Міжнародний кропивницький шарварок

13 нояб 2019 15:44 0 252 Искусство, литература
Міжнародний кропивницький шарварок
 
Люди говорять
 
Володимир Яремчук
 
Два моїх літа – після першого й другого класу – з’їла корова. Пас я свою Зірку від рання до смеркання. Ото й усі розваги. Сам на сам із собою та з рідним лісом. Але те, що в лісі – це була неабияка радість, бо ліс був із дзвінкими зозулями, з тінистими стежками, з джерелом-криничкою між камінням, з переспілими черешнями і з рясними чебрецями на узліссі, з грушами-дичками і з могутніми крислатими дубами, що спускали своє гілля до землі, до шовковистої трави.
Ох! Про це я можу писати без упину! Але ж мова про інше.
 
Після третього класу, несподівано для мене, відправили мене в піонерський табір: знов-таки – в ліс, от тільки не мій. Але ж у палатки! Все для мене тут було новим: і друзі, і вожаті, і порядки, і палатки – усе!
 
– Діти! – каже якогось дня вожата. – Зараз будемо бігати наввипередки!
 
– Ура-а-а!
 
Пішли до місця змагань. Тут я вперше і взяв участь у справжніх змаганнях з бігу: зі свистком, якого я до того і в очі не бачив, із фінішною стрічкою, – а я і назви такої ще не чув! Певно, що й про призначення стрічки не знав.
 
– На старт! Увага-а! Марш! 
(А я і цього ніколи у своїй початковій школі із класами-комплектами не чув). Рвонули всі бігти – мабуть, треба й мені! Наліг на ноги! Біжу! Переганяю!
 
– Володя! – (це  вожата) – Давай! Покажи їм усім!
 
Прибігаю! Першим! То чого іще? 
Поперед мене тримають стрічку – слухняно біля неї спинився, бо ж бігти далі, певно, не можна, коли стрічку натягли… Я ж добіг… Всі неслухи побігли просто на стрічку – і тільки я один – правильний – і далі стою.
 
Записали мені останній результат. Довго з мене потім потішалися. Нічого! Переживу.
А ввечері, знов-таки – вперше, грав у нову для мене гру, записуючи слова на задану літеру. Була то літера «а». Я першим заповнив усі відповіді: і місто, і тварину, і дерево, і квітку, й ім’я… А назва пташки на «а» в голову не йде… (Де б я тоді в селі міг чути, до прикладу, про альбатроса?)
 
Вожата давно помітила мою спритність і мою заминку і так тихесенько: 
– Аист!..
Мене вкинуло у жар! Це ж нечесно! Та ще й усі увагу звернули, що мені підказують! Нащо вона так робить? І що воно за «аист» якийсь, про якого я зроду не чув? (Якби дізнався, що воно – чорногуз, ото мав би з чого дивуватися!) Не буду писати!
 
Тоді вожата тісненько взяла мою руку у свою, вписала у мій листок того злощасного клятого «аиста» – і оголосила мене переможцем. І досі мені соромно! Знаю, що переможцем я таки мав бути, бо все зробив першим, а того «аиста» не знав не лише я. Але ж!..
 
Як і годилося в той час, ще в перший день наш загін поділили на ланки. Головою загону призначили Льоню Холода. Я став ланковим у одній ланці, а ще троє – в інших. І саме на цих зборах помітив я одну з ланкових, Раю Доценко. Білошкіра красуня. Дві світло-пшеничних товстих коси нижче пояса! Помітив – і так тепло мені зробилось! І так сяйнув, чомусь, радістю день! Як же гарно жити!
 
Пройшло кілька днів, упродовж яких був і отой забіг, і ота вікторина. Я сяяв очима до Раї, та вона не помічала. Зате щиро посміхалася до Льоні Холода.
Ех! Це точно тому, що він голова ради загону. А я – тільки ланковий. Несправедливо… Та що вдієш? І далі тішу себе думками – і задивляюся. А змін нема. Мабуть, і не буде…
 
Якогось дня поставили мене черговим на в’їзді, біля шлагбаума. 
– Гляди, – казали мені, – нікогісінько в табір без дозволу старшої вожатої не пускати!
«І хто тут, у лісі, – гадаю, – має бути?»
 
 Але ж уважно всмоктав усі інструкції. І на тобі! – за якихось півгодини на лісовій дорозі нізвідки вигулькнула чорна «Волга»! Я тут же вийшов за ворота, закриваючи цю амбразуру від ворожого ока.
– Відкривай ворота, піонер! Чого ти стоїш, як вкопаний? 
– Не маю права! І ви не маєте…
– Та відкривай, не балакай багато! Ми там права спитаємо.
– Стійте тут! Я піду, запитаю вожату.
 
Перевірив, чи правильно і міцно лежить шлагбаум і, оглядаючись час від часу – ану ж таки проїдуть! – пішов по вожату.
 
– Там чорна машина приїхала. Дядьки в галстуках… А я їх не пускаю…
 
– Як не пускаєш?!
 
– А ви ж самі казали!..
 
