Кропивницький психолог Інна Хирса: Дорослий з дитячою душею

Дорогі читачі, основною темою звернень людей до психологів є непорозуміння, нелюбов та нещастя в сім’ях. Як кожне дерево починається з саджанця, так і кожне життя починається з дитинства. Спробуємо розглянути низинні причини болючості цієї теми.

Більшість невирішених душевних, психологічних проблем батьків передаються їхнім дітям, причому у збільшеному вигляді. Відбувається ця передача шляхом навіювання ідей, ставлення, світогляду від батьків до дітей в ранньому дитинстві. Ми можемо навчити іншу людину тільки тому, чим володіємо самі. Так і батьки передають своїм дітям «батьківські настанови» не тільки вербально (словесно), але й невербально (міміка, жести, поведінка) про те, як потрібно жити, ставитися до людей і до себе. Батьківські настанови, тобто «приписи» — це прихований наказ, сформульований словами або діями батьків, за невиконання якого дитина буде покарана. Наприклад, з боку батьків це може проявлятися у формі прочуханки, мовчазного шантажу або лайки; з боку дитини проявляється відчуття внутрішнього примусу діяти певним чином, а далі почуття власної провини перед батьками, які дали цю директиву. Причому справжні причини своєї провини дитина, а часто і дорослий (з кожним роком наша зовнішність змінюється, ми набираємося життєвого досвіду, але в душі назавжди залишаємося тими маленькими дівчатками та хлопчиками) не розуміють. На психологічному рівні ми так само керуємо один одним за допомогою настанов, що були привиті нам нашими батьками, та які ми не можемо усвідомити без сторонньої допомоги.
Адже саме виконуючи директиви, «батьківські приписи», дитина відчуває себе «хорошою», тобто робить все в установлених батьками психологічних рамочках, які супроводжують багатьох по життю. Тільки після виконання вимог дитина відчуває почуття психологічного комфорту та може почуватися ніби «у своїй тарілці» — без конфліктів, без критики, без порівнянь з кимось нібито «кращим, ідеалізованим («рівняйся на Олену, вона ж відмінниця»)», без слів «як це ти не можеш підтягнутися, ти ж ходиш на урок  фізкультури». Тож, на досить ситуативній ноті хочеться продовжити тему про побудову життєвого сценарію та «приписи», які відіграють у ньому головну роль.
Припис «не будь дитиною». Це ще одна заборона, що накладається батьками, які відчувають загрозу з боку власної дитини (тобто, потрібно нести відчуття примусової відповідальності ще за когось та показувати відповідну поведінку). Дитина, що живе в душі дорослого, може своєю некоректною поведінкою вказати своєму малюкові на те, що: «Тут є місце тільки для одного малюка, і цей малюк — я. Тим не менш, я згоден терпіти тебе, якщо ти будеш вести себе як дорослий, а не як дитина». В подальшому це може виражатися в таких вербальних посланнях: «Ти вже великий, щоб...» або «Великі хлопчики не плачуть».
Заборону бути дитиною накладають також батьки, яким у дитинстві самим не дозволяли вести себе по–дитячому, і тому відчувають загрозу в дитячій поведінці. Вони могли виховуватися в суворих сім’ях, де мірилом цінності людини були лише конкретні справи і вчинки. Дослідження показали, що матері таких дій дітей не схвалюють, коли вони «поводяться як діти», і підштовхують їх до того, щоб вони частіше вели себе як «дорослі» навіть в ранньому дитинстві. Також вони вважають, що діти не можуть виражати  лють, приниження і безсилля, які звичайно відчуває дитина в ранньому дитинстві. Не дивно, що діти, які отримували такі послання замість допомоги у розвитку вміння справлятися зі своїми почуттями, — соромом, злістю, агресією, — з одного боку, були дуже зручними для дорослих, але з іншого — залишалися більш емоційно вразливими, ніж здається на перший погляд.
Таким дітям потрібно бути «найкращими» в команді, переможцями в будь–якому змаганні. Вони передчасно стають самодостатніми і навчаються уникати фрустрації (тобто приглушували в собі відчуття агресії, злості, сорому), але якщо їм це не вдається, їх особистість «розпадається»: з плачем, риданнями і навіть з агресивними випадами. Вони відчайдушно потребують того, щоб кимось керувати, — для підкріплення своєї самооцінки, що вчасно була не сформована.
Інна Хирса, практичний психолог