що зі мною? – тихо питає вона. Вже здогадалася.
 
– Вам потрібно терміново обстежитися в онкодиспансері. Можлива операція…
 
– А якби я раніше?.. Невже пізно?! У мене ж дитина…
 
– Не знаю. Це покаже обстеження. Але не відкладайте! Ось направлення…
 
Сильна жінка. А може просто – шок?
 
Вона зачиняє двері, а я сиджу без сил, фізично відчуваючи, як у глибині її тіла розростається гнилизна, захоплюючи сусідні органи. Операція тут не допоможе – надто пізно…
 
І як він міг – ось так бездумно брати гроші та ставити печатки в санкнижках?! І як вона могла – ось так бездумно вислизати від такого «страшного» крісла – ні, від рятівного крісла?!
 
Якби – раніше… Якби – одразу…
 
Я йду через парк та ніяк не можу заспокоїтися...
 
…На жовтому яблуку вирізана частина присохла, потемніла. «Санувала», – посміхнувся я, згадавши, як вранці Ліза спритно впоралася з гниллю. Видалила до здорових тканин.
 
Простягнув руку за червоним яблуком без ознак псування. Але ж ні: біля черешка темна цятка. Розрізав. Зіпсоване – усе. А на вигляд – гарне, стигле, соковите…
 
– Викинь! – сказала Ліза за моєю спиною. – Гниль продають, негідники! І так дорого! Вибирала ж! А не помітила…
 
Я машинально, шар за шаром, видаляю гнилу серцевину. А вона все не кінчається. Залишається тонка платівка – «до здорових тканин».
 
– Що з тобою? – дивується Ліза. – Так засмучуватися через яблуко?..
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий