Спасибі Вам, Батьку! (спогади про Віктора Погрібного)

 

Далекого 1968 року закинула доля мене, 18-річну дівчину, одну з кращих вихованок Маловисківської СШ №3, очолювану незабутнім директором школи, Заслуженим учителем УРСР, Григорієм Миколайовичем Перебийносом, до далекої степової перлини – села Матусівка.

 

Перлини тому, що славилася вона гарними родючими чорноземами та працьовитими та доброзичливими людьми. Сталося це, бо не вистачало вчителів на селі, і районний відділ народної освіти (керуючий Леонід Федорович Павленко) за рекомендацією Григорія Миколайовича Перебийноса таким чином поповнив педкадрами сільську школу. А викладати треба було кілька предметів: географію, співи, малювання. Географію я добре знала, бо любила свого класного керівника Надію Прокопівну Касьян. З дитинства любила сцену, часто виспівувала на концертах у сільському будинку культури, вимальовувала птахів і квіти в дитячому альбомі, тож природні дані мені пригодилися. 

 

Квартирувати поставили мене до Погрібної Марії Федорівни, матері славного вже тоді журналіста Віктора Олексійовича Погрібного, який був особою популярною і шанованою в Матусівці, бо він був гарним сином, гарним учнем, став студентом факультету журналістики Київського університету, а потім – журналістом та редактором обласної газети. 

 

Син сільського хлібороба Олексія Погрібного, який не повернувся з війни, сирота, самотужки, без протеже і грошей, "гриз граніт науки" в Київському університеті імені Шевченка. Селяни казали, що був він не по роках мудрим. Пізніше я дізналася, що його пов’язувала дружба з відомим українським поетом Василем Симоненком, навіть жили хлопці в одній кімнаті студентського гуртожитку.

 

Марія Федорівна радо прийняла, як рідну дитину, скороспечену молодесеньку "вчительочку" і вечорами розповідала про сина. Разом ми готували пахучий з димком польовий суп-"кандьор" на пшоні, підкладаючи в кабичку (на швидкоруч зліплену глиняну плиту на дворі – "удовине багатство") то сухе галуззя, то сякий-такий бур’нець.

Перші спроби моєї педагогічної діяльності потерпіли фіаско. Чи то через далеку відстань до райцентру, чи то від вітру в юній голівці, бо скоро я втекла додому. 

 

Але в житті буває так: згодом, після закінчення філфаку Кіровоградського педінституту, тоді ім. О.С.  Пушкіна, знову ж таки за відсутністю керівних кадрів, Маловисківський районний відділ освіти направив мене в маленьку сільську школу села Павлівка, де я пропрацювала три роки директором школи. Залишилися теплі спогади про нехитромудрих доброзичливих людей та певний досвід педработи. 

 

А ще зовсім недавно, коли не стало дорогого Віктора Олексійовича Погрібного, відвідала його родинне гніздо, батьківську хату, яку з любов’ю оберігає йога славна донька Ольга Вікторівна. Вона й нагадала мені цікавий епізод: тоді, давно, міська дівчинка Оля і я разом ночували на сільській лежанці, бо дуже мені кортіло на ній поспати (вдома в нас лежанки не було).

 

І таким щемким, болюче-солодким, рідним війнуло від спомину, що я ледь не просльозилася, бо за життя Погрібного Віктора Олексійовича так і не змогла по-справжньому віддячити цьому чоловікові з великої літери за батьківську підтримку, якою він огортав мене на перших порах літературної творчості. До нього я звернулася з першими, ще зовсім недолугими поетичними "шедеврами". Він підтримував, наставляв, корегував, став редактором першої поетичної "ластівки", моєї збірочки віршів "Цвіте, запізнілий мій, терновий", надаючи ще й фінансову допомогу в її виданні. 

 

Спасибі Вам, батьку, за щирість і мудрість, бо обігріли птаху з пораненим крилом. (Перші мої поетичні спроби з’явились після загибелі донечки). 

 

Низький доземний Вам уклін від усіх нас, багатьох літераторів! Ви знайшли кожному місце у своєму великому серці талановитого поета, патріота і людинолюбця. 

 

З вічною любов’ю і шаною – Валентина Задвірна-Кондратенко-Процун.

 

 

Валентина Кондратенко-Процун. Незабутнє

 

Письменникові-патріоту 

Вікторові Погрібному – з любов’ю

 

Хто з нас не знає Погрібного

(Зріс велетом поміж степів),

Як отамана бойового,

Що воїнство на битви вів?

 

Поміж безмежжя степового

навчали ввись літать орли.

Сміливого і вольового

Здолати бурі не змогли.

 

З козацьким прізвищем героя,

Що погреби охороня,

Де порох і козацька зброя

У рабство не дадуть загнать.

 

Йому дала у спадок доля

Пиріг з калиною із печі,

Звалила ще на отчім полі

Сирітство на дитячі плечі.

 

З неправдою у лютім герці,

Зійшовсь – тріщали кунтуші,

Жив з Україною у серці

І з Богом в праведній душі.

 

Поміж ненависті й обману

Не згасне вольності свіча.

Не заросте Степ бур’янами – 

Нового знайде сівача!