Щастя

31 янв 2018 16:22 0 703 Психология
Щастя
 
Вони сиділи в легких надвечірніх сутінках, освітлені лише палаючим каміном. За вікном сіявся рівний і тихий перший осінній дощ, вистуджуючи тепло від щедрого гарячого осіннього золота, від осінніх багреців і кармінів. Ледь чутно потріскували дрова в каміні, викидаючи невеличкі снопики іскорок. Ці звуки жили постійно, але тиші не порушували. 
 
Саме отакими словами хтось мудрий і точний  колись давно схарактеризував гру семиструнної гітари: вона не порушує тиші. Вона її концентрує.
І саме зараз по радіо і звучала ця давня неголосна гітара. Її звуки в середньому регістрі нагадували голос юнака, котрий щось тихо і благально говорив. Слова — хоч слів і не було — просто таки  аж вловлювалися.
Ось один перебір юнацьким голосом тихо, але пристрасно сказав: “О, як же я тебе люблю!», а інший, у вищому регістрі, відповів коротко і розуміюче: «Я знаю, знаю». «За тебе душу загублю!» —  продовжився знову перший голос, а інший відповів йому: «Ні! Ні! Благаю». «Схились до мене, прихились! Так серце просить!» —  продовжився діалог. «Колись… Колись… Он пада лист. То ходить  осінь»…
 
Вони сиділи в кріслах, лікоть до ліктя. Ноги їм теплом огортали пледи, а камін повівав теплом на обличчя. Руки зігрівалися великими глиняними чашками з ароматним чаєм — і цю ідилію не порушувало нічого. На душах в обох було погідно, спокійно і затишно. 
Щось незбагненне, щось велике, тепле і світле легким привиддям бродило між ними… Щось, ніби пам’ять про маму… Щось, ніби подих квітуючого жита… Щось казково–солодке, ефемерне, що, як і гітара, як тріск каміна і як шум дощу за вікном, не порушувало тиші, а лише концентрувало її і творило тиху повінь почуттів. Вона заповнювала кімнату, заповнювала єство кожного з них, заповнювала світ.
Одночасно нагнувшись, аби поправити пледи, вони доторкнулися головами — і сяйнули одне на одного вдячними посмішками, наче той дотик був неабияким подарунком. За якийсь час вони так само несподівано доторкнулися руками на поручнях крісел, що стояли поряд. І знову завмерли в тихому внутрішньому самоспогляданні.
Дощ ішов. 
Гітара гарячим шепотом розпитувала про осінь: 
«Вона коли прийшла з імли?» 
«Якби ми знали…» 
«Були… Цвіли… Тепер — в золі…» 
«Що буде з нами»? 
Вогонь лагідно викидав іскру за іскрою. 
Чай ароматом сповнював повітря. 
А невідоме і незбагненне Щось, незважаючи на осінь, на дощ, легкими порухами ледь видимих рук схиляло голови цих двох докупи і нашіптувало їм рожеві й білі дивосни, повертаючи обох в юний квітень, де біло–рожевими віхолами летіли й летіли пелюстки…
Хто ж то? Що то? Щось?.. 
Щось… Щас–… 
Щастя.
І обидва голоси в гітарі заговорили разом: «Не стане осінь поміж нас. Ні, ні, не стане. Бо щастя наше — повсякчас — весняне».
 
Володимир Яремчук         
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий