Сторінка обласного літературного об’єднання "Степ" імені Віктора Погрібного

15 марта 2021 14:16 0 403 Искусство, литература
Сторінка обласного літературного об’єднання "Степ" імені Віктора Погрібного
 
Відповідальна за випуск: Ольга Полевінаpremiaportaka
Текст підготував: Олександр Архангельський
 
Журі Міжнародної літературної премії короткої прози імені Василя Портяка визначило список із 15 фіналістів. 
На здобуття премії надійшли твори 48 авторів. Це автори різного віку з усіх областей України та з-за кордону. Усі фіналісти отримають диплом та книжку, до якої ввійдуть їхні твори. Переможець конкурсу, про якого стане відомо на врученні, крім цього буде нагороджений медаллю та грошовою винагородою. Урочисте вручення премії планується на кінець березня у Фастові.
 
Премія імені Портяка заснована Національною спілкою письменників України і Фастівською міською радою 2020 року. Нею відзначаються написані українською мовою опубліковані твори короткої прози.
До переліку фіналістів потрапили твори 15 авторів, серед них і двох "степівчан" – Валентини Кондратенко-Процун та Ольги Полевіної. Пропонуємо їхні конкурсні твори.
 
 
Валентина Кондратенко-Процун.
Голуб на черешні
 
Петро Величко ще з пуп'янка марив сценою, ще з тих пір, як його підвипивший батько, колгоспний конюх Данило на мининах чи хрестинах ставив малого Петька на грубо сколочену, облуплену табуретку і хриплуватим, простуженим на конюшнівських протягах голосом, гаркав:
 
– Ану, Петько, вріж!
 
"Врізати" означало – заспівати на всю хату, щораз дивуючи гостей чистим, високим, як небо, голосом. Хлопець зразу пхинькав, огинався, бо, бач, відірвали від гульок, а далі, ввійшовши в смак, довгенько виспівував для гостей то козацьких, то жартівливих, то любовних пісень. Та найбільше затихало п'яненьке товариство, коли його ангельський голосок линув до голубів, вишитих маминою рукою на рушничку, котрі цілувались дзьобик до дьобика і, наче підморгували синенькими очками до Петі:
 
Голуб на черешні, голубка на вишні
Скажи мені, серце, що в тебе на мислі?
 
Отоді вже присутні відривались від землі і їхні змучені щоденними тяжкими турботами душі, ніби летіли в небо, де було світло, безхмарно, спокійно й радісно. Тітка Мотря, повногруда батькова сестра, що ледь не вскакувала своєю пишною пазухою в тарілку з холодцем, підтягувала другим голосом, як казали селяни, "басувала", і та пісня звучала так ловко, рівно, піднімала простих трударів на вершини людського духу. Мати, сплівши вертутою руки, притулившись до одвірка, де підростали Петькові зарубки росту, тихо плакала. Баба Явдоха, витираючи фартухом очі, промовляла:
 
– Яке голосисте, дзвінкіше за нашого півня!
 
А громада рішила і постановила: бути кирпатому Петьці не ким іншим, а тільки артистом, бо Бог недарма поцілував його в чоло, подарувавши талант, і гріх той талант хоронить в селі, треба буде, як підросте, податись до столиці, бо там усі сидять дуже розумні й не дадуть тому таланту сільської дитини згинути. Батько шкірив жовті від махорки зуби і задоволено бубонів:
 
– Артист, настоящий артист!
 
Оте слово "артист" прилипло на весь вік до Петра і, якщо в дорослому житті його хтось розшукував на тракторній бригаді, то обов'язково "артиста". Старий Данило тішився надією, що його син стане знатним, відомим співаком опери, хоча що воно таке опера, добре й не знав, правда, як стали вже телевізори з'являтись у селі, то бачив, як гарно вбрані артисти виспівували ту оперу прекрасними голосами. Одне не подобалось необізнаному Данилу, як вони дуже роти роззявляли, що й горобець міг би туди залетіти. Конюхова душа вірила, що синові біленькі руки бігатимуть по клавішах "піаніни", а не так, як його потріскані, чорні, тягають навильники гною, цуприкувають рептухи соломи. I буде його син ходить у довгому панському пальті при капелюсі й галстуку, а не в засмальцьованій, просмерділій кінським потом куфайці, ходитиме його Петька не в закізячених кирзаках, а в наваксованих, блискучих гостроносих черевиках-"лодочках". Це була його виплекана довгими безсонними ночами мрія: нехай хоч дитина поживе по-людськи. Найстаршого сина Петрика любив найдужче, бо – син, башковитий, а головне – талант. За хлопчиком, як з лантуха, посипались одна за одною дівчатка – погодки, аж четверо, та за них так серце не щеміло, бо за них майбутні чоловіки подбають, а хлопця тре-ба-таки вивести "в люди". Від бідненького заробітку відривав копійчину і віддавав жінці, строго наказуючи:
 
– Це на Петрову науку. Ні копієчки не чіпай!
 
