Щаслива подорож до Малолюбовії

  • 23 трав. 2018 14:47
  • 1160
    • Стаття Щаслива подорож до Малолюбовії Ранкове місто. Кропивницький
     
    Антоніна Корінь (Відкритий лист авторці збірки поезій “Попелище для феніксів” Надії Гармазій)
     
    Надійко! Ти знаєш, коли ми беремось щось писати, ми ніколи не знаємо, що з того вийде і чи вийде взагалі? От і я берусь за відгук про твою книгу, а не знаю, може, це буде вірш у прозі, або просто лист. Бо хтозна, чи ще комусь цікава наша писанина, окрім нас?
     
    З почуттям провини зізнаюсь: перші твої поетичні книги мене не зачепили. А нині... Ми, мабуть, обидві змінились і співпали — поетеса і поетеса–читачка. І це чудово. На кожній сторінці твоє ім’я додає і надії, і віри, й любові, хоч ти й поскаржилась, що живеш у країні Малолюбовії. Мені за це соромно, то, може, граминку любові я тобі додам, наговоривши компліментів?
    Читаю я поезію як попало. Так і твоє “попелище”, більш схоже на ватру. То — з кінця, то — з початку, то із середини — в обох напрямках, до старту й до фінішу, — “танцювала”, як польку на два боки. Багато що запало в душу. Навіть те, що в інших, мабуть, критикувала би, а в тебе — ні, хвалю.
     
    Зокрема, про інтимну лірику, перлинки якої розкидані ніби (а може й тут є якийсь ритм?) в довільному порядку, освітлюючи, часом “чорність” громадянської і філософської лірики. Ти ніби соромишся писати про любов, тому замість того, щоб традиційно сконцентрувати  любовні вірші, ти їх розпорошила поміж інших. Але вони не загубились, а виграють блискітками новизни, свіжості почуттів і думок, а ще — слів–новотворів. Спасибі, я вчитимусь у тебе “роззимовувати” і “розхмаровувати” та “розсонцьовувати” себе. Я багато пишу про материнство, але як свіжо ти висловила це почуття у вірші “Моя поезія”, присвяченому доньці! Точне підтвердження твого афоризму: “Ми всі такі різні, та кожен несе свою ношу: у равликів — мушлі, в поета — невиданий зошит”.
     
      А ще я тепер дивитимусь “на площу, розстібнуту зойками дзвонів” твоїм поетичним поглядом.
    Справжнє почуття спо–рідненості почалось зі ст. 16, з вірша “У межиріччі Тигру і Євфрату”. Школяркою вже я, не знаючи ще й слова “романтика”, тяглась до неї. Географію я любила більше, ніж історію, але вабила мене своєю екзотикою і глибочінь, і далечінь, і новизна — російської та німецької мови.
    Десь читала, що будь–яке межиріччя особливе енергетично–позитивне місце. Через те зраділа, коли 40 літ тому поселилась над межиріччям Сугоклеї та Інгулу, де пораю й наші чотири сотки та прогулююсь цими місцями. А подумки пробую уявити: а яке ж воно те древнє межиріччя? Ти помогла.
    Прочитала цей вірш по телефону другу–поету, — похвалив, але водночас зауважив, що краще б поети заглиблювались не в чужі, а в наші проблеми. Відповіла твоїм наступним віршем “Відкриваймо музеї...” Читала і ставила “плюсики” проти вірша, що сподобавсь.
    Радію твоєму здивованому (“задивованому”) погляду навколо: ти помічаєш цвіт “відьмотрав” і “наших крил збезкрилення”, і чуєш “стогін неба”, яке не здатне впасти. Довідавшись від тебе, щиро повірила, що “зірки мігрують із сузір’я в сузір’я”. Прониклась співчуттям і своїми спогадами, читаючи рядки про болючі твої втрати — бабусю і батька. Словом, хоч ти й зізнаєшся, що твій “світ — нестійкий і незатишний”, та мені знайшлось у ньому комфортне місце співпереживальниці.
    Завважила, що ми обидві любимо дощ і вітер, а от щодо осені — не співпадаєм. Хоча ти їй такий свіжий портрет створюєш, що сумніваюсь: а може, полюбити її, володарку “розкоронованих проспектів і дерев”, яка викрикує молодятам “гірко!”? Сподобалось скромне зізнання в любові рідному Світловодську і те, що я, як і ти, не люблю великі міста: “У великих містах всі провулки мені завузькі й забезлюдні”, зате ми обоє любимо залізниці, які стрічають пасажирів “розкоцюрбивши м’язи для щирої ніби усмішки”. Мені подобається, як ти проникаєш у суть явищ і предметів, ніби входиш у їхню душу, — вірші “Дивився в дзеркало похнюплений рояль” та “Сварожим обручем...”, де ти відчуваєш, як “веселка затремтіла сонцещоко”, і хоч “в’яне скрипка”, — “печаль... завесніла пралюбов’ю дум”.
     
    Я радо подорожую з тобою по площі Капітолію, і роззявляю рота на собор святого Петра, “що пишнявів у залпах осяяння”. Мені подобається все твоє “білосвіття”, де зокрема “весна може належати лише березневим котам”, що у манекенниць — “ввічливі руки”.
    Печалюсь, бо часом зустрічаю, як і ти “знещирені усмішки друзів”, у яких пригорщі “гордо важніють від монет”. Не знаю, що робити, щоб був неправдою твій афоризм: “В час срібла і злата ганебно дешевшають музи” і втішаюсь водночас: “Головне, що ти віриш в свою нелегку непомітність”.
     
    Як зраділа, що саме 20.03 — у міжнародний день щастя — прочитала твій “Рецепт щастя”, — тепер я у всеоззброєнні!
    А з твоїм віршем “Ходімте будувати вітряки!” я тепер завжди у будь–яку путь виходитиму — саме з такою метою. (Але думаю, вірш — не про наше місто?)
     
    Цікава твоя казково–баєчна оцінка світу і його поселенців — “У царстві голих королів” та ін. Люблю, як і ти поетів–земляків, кому ти подарувала присвяти, — Б.Чичибаніна, К.Оверченка та В.Сідуна.
    Так хочеться, щоб твій “спечалений ангел” не забував тебе, як і Лев, якому пишеш самокритичного листа. І знову радію твоїй молодій мудрості, яка проголошує: “мовчати — непросте мистецтво”. Вчусь переоцінювати і ворогів за твоїм гаслом: “талант перемагати так як ви — вас робить переможеним утричі”. (Це вони часом призводять нашу поезію до стану “безструнності”).
    Твій вірш “Ми навчились просити, а гірше — навчилися брати” —   міні–роман про наше життя–буття, вартий багатьох томів глянцевої прози, як і вірші про Крим та про місто в траурі тоді, “коли Україна вмирала чужими синами”, “як стільки трун вінками розцвіло”. Чому так живем? “Бо кожен з нас собі і друг, і кат”. Пам’ятаймо, як ти пишеш: “Допоки живі — дрібниць не буває”. У своїх віршах ти одночасно і критик (Олексі Різниченку, Людмилі Тарнашинській).
    Подобається твій український “фемінізм” — у вірші про скіфську жінку і твоє застереження щодо старості, — старатимусь до кінця бачити (і садити!) дерева, а не купу дров...
     
    Гарне інтерв’ю з тобою зробив В.Бондар — замість традиційної передмови. Профінансувала видання, спасибі їм, міськрада. Гарну обкладинку створила твоя талановита випускниця МАН Ольга Мялова, гідна прикладу присвята батькам, добра коректура А.Царук і поліграфія видавництва ІМЕКС.
    Книжка варта літературних премій. Вірю в її гідну оцінку читачами й критиками.
    Не одного ще тобі ренесансу, а краще палай і не гасни. Хай би кожен поет писав так, як ти радиш: 
    “Бо в кожного вірша є слово — як серце
    Що ритмом твоїм у тобі озоветься,
    Бо кожну людину — сонет чи верлібр —
    Римує зі світом поезія крил”
    І пам’ятав би твій висновок:
     
    Слова, як дівчата — 
    віддаються тим, хто їх зробить піснею,
    віддаються тим, хто збагне, що вони — мова,
    віддаються тим, хто зуміє ними молоитись”.
     
    Я зі своїми словами старатимусь вести себе так, щоб вони “віддавались”, як віддалась мені твоя книга. Спасибі за неї і за теплий автограф.
     
    Антоніна Корінь