– Ой лихо! Це ж секретар райкому партії! Що ти наробив?
 
– Так ви ж казали…
 
Побігла! Перепрошує. Але, дякувати небесам, гості виявилися правильні.
 
– Ви давали інструкцію нікого не пропускати?
 
– Давала! 
 
– То в чому ж справа. Солдата хвалити треба! Гляньте: ходить струнко, як на параді.
І знову я на язиках у всього табору! От планида!
 
Того ж дня, увечері, помітивши мою удатність до танців (Де? Коли? Чи це вплинуло оте-о: «Ходить струнко»?), покликала мене до себе старша вожата, як виявилося згодом, таки вчити танцям. Ішов я не так уже й охоче. Але ж треба. Бо, як вожата каже – то це закон.
Аж раптом показують мені партнерш. Дяка ж тобі, Небо! Галя і… Рая!
 
За заведеною тоді модою танець мав бути для дівчаток у сарафанах і кокошниках, а для хлопців – у косоворотці і кепці з квіткою. Це вам не дурні гопаки! Це ж куди культурніше: «Барыня» чи «Во поле береза стояла», чи «Во саду ли», чи «Коробейники» – там таке все культурне, що й подумати страшно! (Чи й дивно, якщо пригадати, як уперто з нас вибивали українців? Та це я збагнув значно-значно пізніше)!
 
А нині я торжествував! І згорав! І нітився! Я буду танцювати не з ким, а з Раєю! (Галя відразу відійшла в глибоку тінь). А ти, Льоня Холод, оближися!
В танці я мав по черзі проводити дівчат по колу. Із сяючими й затуманеними очима я кожного разу хапав Раю, лебедем плив по колу, а вже потім, з погаслим поглядом, збайдужіло, вів Галю.
 
За тих двадцять днів, поки діяв табір, було три чи й чотири концерти. А ще ж були і мало не щоденні репетиції, що теж проводились не таємно, а на очах у спостерігачів. І мої дії з дня у день були однаковими. Кожен день я мав привід для щастя і для його очікування назавтра.
Однак табірна зміна хутко спливала. Оце завтра уже й прощальне вогнище. І прощальний, певно ж, концерт. І по домах. Одне це вже пекло вогнем мою дитячу закохану душу до крику. Але долі й того виявилося замало.
 
За годин десять до прощального виступу, вранці, Рая, дивлячись мимо мене й підтискуючи губи, раптом каже:
 
– Ти мене першою не бери!
 
– ??!
 
– Уже й так люди говорять!
 
Це в дев’ять років: «люди говорять». Тепер – смішно…
У напівзабутті й печалі діждався я вечора. Одягли костюми. Запалало вогнище. Задзвеніли пісні. І ось наш танець.
Слухняно й приречено йду до Галі, веду її довкіл вогнища, наступаю на її довгий сарафан – і падаю на землю, руками в бік вогнища.
Не знаю, чи пекли мені руки. Опіків ніби й не було. Але нестерпно пекла думка:
– Не провів Раю!.. Не провів Раю!.. 
 
До завершення концерту проридав я на грудях у старшої вожатої. На ранок, не прощаючись і не побачившись, ми роз’їхались…
…Минуло шість десятиліть. Я нічого не забув. І ми ніколи вже не стрілись. Та й не стрінемось… А й для чого?
Але, як десь чую «люди говорять», мимоволі стаю дев’ятилітнім і беззахисним. І трі-і-шечки закоханим.
 
Антоніна Корінь
(Кропивницький)
 
Антиреклама
Я завжди був проти реклами.
Невідомий поет ХХ століття
 
Я завжди була проти реклами,
Тож не тратьте часу, добродію,
Бо я згадую вашу маму,
Як читаю вашу пародію.
Жаль, її не читав Макаренко,
Песталоцці, не стрілась і Корчаку.
Так старалась! 
Зростила ж Бездаренка,
Тільки й вміє генія корчити.
 
Олена Надутенко
Кропивницький
(ювілярка)
 
Груши  
Я поздним вечером в саду,
Стараясь тайны звёзд подслушать,
С мечтой, что истину найду,
За обе щёки ела груши.
Сползло внимание моё
С веснушек звёздных поднебесья,
И мне подумалось: вдвоём
Могла бы эти груши есть я!
Вдруг окатил прозренья душ:
Учитывая вкус и спелость,
Самой бы мне хватило груш!
И есть вдвоём перехотелось.
Бывают в жизни чудеса!
Когда захочется вам груши
В мужской компании откушать,
Взгляните мельком в небеса!
 
Тверезі думки  
Сегодня стукнуло мне… лет!!!
Одену новый туалет.
Хоть раз я выгулять должна ж
Корсаж, плюмаж и макияж!
 
***
Усе життя – ланцюг баталій
Між тернів в зонах аномалій.
Та, необачна, я лечу
Вперед між краплями дощу.
 
***
Семья – и домна, и очаг,
И штиль, и шторм из передряг,
И гейзер, и ледовый наст,
Цемент, что крепко держит нас!
 
***
– Хлопче, де твої батьки?
Знову йдеш здавать пляшки?
Совість у матусі є?
Не працює, краде, п’є!
 
– Дядьку, дивний ви який!
Без горілки де пляшки?
Якби матінка не пили,
То голодні б ми сиділи!
 