Мати божилась, що збереже все для "артиста", та сама потайки кой-коли смикала з купки гроші то на чобітки Варці, то на спідничку Таньці. Не судилось Данилу побачити Петька вченим - поносили бідолашного трудягу його улюбленці-коні, покалічили насмерть. Петра після восьмирічки відправила мати до ПТУ (як-не-як харчування і одежина, гуртожиток за державний кошт) вчитися на тракториста, бо мав стати він за старшого в домі: хто ж дівчат догодовуватиме? Кликали тямущого чоловіка до сільгосптехнікуму, пропонували бригадирство. Та хіба ж до цього руки дійдуть? Треба було орать, сіять, день при дні в роботі, аби заробіток більший.
 
Молодесеньким й оженили, бо майбутня теща, чорнорота сусідка Горпина, погрожувала засадить Петра в тюрму за "ізнасілованіє". Та яке там "ізнасілованіє"?! Молоденькі сусідики Настуня й Петро і самі незчулися, як воно сталося, більш з цікавості, ніж з пристрасті, піддались інстинкту продовження роду, бо чули від старших, що дуже ж воно солодке оте таємне діло, що всі його роблять, а не признаються.
 
Скоро тракторист Петро Величко став годувальником великої сім'ї: матері, дружини, дітей, двох сестер, що не забарились принести в пелені немовлят (мабуть, впіймали в капусті) та ще двох підстаркуватих дівок-сестер, яких мати намагалась випхати заміж за будь-кого, аби й ці не "опростоволосились". Та проте дівчат, що заміж аж пищали, обминали старости. Старенька, колись нашвидкоруч збудована бідненько хатка сім'ї Величків, як та рукавичка, тріщала по швах від цілої орави жильців. Отак і завертілось життя Петра колесом: робота в полі, трактор, діти, внуки, домашнє господарство. Клопоти, як кажуть, в кожній хаті по лопаті, а в Петра аж дві.
 
Тільки, бувало, наступала і для нього радісна мить, коли, підкидав "на ура" чергового внука, підтанцьовуючи, п'яненький дід Петро підспівував:
 
– Ой спасибі кабацюлі, що зробили гу-цю-цю-лі!
 
Наш "артист" з народженням кожної дитини все ж-таки надіявся, що його майже забута мрія збудеться в онуках, але напевно, на них "природа відпочивала" – вродились безголосі та тупуваті, тож Петро потай журився, поглядаючи на молодюсіньку, з округлим, як херсонський кавун, животиком, невістку:
 
– Може, хоч цей онук заспіває?..
 
Погожої осінньої днини сивочолий, пропахнутий соляркою чоловік, поспішає до трактора – ще ж ціле поле мусить до ранку зорати – треба ж комусь людей годувать. Гострими, як біль, лезами врізається плуг в землю. Оглядається Петро, а за ним довга чорна борозна, як його тяжка трудова дорога. 3 душі несподівано голосно, розлого, на все поле, вперше за стільки літ виривається пісня, така болюча, вистраждана, як Петрова доля:
 
Голуб на черешні, голубка на вишні.
Скажи мені, серце, що в тебе на мислі?
 
Оре Петро своє поле, переорює пережите. Слухає той спів – ридання степ, слухають зорі в небі, слухає, мабуть, і сам Бог, і, напевно, нишком плачуть разом з Петровим серцем, а з "артистових" очей котяться на сірі від поту й пилу щоки дві прозорих сльози, залишаючи на них світлі, як пісня, борозенки.
 
м. Мала Виска
 2008 р.
 
 
 
Ольга Полевіна. Номер 13
 
Було темно. Вони лежали, зв'язані один з одним. Пахло пилом і свіжою друкарською фарбою. Імен у них не було. Були номери.
– Отже, ми востаннє разом... – сказав Номер 1. – Хто знає, чи вдасться коли-небудь...
– Декому – поталанить. Нас відправляють партіями. Але долі в кожного – різні, – відгукнувся Номер 16.
– Аякже... – протягнув Номер 2. – Але ж ми, вважай, брати.
– Ну, це спірно, – посміхнувся Номер 4. – А може (хі-хі!), сестри? Але, як не назви, у нас багато спільного.
– Ще б пак... – відгукнувся Номер 10. – Усе спільне ...
 
Вони надовго замовкли. У тиші було чути, як шкребеться миша.
– Підстерігає... – із сумом сказав Номер 29. – Як я їх боюся!
– Так, у нас багато ворогів, – відрізав Номер 7. – Але, сподіваюся, будуть і друзі...
 
Яскраве світло спочатку засліпило. Двері їхньої темниці раптово відчинилися.
– О, ось вони! – радісно вигукнула жінка, яку всі одразу впізнали: вона була в душі в кожного. – Красиві!.. Я навіть не очікувала, що настільки!
Вона ніжно торкнулася Номера 1.
– Цей буде жити в мене. А інших чекають пригоди.
 
Номер 1 опинився в просторому приміщенні. Поруч стояв якийсь насуплений стариган, який презирливо пирхнув і, коли б міг, напевно, відвернувся б.
Сусід з іншого боку був привітнішим.
– Ласкаво просимо до нашого співтовариство! – сказав він. – Тут гарна компанія.
– Як подивитися... – пробурчав похмурий сусід.
– Та ну тебе, Гюго! Час іде, ми старіємо. Нехай молоді прийдуть нам на зміну.
– Ми не старіємо! Ми, Дюма, як хороше вино, тільки набираємо сили!
– Дякую на доброму слові, Шекспіре! Вона любить нас усіх! Просто вона давно не перегортала "Знедолених", ось він і злитися...
– Та нічого, не треба ревнувати! – відгукнувся Ремарк. – Вона ж не може щодня перечитувати те, що давно знає напам'ять. Але нікого з вас звідси не викинули, так що нема чого бурчати. І треба б привітнішими бути з її власною книжкою.
– Я вам не чужий! – розсміявся Номер 1. – Ви все тут. Від кожного вона брала частинку, і все це втілилося в мені.
– Саме так! – вигукнув Лорка з нижньої полиці. – Я навіть знаю, на якій сторінці вона подумала про "іспанського романсеро"!
– Ти нам брат, – сказав Дюма, і, якби міг, поплескав би по плечу Номера 1.
– Не зовсім брат... Ну, хіба що – братик, – пирхнув Голсуорсі.
– Не чіпайте малюка, – примирливо сказав Достоєвський. – Час покаже…
 
Номер 2 потрапив до Літературного музею, де на верхньому стелажі зберігалася коробка з матеріалами про авторку. Там були інші книжки, газети, журнали, у яких були її оповідання та повісті, фотографії різних років. Номер 2 поклали в цю коробку.
– Вітаю! – Номер 2 привітав інших. – Як тут живеться?
– Спокійно. Декілька разів на рік готують виставки. І тоді когось із нас беруть на стенд.
– Кілька разів на рік? – засмутився Номер 2. – А читають?
– Ні. Хіба що працівник музею перегорне. Мене, правда, прочитали, а ось його - навіть не розгорнули, – сказав товстий збірник оповідань. – У нього депресія: усе мріє, щоб хтось розірвав склеєні сторінки і виправив друкарський дефект...
Мрія не збулася: одного разу сталася пожежа, і всі книжки так і згоріли - непрочитаними...
 
Номер 13 потрапив до обласного архіву. Його поклали разом з іншими книжками й надовго забули. Нерозклеєні сторінки стукали в обкладинку, але їх так ніхто й не побачив. У темряві та пилу проходили роки. Номер 13 і сам не знав, скільки їх минуло...
 
Номери 3 – 10 потрапили до бібліотеки.
– Які гарні книжечки! – вигукнула дівчина-бібліотекар. Зараз ми поставимо на них номери і віддамо до читального залу.
Їх проштампували й відокремили Номер 10: його віднесли в сховище.
– Бувайте, друзі! – з відчаєм вигукнув він.
 
А дівчина-бібліотекар взяла Номер 3 додому – почитати.
Вдома у неї жила кішка, яка відразу зацікавилася Номером 3. Поторгала лапкою, торкнулася вусами. Вирішивши, що це для неї підходяща підстилка, вляглася прямо на фотографію жінки, яка написала Номер 3. Але дівчина гримнула на кішку й забрала книжку. Пізно ввечері ввімкнула лампу та й стала читати. Уже й ніч була на межі, і небо за вікном взялося синявою, і світло лампи зблідло на тлі дня, що розпочинався, а вона все читала й читала, гарячково гортаючи сторінки.
 
Номер 3 відчував таке захоплення, що йому хотілося співати. Він і співав - усіма своїми літерами. Потім відчув, що на сторінку впала гаряча крапля. І хоча вона трохи розмила літери, не розсердився на дівчину. Він був би радий, якби всі букви розпливлися від її сліз. Вона стала йому так само близькою, як і жінка, яка написала книжку.
– Я тебе нікому не віддам! – сказала дівчина, перегорнувши останню сторінку. – Це все – про мене, про моє життя! І звідки вона дізналася?..
 
Жінка з фотографії на обкладинці посміхалася їй ласкаво й загадково.
 
– Я втратила ту книжку, яку вчора взяла додому, – сказала, прийшовши до бібліотеки. – Я принесу натомість іншу, якщо можна...
Так Номер 3 залишився жити в дівчини. Він навіть подружився з кішкою і вже не ображався, коли та лягала на нього: дівчина іноді перечитувала книжку і залишала її біля подушки...
 
Номери 4 – 9 поставили поруч на полицю. Вони радісно перемовлялися: їм тут сподобалося. Навколо було людно, було багато книжок, їх брали в руки, перегортали. Щасливчиків несли до столу бібліотекаря: їх забирали на кілька днів читати.
Спочатку вони стояли групкою, і ніхто не звертав на них уваги. Потім жінка похилого віку взяла в руки Номер 5 і почала читати.
– Я візьму цю книжку! – сказала вона, – дуже цікавий початок.
– А на якій полиці ви її взяли? – поцікавилася інша. Вона взяла Номер 6 і теж почала читати.
І незабаром усіх їх розібрали по домівках.
Це було весело! Різні руки брали їх, різні очі читали. Вони іноді зустрічалися на столі в бібліотекаря, махали один одному та й  знову роз'їжджалися по різних будинках. У кожного була внутрішня кишенька, куди записувалося, коли взяли книжку, і вони дуже пишалися �послужним списком�.
– Мене брали одинадцять разів! – проказав Номер 7.
– А мене тільки вісім... – засмутився Номер 6.
– Не переймайся! У Номера 4 всього один запис, – промовив Номер 8.
– А ось і ні! – відгукнувся Номер 4, – у мене просто вже новий аркушик: старий обписали...
І дуже скоро вони постаріли. Куточки зам'ялися, літери стерлися, обкладинки слід було б підклеїти... А в Номери 6 була операція: розірвалася палітурка, і його полагодили...
Але найгірше доля обійшлася з Номером 5: із нього вирвали ціле оповідання! Надто вже воно комусь сподобалося...
– Боже мій, у якому вигляді книжки! Їх же соромно ставити на полицю! – сказала завідувач. – Негайно списати!
– Це тому, що їх часто беруть, – сказала дівчина-бібліотекар.
– Вони годяться тільки в макулатуру! Візьміть у сховищі свіжий примірник.
Так в останній раз зустрілися Номер 10 та інші книжки. Як вони постаріли! Оправи розсипалися, назви затерлися, куточки сторінок обтріпалися...
– Вас катували чи що? – жахнувся Номер 10.
– Нас читали! Ми недовго прожили, але щасливіших від нас немає. Дивись, скільки людей тримали нас у руках! Тебе має спіткати така ж доля: уже чекають, коли тебе поставлять на полицю.
– Куди вас забирають? – злякався Номер 10.
– У макулатуру – разом зі старими газетами. Наше життя було недовгим, але яскравим. І тобі такого бажаємо! Ти скоро зрозумієш, у чому щастя...
І незабаром Номер 10 відправився слідом за ними – порваний, потертий, зачитаний до дір...
 
Номери 14 – 30 стали подарунками. Була презентація нової книжки, і їх із дарчими написами передали новим господарям. Вони лопалися від гордощів, про себе повторюючи слова автографа і заздрячи тим, у кого було написано більше слів...
Звучала музика, були квіти, оплески. Були привітання, побажання. Говорилося про творчість, про її вплив на людську душу... Говорилося багато про що...
Номер 15 після презентації грубо жбурнули на підлогу.
– Нову книжку вона видала! – зі злістю сказав хтось. – Стерво!.. І про що вона може написати?.. А-а-а… про любов... Добре, хоч папір не крейдований. А що, згодиться! Цілком м'який. Саме там місце буде... Почитаємо! ..
Нещасного Номера 15 засунули в якусь підвісну скриньку та й залишили в темряві. Не так він уявляв своє майбутнє!
З нього поступово виривали аркуш за аркушем. А потім, використаними, несли на смітник... І незабаром не стало. Зовсім. Так безславно не закінчував іще ніхто з його колег...
 
Номеру 29 нібито пощастило більше: його надто уважно перечитували. На полях фломастером робили замітки, і скоро його сторінки стали нагадувати дитячу книжку-розмальовку.
– А тут кому пропустили! І куди коректор дивився!
І з видимим задоволенням червоний фломастер поставив жирну кому в тексті.
– Ха! А тут невдале речення! Не так слід написати!
І - жирна лінія через усю сторінку.
– Навіщо ж псувати книжку? – сказав хтось.
А злісний голос закричав:
– А щоб бачили, яка вона письменниця! Тире замість дефіса поставила!
Нещасний поранений Номер 29 трохи заспокоївся лише в шухляді письмового столу. Поруч з ним лежала така ж понівечена книжка.
– Не плач, – сказала вона йому, він так з усіма книжками: у нього не виходить видати свою, і це отруює йому життя.
– Краще б мене відразу здали в макулатуру, – схлипнув Номер 29.
 
Номер 28 з автографом принесли до будинку й поклали на шафу. Так він там і пролежав кілька тижнів. Потім дитина спробувала дотягнутися до стоса книжок, у якому лежав і він, і все полетіло на підлогу. А Номер 28 упав за шафу. Його нова обкладинка пом'ялася. Непрочитані й нерозгорнуті сторінки поступово вкривалися густим пилом і павутиною. А потім прийшло те, чого він найбільше боявся. Глибокої ночі хтось на оксамитових лапках пробрався до нього. Номер 28 відчув, як миша гризе обкладинку.
Вона приходила щоночі. Він згадав, що на 42-й сторінці написано про Прометея, якого ось так же кожен день катував орел, що прилітав викльовувати його печінку...
У нас миші, – сказав хтось.
Голос знайомий. А-а... Це та, якій подарували книжку...
 
Біля шафи поставили мишоловку. Номер 28 мріяв, щоб миша віддала перевагу сирові, але та вперто доїдала палітурку: настільки вона припала їй до смаку. Потім миша звила собі гніздо в сторінках. Народилися мишенята, і вони теж почали гризти папір...
 
Так минуло багато років. Нерозгорнуті сторінки повільно просочувалися випорожненнями цілого виводка мишачого сімейства. Потім павук огорнув його нитками, до яких іноді потрапляли таргани.
Нарешті господарі вирішили зробити ремонт і відсунули шафу.
– Фу-у... Яка гидота! Викинь негайно! Скільки років вона тут пролежала?
– Це покійній бабусі колись подарували...
– Не чіпай її! Неси сміттєвий пакет. Та не розгортай, не тряси пил...
Так номер 28 опинився в сміттєвому баку серед недоїдків і гнилих фруктів...
 
А для Номера 13 час зупинився. Він не знав, скільки років пролежав у темному ящику архіву. Сторінки жовтіли, склеювалися. Він так звик до темряви й спокою, що не на жарт злякався, коли його витягли з ящика.
– Ось вона! Я знав, що в нас має бути екземпляр. Тільки обережно: це єдиний.
– Я тут попрацюю, можна? Адже ви ж не дасте з собою?
– Це рідкісна книжка письменника минулого століття. Про автора згадується в хроніках того часу, але книжок більше не залишилося.
– Звичайно, не залишиться! Ви подивіться, який маленький тираж!
 
Номер 13 перенесли на письмовий стіл під лампу, і молодий хлопчина заглибився в читання.
Він дбайливо гортав сторінки і посміхався.
 
– Яка курсова робота вийде! – радів він. – Як точно і образно описано час дії! Жоден з підручників історії не дасть настільки повної картини...
Потім він посмутнів і став читати ще швидше. Його вже попросили піти, бо архів закривали, але він не міг відірватися.
 
– Цю книжку треба перевидати! У неї буде багато читачів. Усе змінюється, тільки душа людська залишається такою ж. У ній є місце тузі й радості, і вона завжди відкрита для любові...
 
Номер 13 розібрали по сторінках і кожну помістили в дивний ящик. Пробігав промінь, і звідкись виходила точно така ж, але нова, яскрава, чітка копія.
Потім знову зібрали, склеїли. Він побачив стос книжок з таким ж фото на обкладинці: у нього з'явилися нові брати і сестри.
Потім знову була презентація, але жінки з ласкавим і сумним поглядом  ніде не було, як не видивлявся її Номер 13, який стояв на стелажі, на почесному місці. Був тільки її портрет – той самий. Люди підходили, брали в руки книжки, починали читати...
 
Біля портрета стояла ваза з трояндами, здавалося, що жінка дивиться на квіти і посміхається їм…
 
м. Кропивницький
22.09.2018
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий