"Попустило". Міжнародно-кропивницький шарварок №30

  • 28 жовт. 2020 12:45
  • 1392
    • Стаття «Попустило». Міжнародно-кропивницький шарварок №30 Ранкове місто. Кропивницький
     
     
    ВОЛОДИМИР ЯРЕМЧУК
     
    Сашко, що називається, сидів у повному сум’ятті думок і почуттів. Як дивитися отак – то пропозиція і заманлива, і для самооцінки приємна… А як глянути отак – то й несподівана аж лячно. А вже як оцінювати ту пропозицію ще й отак, то, Боже ти мій, як відповідально! Та й авантюрно. Хоч, водночас, – і нічого особливого, бо лицедіяти на людях йому не вперше… «Ет! Піду!»
    Але про що це я? Я про все вже знаю, а читач і гадки не має! А я вже засипав його мішком незрозумілих словес. Як половою.
    Тоді розпочнемо ab ovo…
     
    Кума Світлана видає дочку заміж. А знаючи Сашкову вдатність гуртувати застільну компанію, особливо дипломатичних вивертів у розмові не шукала.
     
    – Оце як собі хочеш, – заявила вона Сашкові, – а тамадувати на весіллі будеш ти.
    – Яке тамадувати?! Побійся Бога! Я у балачках занудний, як осінній дощ! Там же треба анекдотами сипати та кожному гостю догодити: і великомудрому, і просто – мудрому.
    – От бачиш! Ти уже все знаєш! А я й до цього не додумалась би. Та й хто у нас ще слова зліпить так, як ти. Може, кращі десь і є, але не серед нас. Так що вперед і з коломийками! 
    – Обійдемось без коломийок. Ми – Центральна Україна.
    – А, про мене! Хоч і з рубаями!
    – Чекай, чекай… Про рубаї… Це ж до вас приїдуть студенти, однокурсники дочки й зятя? А там звідки тільки нема!
    – Приїдуть. Інтернаціонал. І араби є. Чого ж я про рубаї і згадала? Та найбільше латиноамериканців.
    – Отакої! То це мені улюлюкати і «хай-я» кричати? Чи у пір’я вдягтися? Бо оце і всі мої ацтеко-майя-інківські «знання».
    – Я ж кажу: про мене! Хоч ірокез начепи.
     
    На тому й порішили. І оце аж тепер настало згадуване на початку моєї розповіді сум’яття. Бо як же його тамадувати? На звичайному нашому весіллі не завжди збагнеш, куди повернути. А тут – усі молоді та ще й з усього світу! Ну, і що тут удіяти?! Як їм догодити, аби щось і арабського додати, і латиноамериканського…  
     
    Стоп! Стоп! А от, приміром, я попадаю в Латинську Америку… Чи в Іран… Мені буде цікаво бачити чиїсь пародійні намагання імітувати український побут, народні традиції? Аж ніяк! Я хочу побачити місцевий колорит, поринути у незвідане. А вони що, з іншого тіста? І наші традиції для них якраз і є повна екзотика. Тоді запускаємо національний проєкт. 
    Негайно скликав кумів-співух. Вивчили десяток весільних пісень до різних моментів весілля.
     
    Так само негайно – до весільної матері.
     
    – Рушники сватам є?
    – Які рушники? Може, ще й гільце будемо вити?
    – Стоп! Хто тамада?
    – Ти тамада…
    – Тоді будемо вити. І не тамада я. А староста. І щоб рушники мені за всіма канонами! Не мальовані – вишиті. І таки наші.
    – Та де ж я їх візьму?! Побійся Бога!
    – Була б охота! І хустка весільна молодому на руку! І хустка молодій на покривання!
    – Яке таке покривання?!
    – Таке таке покривання! Українське. І стрічки дружкам. І букети боярам. І рушники старостам. І хустки свашкам. І свічка світилці. І кожух братикові: сестру продавати.
    – Та відчепись ти, смоляко!
    – О! Це мені аж просто! Тоді гуляйте без мене…
     
    Кума приречено глянула та старосту-тамаду, махнула рукою і пішла давати наряд весільному батькові. Бо ж у неї – кухня. А все решта – на кумові. От, певно, дякував мені!
                       ***
     
    Час у передвесільних клопотах злетів як одна мить. Настав останній передвесільний день. Приїхала молодь. І справді – інтернаціонал. Латиноамериканців на ночівлю відправили до Сашка. А де ж його спати?! Ще для двох дівчат якийсь диван знайшовся. А десяток хлопців поклали просто в світлиці на підлогу. Певно, не на голу підлогу, а на матраци і на постіль. Але лежали всі долі, покотом, як новонароджені поросятка.
     
    Сашко покрутився-покрутився, – але пора і йому десь голову прихилити. Десь годині о першій кинув він якусь запасну ганчірку на підлогу із самого краю і тихенько простягнувся, боячись розбудити крайнього латиноса.
    Комфорт нульовий. Сну – ні в оці. Таке-сяке забуття настало годині о четвертій… А о шостій уже торгає його тихенько дружина: пора йти до кумів, допомагати.
    Сашко звично хотів було підхопитися – і звалився від гострого болю в міжребер’ї під самісіньким серцем: ніби між ребра хтось різко вставив шило.
    Жінка сполотніло дивилася на нього, він на жінку.
    – Серце?! Від чого?! – але це все, що він спромігся прошептати, бо кожен вдих-видих був мукою.
    Дружина кинулась до аптечки, принесла щось сердечне, наш герой випив, але нічого не мінялося.
    Та не сердечний біль його засмучував. Він чітко розумів: підвів куму. І кума. І дочку їхню. Тамади нема. Вся підготовка – ні до чого…
    – Ти ж ніколи не знав, з якого боку у тебе серце! Хай уже я! – казала дружина. – Що це з тобою сталося?
    Долаючи біль і бездиханність, Сашко піднявся, якось одягнувся. Поволі пішов до кумів, благо, іти було недалеко.
     
    – Все, Світланочко! – прошептав-промимрив, – Убивай. А старости у тебе нема. Буду якось із кутка підказувати то те, то інше, а ви вже імпровізуйте самі.
     
    Кума і налякано, і пильно на нього дивилась. Щось зважувала.
    – Чекай, чекай… А розкажи, як і що в тебе болить?
    – Та от… Отак… І отут…
    – Важко дихати і біль від кожного руху? Це не серце. У свекрухи було хворе серце, я знаю, що то.
    – І що, мені від того легше? Однак ні вдихнути, ні видихнути не можу.
    – Зараз попустить…
     
    Прийшла з карафкою горілки. Влила гранчачок.
    – Пий!
    – Ти що, здуріла?! Яке пий?! Я й так здихаю від болю!
    – Пий, кажу тобі! Ото тобі знеболення. А у тебе міозит.
    – Це ще що за чортівня?!
    – Та гидка чортівня, гидка! Знаю. Сама мала. Це запалення м’язів між ребрами. Треба прогрівання і знеболення. Так що горілка – це два в одному.
    – Та я ж майже не п’ю!
    – Але ж тільки майже, – натисла кума на останньому слові.
     
    Сашко слухняно і приречено випив. Сів у крісло. Сидів і думав. Як же йому хоч трохи підтримати кумів…
    За хвилин двадцять під ребрами біль якось почав притуплюватись. Ще через десять хвилин Сашко з подивом відзначив, що дискомфорт під серцем хоч і є, але це легенький дискомфорт – і не більше!
    Він діловито заходив по кімнаті, щось обговорюючи з кумою. Був такий, як завжди. 
    Увійшла дружина. Сторопіло спинилась.
     
    – Ти ба! Оклигав чи що?! А то був мало не при смерті!
    – Кума знає, що робити, щоб кумові попустило…
    – Ну, тоді я до кума! Щоб і йому попустило!
     
    ***
     
    Весілля вдалося на славу. Мексиканці, іранці, перуанці і всякі інші -анці величезними очима дивилися на старосту, що і жартував, і витанцьовував, і з кумами співав, слухняно виконували його накази і видно було по всьому, що це весілля вони пам’ятатимуть довго.
     
    Дружина Сашка іронічно і трохи аж недовірливо поглядала на свого благовірного, мовляв: «Оце той, що вмирав?!» А потім, виспівуючи і витанцьовуючи, і сама махнула рукою на свої підозри – і все на весіллі аж миготіло! 
    Словом, попустило всім.
    Що то – знеболення!
     
     
    АНТОНІНА КОРІНЬ
     
    Віктору ЛИСЕНКУ – 
    навздогін ювілею 
    (який унеможливив карантин)
     
    Не злічити добрих справ,
    що ти за життя надбав:
    дім, сини два, «КОД» і сад,
    тьма дипломів, звань, посад.
    Ти всебічний і тепер:
    науковець, інженер,
    ротарієць, видавець.
    Меценат, поет, шахіст, –
    ну до всього в тебе хист!
    Був в житті й такий момент:
    в «Ротарі» був президент.
    В «Опелі» завжди в сідлі,
    ждуть дорослі і малі,
    творчий жде також народ
    благодійництва й щедрот.
    І на всіх тебе хватає, –
    Лисенко про всіх нас дбає.
    Ти – філософ, креативщик,
    сам зізнався – ти щасливчик
    і стратег ти в нас, і тактик,
    досягаєш всіх галактик,
    друзів гроно в тебе славних –
    і артистів, й космонавтів,
    театралів і поетів, – 
    до них повно сентиментів.
    Видаєш нас, висуваєш,
    бо про нашу славу дбаєш.
    Сам чужі книжки купуєш,
    нам же щедро їх даруєш.
    А з «Євшаном» довгі  роки
    ти робив по світу кроки.
    Проводжав Кіровоград –
    нас в Долинську й Красноград
    і в Олександрію, й Львів…
    Друзів май, не ворогів,
    бо іще поїдем скоро
    в  Новоукраїнку, на форум.
    Вірю також – «заарканю»
    й повезу тебе у Канів
    і в Одесу, й до Кубрата,
    і в Болгарію на свято.
    Дай Бог Україні мир,
    ми ще вчиним й «Круговир».
    В тебе повно всяких «фішок»:
    від музейних нам афішок,
    оголошень і об’яв – 
    все не раз нам дарував.
    Де ти тільки не ходив:
    скрізь набачивсь різних див.
    «Степ» – журнал ти видавав,
    «Соколів»* – фінансував,
    а добра, що мають діти
    з «Ротарі», то й не злічити.
    …В сорок першім мав лиш рік,
    а війна – вже на поріг
    через 20 днів ступила,
    стільки горя наробила!
    В ювілей – і знов війна,
    будь же проклята вона!
    Тож у першу чергу щиро
    зичимо тобі лиш миру,
    щоб ні діти, ні онуки
    не пройшли воєнні муки.
    А твої настирні руки
    творять хай лиш творчі муки.
    Бізнесмени – два сини,
    хай не знають теж війни.
    Внуки їздять хай в авто,
    мимо бійок, війн, АТО.
    …Як у чергах ти ждав хліб,
    я лише прийшла в цей світ.
    Доля в тебе – як коректор:
    батько – ветеран й директор,
    що за подвиг в час війни
    має славні ордени.
    В мами є в красі потреба,
    перукар вона у тебе,
    на роботу і у гості
    ти за нею біг, як хвостик.
    Ти запоями читав,
    на турнірах в шахи грав,
    навіть сильних поборов ти –
    кандидат у майстри спорту.
    Про Літінститут ти мріяв
    (мабуть, батько це навіяв,
    який теж писав вірші, –
    в цьому ви – товариші).
    Доля ж втрутилася чемно,
    і подався ти у вчені.
    ХПІ ти подолав,
    в Політесі працював
    (ще як в технікумі вчився,
    до науки прилучився,
    а тому ще в час навчання
    дбав про водопостачання).
    Далі був вже «Серп і молот»,
    де ти – інженер-технолог,
    був ти й інженер-конструктор,
    бо ніщо тобі не трудно.
    На початку сімдесятих
    опинивсь в Кіровограді.
    В рік наступний – погордимся –
    «КОДу» буде вже аж тридцять.
    «Укрсільгосп» й «Червона зірка» – 
    скрізь в усе вдивлявсь ти зірко.
    Цехом керував, між справ
    ще й «рацпропи» подавав,
    і горітимеш ще довго,
    бо ж прозвали тебе Вогник.
    Та були не тільки казки,
    мав в житті ти і поразки,
    хоч достойно їх долав,
    на лопатки зло поклав.
    Від Одеси до Алтаю
    колесив по всьому краю,
    а тепер, коли безвіз,
    і в Європу вже «проліз».
    Тож нових пригод, облич,
    хай живе і «КОД», й павич**.
    Все, що шлем, класифікуй
    й книгу дружби надрукуй.
    Як скінчиться карантин,
    ти не залишайсь один, – 
    через час якийсь в музеї
    всі зберемсь на ювілеї!