"Попустило". Міжнародно-кропивницький шарварок №30

28 окт 2020 12:45 0 803 Искусство, литература
"Попустило".  Міжнародно-кропивницький шарварок №30
 
 
ВОЛОДИМИР ЯРЕМЧУК
 
Сашко, що називається, сидів у повному сум’ятті думок і почуттів. Як дивитися отак – то пропозиція і заманлива, і для самооцінки приємна… А як глянути отак – то й несподівана аж лячно. А вже як оцінювати ту пропозицію ще й отак, то, Боже ти мій, як відповідально! Та й авантюрно. Хоч, водночас, – і нічого особливого, бо лицедіяти на людях йому не вперше… «Ет! Піду!»
Але про що це я? Я про все вже знаю, а читач і гадки не має! А я вже засипав його мішком незрозумілих словес. Як половою.
Тоді розпочнемо ab ovo…
 
Кума Світлана видає дочку заміж. А знаючи Сашкову вдатність гуртувати застільну компанію, особливо дипломатичних вивертів у розмові не шукала.
 
– Оце як собі хочеш, – заявила вона Сашкові, – а тамадувати на весіллі будеш ти.
– Яке тамадувати?! Побійся Бога! Я у балачках занудний, як осінній дощ! Там же треба анекдотами сипати та кожному гостю догодити: і великомудрому, і просто – мудрому.
– От бачиш! Ти уже все знаєш! А я й до цього не додумалась би. Та й хто у нас ще слова зліпить так, як ти. Може, кращі десь і є, але не серед нас. Так що вперед і з коломийками! 
– Обійдемось без коломийок. Ми – Центральна Україна.
– А, про мене! Хоч і з рубаями!
– Чекай, чекай… Про рубаї… Це ж до вас приїдуть студенти, однокурсники дочки й зятя? А там звідки тільки нема!
– Приїдуть. Інтернаціонал. І араби є. Чого ж я про рубаї і згадала? Та найбільше латиноамериканців.
– Отакої! То це мені улюлюкати і «хай-я» кричати? Чи у пір’я вдягтися? Бо оце і всі мої ацтеко-майя-інківські «знання».
– Я ж кажу: про мене! Хоч ірокез начепи.
 
На тому й порішили. І оце аж тепер настало згадуване на початку моєї розповіді сум’яття. Бо як же його тамадувати? На звичайному нашому весіллі не завжди збагнеш, куди повернути. А тут – усі молоді та ще й з усього світу! Ну, і що тут удіяти?! Як їм догодити, аби щось і арабського додати, і латиноамериканського…  
 
Стоп! Стоп! А от, приміром, я попадаю в Латинську Америку… Чи в Іран… Мені буде цікаво бачити чиїсь пародійні намагання імітувати український побут, народні традиції? Аж ніяк! Я хочу побачити місцевий колорит, поринути у незвідане. А вони що, з іншого тіста? І наші традиції для них якраз і є повна екзотика. Тоді запускаємо національний проєкт. 
Негайно скликав кумів-співух. Вивчили десяток весільних пісень до різних моментів весілля.
 
Так само негайно – до весільної матері.
 
– Рушники сватам є?
– Які рушники? Може, ще й гільце будемо вити?
– Стоп! Хто тамада?
– Ти тамада…
– Тоді будемо вити. І не тамада я. А староста. І щоб рушники мені за всіма канонами! Не мальовані – вишиті. І таки наші.
– Та де ж я їх візьму?! Побійся Бога!
– Була б охота! І хустка весільна молодому на руку! І хустка молодій на покривання!
– Яке таке покривання?!
– Таке таке покривання! Українське. І стрічки дружкам. І букети боярам. І рушники старостам. І хустки свашкам. І свічка світилці. І кожух братикові: сестру продавати.
– Та відчепись ти, смоляко!
– О! Це мені аж просто! Тоді гуляйте без мене…
 
Кума приречено глянула та старосту-тамаду, махнула рукою і пішла давати наряд весільному батькові. Бо ж у неї – кухня. А все решта – на кумові. От, певно, дякував мені!
                   ***
 
Час у передвесільних клопотах злетів як одна мить. Настав останній передвесільний день. Приїхала молодь. І справді – інтернаціонал. Латиноамериканців на ночівлю відправили до Сашка. А де ж його спати?! Ще для двох дівчат якийсь диван знайшовся. А десяток хлопців поклали просто в світлиці на підлогу. Певно, не на голу підлогу, а на матраци і на постіль. Але лежали всі долі, покотом, як новонароджені поросятка.
 
Сашко покрутився-покрутився, – але пора і йому десь голову прихилити. Десь годині о першій кинув він якусь запасну ганчірку на підлогу із самого краю і тихенько простягнувся, боячись розбудити крайнього латиноса.
Комфорт нульовий. Сну – ні в оці. Таке-сяке забуття настало годині о четвертій… А о шостій уже торгає його тихенько дружина: пора йти до кумів, допомагати.
Сашко звично хотів було підхопитися – і звалився від гострого болю в міжребер’ї під самісіньким серцем: ніби між ребра хтось різко вставив шило.
Жінка сполотніло дивилася на нього, він на жінку.
– Серце?! Від чого?! – але це все, що він спромігся прошептати, бо кожен вдих-видих був мукою.
Дружина кинулась до аптечки, принесла щось сердечне, наш герой випив, але нічого не мінялося.
Та не сердечний біль його засмучував. Він чітко розумів: підвів куму. І кума. І дочку їхню. Тамади нема. Вся підготовка – ні до чого…
– Ти ж ніколи не знав, з якого боку у тебе серце! Хай уже я! – казала дружина. – Що це з тобою сталося?
Долаючи біль і бездиханність, Сашко піднявся, якось одягнувся. Поволі пішов до кумів, благо, іти було недалеко.
 
– Все, Світланочко! – прошептав-промимрив, – Убивай. А старости у тебе нема. Буду якось із кутка підказувати то те, то інше, а ви вже імпровізуйте самі.
 
Кума і налякано, і пильно на нього дивилась. Щось зважувала.
– Чекай, чекай… А розкажи, як і що в тебе болить?
– Та от… Отак… І отут…
– Важко дихати і біль від кожного руху? Це не серце. У свекрухи було хворе серце, я знаю, що то.
– І що, мені від того легше? Однак ні вдихнути, ні видихнути не можу.
– Зараз попустить…
 
Прийшла з карафкою горілки. Влила гранчачок.
– Пий!
– Ти що, здуріла?! Яке пий?! Я й так здихаю від болю!
– Пий, кажу тобі! Ото тобі знеболення. А у тебе міозит.
– Це ще що за чортівня?!
– Та гидка чортівня, гидка! Знаю. Сама мала. Це запалення м’язів між ребрами. Треба прогрівання і знеболення. Так що горілка – це два в одному.
– Та я ж майже не п’ю!
– Але ж тільки майже, – натисла кума на останньому слові.
 
Сашко слухняно і приречено випив. Сів у крісло. Сидів і думав. Як же йому хоч трохи підтримати кумів…
За хвилин двадцять під ребрами біль якось почав притуплюватись. Ще через десять хвилин Сашко з подивом відзначив, що дискомфорт під серцем хоч і є, але це легенький дискомфорт – і не більше!
Він діловито заходив по кімнаті, щось обговорюючи з кумою. Був такий, як завжди. 
Увійшла дружина. Сторопіло спинилась.
 
– Ти ба! Оклигав чи що?! А то був мало не при смерті!
– Кума знає, що робити, щоб кумові попустило…
– Ну, тоді я до кума! Щоб і йому попустило!
 
***
 
Весілля вдалося на славу. Мексиканці, іранці, перуанці і всякі інші -анці величезними очима дивилися на старосту, що і жартував, і витанцьовував, і з кумами співав, слухняно виконували його накази і видно було по всьому, що це весілля вони пам’ятатимуть довго.
 
Дружина Сашка іронічно і трохи аж недовірливо поглядала на свого благовірного, мовляв: «Оце той, що вмирав?!» А потім, виспівуючи і витанцьовуючи, і сама махнула рукою на свої підозри – і все на весіллі аж миготіло! 
Словом, попустило всім.
Що то – знеболення!
 
 
АНТОНІНА КОРІНЬ
 
Віктору ЛИСЕНКУ – 
навздогін ювілею 
(який унеможливив карантин)
 
Не злічити добрих справ,
що ти за життя надбав:
дім, сини два, «КОД» і сад,
тьма дипломів, звань, посад.
Ти всебічний і тепер:
науковець, інженер,
ротарієць, видавець.
Меценат, поет, шахіст, –
ну до всього в тебе хист!
Був в житті й такий момент:
в «Ротарі» був президент.
В «Опелі» завжди в сідлі,
ждуть дорослі і малі,
творчий жде також народ
благодійництва й щедрот.
І на всіх тебе хватає, –
Лисенко про всіх нас дбає.
Ти – філософ, креативщик,
сам зізнався – ти щасливчик
і стратег ти в нас, і тактик,
досягаєш всіх галактик,
друзів гроно в тебе славних –
і артистів, й космонавтів,
театралів і поетів, – 
до них повно сентиментів.
Видаєш нас, висуваєш,
бо про нашу славу дбаєш.
Сам чужі книжки купуєш,
нам же щедро їх даруєш.
А з «Євшаном» довгі  роки
ти робив по світу кроки.
Проводжав Кіровоград –
нас в Долинську й Красноград
і в Олександрію, й Львів…
Друзів май, не ворогів,
бо іще поїдем скоро
в  Новоукраїнку, на форум.
Вірю також – «заарканю»
й повезу тебе у Канів
і в Одесу, й до Кубрата,
і в Болгарію на свято.
Дай Бог Україні мир,
ми ще вчиним й «Круговир».
В тебе повно всяких «фішок»:
від музейних нам афішок,
оголошень і об’яв – 
все не раз нам дарував.
Де ти тільки не ходив:
скрізь набачивсь різних див.
«Степ» – журнал ти видавав,
«Соколів»* – фінансував,
а добра, що мають діти
з «Ротарі», то й не злічити.
…В сорок першім мав лиш рік,
а війна – вже на поріг
через 20 днів ступила,
стільки горя наробила!
В ювілей – і знов війна,
будь же проклята вона!
Тож у першу чергу щиро
зичимо тобі лиш миру,
щоб ні діти, ні онуки
не пройшли воєнні муки.
А твої настирні руки
творять хай лиш творчі муки.
Бізнесмени – два сини,
хай не знають теж війни.
Внуки їздять хай в авто,
мимо бійок, війн, АТО.
…Як у чергах ти ждав хліб,
я лише прийшла в цей світ.
Доля в тебе – як коректор:
батько – ветеран й директор,
що за подвиг в час війни
має славні ордени.
В мами є в красі потреба,
перукар вона у тебе,
на роботу і у гості
ти за нею біг, як хвостик.
Ти запоями читав,
на турнірах в шахи грав,
навіть сильних поборов ти –
кандидат у майстри спорту.
Про Літінститут ти мріяв
(мабуть, батько це навіяв,
який теж писав вірші, –
в цьому ви – товариші).
Доля ж втрутилася чемно,
і подався ти у вчені.
ХПІ ти подолав,
в Політесі працював
(ще як в технікумі вчився,
до науки прилучився,
а тому ще в час навчання
дбав про водопостачання).
Далі був вже «Серп і молот»,
де ти – інженер-технолог,
був ти й інженер-конструктор,
бо ніщо тобі не трудно.
На початку сімдесятих
опинивсь в Кіровограді.
В рік наступний – погордимся –
«КОДу» буде вже аж тридцять.
«Укрсільгосп» й «Червона зірка» – 
скрізь в усе вдивлявсь ти зірко.
Цехом керував, між справ
ще й «рацпропи» подавав,
і горітимеш ще довго,
бо ж прозвали тебе Вогник.
Та були не тільки казки,
мав в житті ти і поразки,
хоч достойно їх долав,
на лопатки зло поклав.
Від Одеси до Алтаю
колесив по всьому краю,
а тепер, коли безвіз,
і в Європу вже «проліз».
Тож нових пригод, облич,
хай живе і «КОД», й павич**.
Все, що шлем, класифікуй
й книгу дружби надрукуй.
Як скінчиться карантин,
ти не залишайсь один, – 
через час якийсь в музеї
всі зберемсь на ювілеї!
                      
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий