Віктор Погрібний. Дорога в дитинство

6 авг 2020 11:10 1 288 Искусство, литература
Віктор Погрібний. Дорога в дитинство
 
Цього року Вікторові Олексійовичу Погрібному виповнилося б 85. Виповнилося б…
Саме тому, що доводиться говорити про нього в минулому часі, мова може бути тільки відвертою, без озирання на реакцію того, про кого йдеться.
 
Підбираючи матеріал до цього номера альманаху, хотілося вибрати таке, що найбільше характеризує автора.
Публіцистика? Це тема, яка відійшла в минуле і може розглядатися лише в контексті вивчення творчості В.Погрібного. 
 
 
Вірші? Цю тему теж поки що слід опустити, бо автор в останні роки не приділяв достатньої уваги віршуванню.
Тож залишається проза. Велика і мала форми. А надто – мала, майстром якої був Віктор Олексійович.
У цьому номері друкуємо фрагмент з роману «Гріх і честь», який читається, як окрема закінчена мініатюра. 
Чому саме його? Тому що тут віддзеркалюється вся суть творчості В.Погрібного, його світогляд, чиста душа, яка так і залишилася в босоногому дитинстві, серед рідних полів, серед близьких людей, які важкою селянською працею здобувають хліб, серед коней, які уособлюють живу істоту-трудівника, серед сільськогосподарського реманенту. І в школі життя, де є сердечні вчителі та добрі товариші. 
 
«Усі ми родом з дитинства»… І наведений уривок переносить нас туди, куди лежить дорога тільки через пам’ять…
 
 
Буланий 
(уривок з роману «Гріх і честь»)
ВІКТОР ПОГРІБНИЙ 
 
...Того ранку за нарядом, як пішла Ганя на канікули після шостого класу, за матір мала вона возити безтаркою зерно від комбайна на тік. Визначили їй коней як їздовій, що не вперше робила цю роботу, – Буланого і Качалку, маючи на увазі, що Качалка – ледаче створіння, а Буланий – норовистий і рвучкий, то якось вона з ними вправиться.
 
Буланого ніхто ніколи не хотів запрягати і їхати ним у поле чи кудись: як не фицне, то воза задки перекине, а то й гризнути може. Хлопці водили коней на водопій, то на всіх коней сідали, а Буланого з якимсь конем чи кобилою спрягали, і він ішов поруч з їздовим конем. «Необ’їжджений» – чула Ганя і від конюхів, і від дядьків, і тих же хлопців, у яких ще до війни вона була «командиром полку».
Ця мрія в Гані сиділа давно: сісти на Буланого, як би він там не вибрикував. Тож вона того й спитала дядька Герасима, старого конюха:
 
– Де Буланий стоїть?
 
– А там він, у кінці ряду, що під стіною. Там якраз і Качалка. Так що – разом. Тільки ж це – Буланий. Будь обережна, – порадив дядько Герасим.
 
Першою у двір вивела Качалку і прив’язала її до передка своєї безтарки.
 
Повернулася і попросила конюха:
– Дайте, дядьку Герасиме, вуздечку з вудилами і поводом.
 
Герасим, нічого не підозрюючи: «Мабуть, хоче дівчина убезпечити себе», сказав: 
– Зайди в маштарку і вибери.
 
Ганя вибрала найкращу вуздечку. Не раз у маштарці була: дуже любила коней, і Герасим дозволяв їй та кільком хлопцям шкребти коней, напувати. Підійшла до мішка і взяла з Герасимового недоторканого запасу жменю вівса. Наблизилася до Буланого збоку, опинилася біля його голови і простягла йому витягнуту руку з тією жменею, ледь відвела пальці і доторкнулася губ коня. Спершу Буланий відсахнувся, піднявши голову, а потім її опустив – і Ганя відчула на долоні аж гаряче тепло і його шкарубкі губи, якими він підбирав овес, що залишився в долоні, бо трохи з неї просипалося, як він ото відсахнувся. Ганя, вловивши момент, коли треба опустити руку, бо долоня була вже порожня, зробила це нерізким, спокійним рухом, почекала хвилину, щоб кінь зжував підібране, розправила вуздечку так, щоб вудила звисали, і повагом піднесла ті вудила до Буланових губ. Як тільки помітила щілину між губами коня, спокійно, але «невідворотно» просунула, узявшись руками за боки вуздечки, вудила коневі далі в рот, швидко накинувши всю вуздечку на голову. Підтягла ремінцями боки і скинула з голови Буланого повідок. На диво, Буланий пішов за нею спокійним кроком. І Ганя повела коня не до безтарки, а трохи далі від двору, за конюшню. Вона хотіла тільки сісти на Буланого, підвести його до безтарки, злізти та запрягти.
 
У дворі конюшні було чимало чоловіків і хлопчаків, які одержали наряд працювати з кіньми. І всі повернули голови вбік Буланого, бо не одного сміливця Буланий скидав із себе то підгецом, то ставши на дибки, то оце, коли побачили, що Ганя відводить загнузданого коня трохи вбік, а не до безтарки, то пороззявляли роти і не встигли ні ойкнути, ні про щось попередити. Ганя розправила повід, вклала в праву руку, Буланий підняв голову. Взялася дівчина лівою рукою за гриву, лівою ногою оперлася на ліву передню ногу Буланого якомога повище і миттю праву свою перекинула через спину коня поближче до шиї.
 
Буланий чи на знак вдячності дівчині за овес, чи не повіривши такій несподіваній її зухвалості, якусь мить витримав. Її, цієї миті, Гані вистачило, щоб обома руками поміцніше вчепитися за гриву, а ногами якомога міцніше охопити перед живота Буланого, притиснути їх, щоб злитися з конем.
 
Ганя добре опанувала балансування тілом – і на турніку, і на бумі, і на кладці на річці. Тому, коли наступної миті під шалений крик когось із чоловіків: «Ганю!» Буланий став дибки, високо піднявши передні ноги, Ганя всім тілом притислася до гриви, ще міцніше тримаючись за гриву, а п’ятами ніг уперлася в підгруддя коня, як це вона робила, коли вилазила на товсті дерева, що були знизу без гілок. Ганя знала, що наступної миті кінь підкине свого зада і їй треба буде збалансувати, випрямивши спину у бік кінського заду, щоб не полетіти через голову Буланого. Довго ці слова пишуться, а трапилося це все в короткі миті. Чоловіки не встигли оком змигнуть і щось второпати, інстинктивно подалися на причілок конюшні. Єдине володіло Ганею – втриматись! Зростися з конем, розгадати кожен його підступний порух. Втримавшись на спині під час підгецу, вона знову припала до гриви, бо чекала повтору. Буланий схопився на задні копита, але не так високо, як першого разу, а це вже був його перший стрибок у початку галопу з місця. «Понесе», – майнуло в голові вершника. Ганя знала страшний зміст цього слова. Сама бачила, як «несли» коні воза з їздовим на ньому. Це був шалений біг, для якого не існувало ніякої перепони, – канави, дерева, огорожі… Зупиняться тоді, як видихнуться й знесиляться. Страшні слова: «понесли коні»… Відлітали від возів колеса, ламалися передки, гинули люди, лише обрані Богом залишалися в цій стихії живими.
 
Ганя, тримаючись за гриву, перевірила, чи натягнутий повід у її руках поворотом «до себе» кулачків і наступної миті помітила, що Буланий несе її у бік реманенту, що завжди стояв на цьому вигоні після осінніх польових робіт: високі бурякові копачі, культиватори, зчіпки борін. Буланий у безтарці поминав цей реманент десятки разів, але він був у нього ліворуч, як тягнув у парі безтарку чи воза від конюшні до поля. А зараз реманент – майже перед ним. Ганя трохи натягла лівий повід. І чи від цього, сприйнявши команду вершника, чи так Бог його повів, кінь взяв трохи вліво, і вони блискавкою пронеслися повз високого копача. Блуза Гані шелестіла і билася об спину від вітру, який вчиняв своїм бігом Буланий. Попереду був корівник із огорожею для вигону, Ганя ще раз потягла до себе кулачком лівий повід – і Буланий пронісся з нею у сантиметрах від кута корівника, з якого вже почали вибігати люди, які в ньому були: хтось запримітив коня з вершником у несамовитому бігові.
Із найпершого стрибка Буланого, у його бік, не зголошуючись, – Ганя у небезпеці! – побігли всі хлопчаки від дорослих до найменшого другокласника Петі Коровайченка. Вони мчали за Буланим його «курсом» з неменшою швидкістю: може, Ганя впаде, то потрібна допомога.
 
За корівником справа синіло весняне озеро, краї якого вже всихалися, і там чорніло невилазне болото – не поскакав би Буланий туди! Смерть! Скине її туди, у брудну воду!..
 
Попереду була поперечна степова дорога до току, і понад нею – уже висока озима пшениця. Їй треба скерувати Буланого, коли послухає, вліво на дорогу, бо потолочить пшеницю, то буде їй від бригадира! 
А бригадир, Сергій Падурець, людина несамовита, періщив матюками і пужалном чоловіків, які цього ранку були біля конюшні і не вгамувалися ще від несподіваного нещастя:
 
– Ви – остолопи! Таку вашу… Ви що не бачили, як вона виводить коня за конюшню? Я перевішаю вас! А якби Буланий понісся на реманент, загинув би, переламав би ноги, хто тоді отвічав би! Я вас усіх – під суд і найперше – Герасима… Старий йолопе!
…Перед тією поперечною дорогою Ганя тепер уже сильніше потягла лівого повода, хоча знала, що робити це небезпечно, бо тварина в такому збудженому стані що завгодно може зробити. Та чи таким той Буланий був розумним, що не врізався в стіну пшениці, бо за нього вершниці перепаде, чи трохи вгамувалася його вже не така й молода кров, доля якої – колись-таки слухати команди й батоги, бо він, ще за здалечку від дороги, звернув уліво на низькоросле гречане поле, і шматки м’якої та сирої землі від копит Буланого полетіли, як летить земля до зір від вибухів снарядів. А коли він нісся вже дорогою, Ганя відчула себе не жертвою випадку, а крилатим птахом: такої швидкості в житті вона ще не відчувала! 
 
Будуть у її житті ще швидкості іноземних марок, але то – машини, а це все – природа: і кінь, і дорога, і вітер, що хоче її зірвати з Буланого сильніше, ніж хотів це зробити сам Буланий, стаючи майже на вертикальні диби. Як долітали до степового току, то Гані Буланового несіння показалося замало, і вона п’ятами ніг, ніби шпорами, сильніше притисла коня. Та її кофтина з парашуту лопотіла на спині, як знамено, а спереду вітер приліпив кофтину до її пружного тіла, означивши її груденята. І зарозумілій вершниці захотілося вже не дороги, а польового, незайманого простору, і вона сторожко, але настійно потягла до себе правий повід – на безмежжя стерні, яке ось піде під пар, як трактористи впораються з жнивами: техніки не вистачає.
Якщо кінь керований, то він вже не несеться. Буланому ще хотілося свободи, і він би з радістю понісся без сієї вершниці, що вхопилася за його гриву, як реп’ях, і нічим не відчепиш від себе. Бо й простору поля не менше хотілося, і копита його залопотіли по вогкій стерні, стріляючи шматками масного чорнозему в літню голубінь небес.
 
Буланий ніс її прямо – а прямо була Терешкова балка з яругою, але, як наближались, зрозуміла, що вони – біля верхів’я балки, де яруга тільки означалася малесенькою канавкою. І вже як Буланий взяв чималий вигір після балки, Ганя відчула, як притомлюється її друг по вітрові і волі, гупання галопу стають рідшими, засапаність Буланого – частішою, а стегнами відчула мокроту – трудове кінське «мило». Лісосмуги, що виросла перед ними, він уже не хотів, та й не міг протаранити і під нею вже побіг несильним галопчиком, який перевів у звичайний кінський біг, що його охоче демонстрував з Качалкою на іванівських польових дорогах.
 
Хлопці за Буланим бігли майже навмання. Спочатку вони ще бачили жовтогарячу плямку на дорозі до току, та як до цього току добігли, то втратили й цю плямку і, позираючи вліво на кукурудзу і вправо на торішню стерню, перейшли на піший хід, даючи волю своїм шкодуванням за Ганею, яку Буланий збив, розтоптав – і зник за світами.
 
Петя почав рюмсати:
 
– Ганя була хорошою дівчиною, вона мене обороняла, коли старші хлопці хотіли побити. І братик її, Діма, показував мені задачки.
 
– Буланий не може бігти цілий день, – пояснив старший серед них, майже ровесник Гані, Боря Горбань, – колись та зупиниться.
 
– Ага! – вигукнув Петя. – Зупиниться, а її не буде, бо він її десь скине. Через якийсь яр буде стрибать, а вона впаде.
 
– Може, вже її  й немає, – підлив у вогонь середульший Вітя Дубоділ.
Йшли похнюплені, дехто, знесилившись, присідав на узбіччі, а за вибалком, як вийшли на косогірчик, то Льоня
 
Падалко запитав:
– А що, стерню вже орють? – і він показав рукою в напрямку дальньої оситнянської лісосмуги.
– Було б чути трактора, – заперечив Вітя. Приклавши до брів руку козирком, почав приглядатися: 
– А щось таки бовваніє. Придивись, ти – старший!
 
Старший теж приклав до брів козирка:
– Та тож, мабуть, Буланий!
 
І всі без команди помчали в бік Терешкової балки…
– Ти жива, Ганю? – першим запитав Боря, коли Буланий наблизився до гурту.
– Ганю! Ганю! – не віднімаючи кулачків від очей, закричав Петя.
– А чого ти плачеш, Петю? – нахилилася Ганя.
– Він за тобою плакав, – гуртом відповіли хлопці.
– А зараз чого? – ніби по-материнськи видихнулося в Гані, бо й самій залоскотало в горлі після пережитого.
– Від радості, що тебе Буланий не вбив.
– Він розумний і хороший хлопець, – поплескала Ганя по шиї Буланого.
– Хто? Буланий? – здивувався Боря, – та це ж – найбрикливіша коняка у світі. Ніхто не хоче його запрягати. 
– Бо б’ють його, – ніби досвідчений кіннотник, пояснила Ганя. – Воно живе і хоче ласки…
 
Люди з двору конюшні не розходилися. Навпаки, почувши тривогу, зійшлося сюди чи не пів села. Послали за Зіною. Та Зіни, на щастя, не було вдома: пішла до брата в Сухачівку.
 
– То чого ж ви стоїте! – розкричалася тітка Меланка. – Запрягайте та й їдьте! Може, де впала й розбилася.
Тихоновичу, поїдьте своєю бідаркою, – звернулася до бригадира. – Ви ж швидше!
– Мені голову треба знайти, бо, може, коня вгробила, то треба в район заявити.
 
Люди загули, як бджоли в роїнні:
– Це ж Ганя Кравець. Вона не винна, що Буланий її поніс.
– А чого виперлась на нього? Я вас усіх пересаджу. Жнива, а тут таке витворяють!
– Ї-ду-ть! – загукав хтось за причілком  конюшні. Гурт вихопився на вигін. Збоку, від реманенту, ішов гурт хлопців, а позаду повагом ступав Буланий з опущеною, як винуватець, головою. Старший хлопець Боря вів його за вуздечку, а на Буланому, звісивши обидві ноги разом на бік коня, сиділа Ганя, тримаючи в руках повід.
У гурті іванівських дядьків і тіток видихлось разом:
– Ху-у. Слава Богу!
 
У цьому гурті Ганя, зіскочивши з Буланого, відшукала дядька Герасима і попрямувала до нього:
 
– Дядько Герасиме, простіть мене. Я вас підвела? Я хотіла тільки сісти на нього, бо казали, що він усіх скидав, а він поніс мене.
 
– Та що там, – загули люди. – Добре, що жива, що не скинув. Слава Богу!
Бригадир Падурець сидів у бідарці і мовчав. Перед цим, як тільки показався гурт хлопців з Буланим, Герасим підійшов до нього і попросив:
 
– Тихоновичу, мене і судіть і розстріляйте, але, прошу милості, не лайте Ганю, не лайте в ім’я пам’яті про Федя Кравця. Прошу.
 
Люди підходили до Буланого, гладили йому гриву і шию, витирали рукавами «мило» і зверталися, як до людини:
– Молодець, Буланий, хороший хлопець!..
 
Ганя підійшла до коня, відпустила ремінці на вуздечці і вийняла вудила. Старший хлопець ще тримав його за повіддя, а вона побігла в конюшню, повернулася звідти зі жменею вівса. Піднесла Буланому до його великих спінених губ, і він повагом почав збирати зерно з її долоні… 
 
Комментарии
Author avatarТетяна Микитась7 авг. 2020 г., 18:37:00

Побачила своє село і однолітків. Спогади пішли юрбою.Вдячна авторуза ці яскраві картини. І авторові цієї статті теж.Не забуваймо новели В. Погрібного

Оставить комментарий