***
Во мне один есть недостаток –
Увы, пошёл восьмой десяток!
 
 
Відгуло         
От сімдесят і відгуло…
В театрі місто, серцю миле,
Мене любов’ю облило,
Віватами відгомоніло.
Я тішуся теплу очей,
Обіймам і долонь стисканням,
Простим і щирим побажанням,
Що в душу джерелом тече!
У морі квітів я тону – 
У віддзеркаленні любові!
Вам, друзі, в кожній дії, слові
Свою любов я поверну!
Квіти з ювілею 
Додому квіти привезла
З театру, після ювілею.
Минулих років епопея,
Неначе в квітах розцвіла.
Ось нерозпущений бутон –
Дитинство вранішнє, наївне,
А ось – троянда біла, дивна –
Це чистий юності хітон.
Букет рубінових троянд
В зеленім листі соковитім,
Мрій целофаном оповитім –
Рясний кохання зорепад.
А ось – схилилась голова
Бордової троянди, наче
Вона одна над світом плаче
І час її уже сплива.
Та поряд, горда і пряма,
Як сонце – жовта хризантема!
Неначе й не стоїть дилема –
До неба личко підійма.
Їй вітер пестить пелюстки,
Висмикуючи поодинці…
Любов! Іще що треба жінці
У вік, що плине у віки!
 
Дмитро Танський 
Зневіра
Щось справжніх друзів не стає,
З якими можна поділитись.
Буває, пляшка й гроші є,
А ні з ким толком веселитись.
Ходити в бари не пора.
Там ціна випивки скажена.
Та й якийсь зайда б зазирав,
Що б в тебе витягти з кишені.
У двір домашній я побрів.
Тут спорожнів гараж сусідський.
Вже на обмивку вечорів
Збиратись хлопці стали рідше.
Збідніла точка. Самогон…
Не втрапиш де? Й чим закусити?
«Менти» лютують. Там закон.
Ще й можуть на ніч зачинити.
Маскую пляшку. Це ж вода.
Буває , тягнемо сивуху…
А то страшніше, мов біда,
Застане жінка чи свекруха!
 
 
Володимир Стафідов 
(Дніпро)
 
Репліка на осінню тему
Листопад зірвав сльозу на вії. 
Промінь сонця знітився й зачах…
 А тягар нездійсненої мрії – 
Чорний камінь на моїх плечах.
Листопад в серця дощем хлюпоче,
Вітер виє, наче знавіснів…
У твої сумні зелені очі
Надивляюсь тільки уві сні.
Листопад – це за весну спокута,
Пофарбована у вохру і кармін…
Листопаде, мрію не забути – 
Хай хоч сном, але діждуся змін!
 
 
Наталя Бідненко
 
Листопад листопаду 
 
 
Листопад з дощем не забарився,
Ані сонця, ані промінця…
Не один сірома зажурився,
А не вб’єш зажуру без винця.
Вже й останній з грунту помідорчик
салатик справно відійшов.
Ти сидиш, пусте під ніс бурмочеш…
Наливай, щоб стало харашо!
Аж по самі вінця, не соромся!
 
Не одна ще осінь відгуде.
Ще прийдуть до нас тепло і сонце,
А вино не пити – пропаде.
Термін зупинити неможливо. 
Це сакральний вимушений акт.
І тим більше, без грамини пива.
Правда, у заначці є коньяк…
 
Не журись, хай буде собі осінь,
Відмете, відвиє, віддощить.
Я тебе: «Заходь», – ласкаво просю.
Конче треба осінь промочить…
 
Светлана Лантух
(Александрия) 
 
Поэт и современный пейзаж 
 
(иронически-экологическое)
Вечерней зари грусть
Над краем земли – голубым…
Змеею вычертив путь,
Из труб поднимается дым…
Поэт на пригорке стоял, – 
Полон творческих сил.
Он кое-что в жизни знал,
Вдохновенно природу любил.
Дела у поэта – дрянь:
Вошел в поэтический раж.
Только, куда ни глянь – 
Индустриальный пейзаж.
Копоть лежит на цветах,
Черною стала река.
И нагоняют страх 
Кислотные облака. 
Клубится над фабрикой пар, 
Дым над округою всей…
Чуть не хватил удар
Лирика наших дней.
 
 
«Вот и лето прошло, словно и не бывало! На морях и в горах все мы «шарваркували». Хоть в стране – перелом, только «Шарварка» мало!»
За те, що мало вам не буде, редколегія проголосувала поіменно і пішла в демісезонне підпілля.
 
Підпільниця А. Корінь
 
 
 
Веселий фотолітопис
«20 лет спустя»…
Літмузей Карпенка-Карого, презентація книги Володимира Могилюка «Органіка душі» 27.04.98 р.
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий