Пліткарка

5 апр 2018 16:54 0 279 Искусство, литература
Пліткарка
 
Оксанка відчувала людей до кінчиків волосся, як часто любила казати. Вона бачила їхні відкритті до добра серця, нерішучість, колючі погляди, підлі помисли, заздрощі і награні емоції. 
 
Награні емоції її по–тихому злили. Ну, як по–тихому? Якби не життєвий досвід, вона б могла вибухнути, як фонтан, коли бачила поряд із собою людину, що підло бреше, при цьому заглядаючи вірно в очі, як пес.
 
— Ти знаєш, я взагалі її не терплю. Я не розумію, як я їй могла довіряти. На вигляд така мила, а в душу залізе до кого хочеш. На колишній роботі я часто отримувала за неї прочуханки, але закривала на це очі. А тут, на тобі, знову вона «керує» кораблем. Таке відчуття, що не я керманич, а вона, — Неля нарікала на їхню спільну колегу, розкладаючи по поличках її недоліки. 
 
— Ну так ви ж директор, а не вона, змініть ситуацію! — спочатку Оксана, навчена попереднім досвідом,  намагалася пояснити своїй керівниці, як варто діяти, але…
 
Неля прийшла на керівне місце із ринку. Вона не очолювала жоден колектив, не керувала проектом, не знала діловодства, законодавчої бази, бухгалтерії. Вона просто любила свою справу, віддавалася сповна, інколи навіть не знаючи, що для неї важливіше — робота чи її власна сім’я. Все інше лягло на плечі Іри, на яку власне Неля часто і скаржилася.
 
— От скажи, чого вона туди пішла? Ми ж чітко розмежували свої обов’язки, хто чим займається, а вона полізла до моїх обов’язків. Вона ж переманила і твоїх партнерів, з якими ти вже давно налагодила стосунки, — Неля знову скаржилася.
 
Кожного вечора вона телефонувала Оксанці і видавала чергову порцію «новин» про їхню колегу, скидала посилання на її пости у соціальних мережах, обурювалася її коментарям. Оксана куховарила, прибирала, прала і паралельно слухала «чому, навіщо і так далі». І одного разу таки Оксана не втрималася — на черговій спільній нараді ставила запитання одне за одним «чому, навіщо і так далі», порушувала ті питання, про які Стася так голосно розповідала в телефон і так тихо мовчала тут, коли настав час їх обговорити.
Жодної підтримки, на яку вона розраховувала, так і не отримала. Стало навіть образливо, чому вона має вирішувати питання, які наболіли її керівнику. А керівник сидів тим часом, як мишка, і ні пари з вуст, жодних претензій. 
 
Після тієї наради Оксанці було важко. Вона стала морально, як вичавлений лимон, їй хотілося плакати… І через вечір знову телефонний дзвінок із тими ж претензіями: що, як, чому…
 
Тепер Оксана тихо мовчала в слухавку і не реагувала на ситуацію. Вона лише казала своїй керівниці:
— У чому справа? Озвучте це на нараді! 
 
Кілька разів вона так відповідала, допоки її керівниця не зрозуміла, що Оксанка більше не буде ставати за неї горою.
І ніби була пауза. Не було скарг і претензій. Кожен виконував свою роботу, допоки на одній із нарад Оксана не опинилася на місці Іри.
Цього разу їх керівник Неля разом з Ірою висловлювали уже Оксанці  ряд претензій, які просто не вкладалися у голові, на які навіть не хотілося відповідати. Оксана ніколи не виправдовувалася, не відчуваючи своєї вини. Вона просто всотувала претензії, як губка, вона не знала, що з ними робити.
 
— Я хочу, аби у нас була команда, а не робота для галочки! — завершила розмову директорка.
 
— Ірочко, ти ж мене підвезеш за документами? — Неля зверталася до колеги.
Оксана подумала про команду, про ту команду, яку хоче створити їх керівниця, про колектив, який вона сама ж не складає докупи, а налаштовує одну проти одної. 
 
Вона мовчки пішла після наради, намагаючись усвідомити, що відбувається з людиною, яка говорить одне, а робить протилежне, яка часто набивалася у друзі до Оксани і навіть збиралася кілька разів на чай. 
 
Таких людей зі своєї пам’яті Оксана часто хоче викинути, як старі речі із шафи. Власне, вона так завжди і робила. Вона їх не зберігала, як раритетні речі, а просто викидала, як непотріб. Але Нелю спочатку було шкода, вона розуміла, що та не може розібратися в собі, але ж чому під її проблеми мають потрапляти інші, немов у них немає свого життя?!
 
Оксанка довго намагалася із вінегрету вийняти всі овочі і розкласти окремо, але смак залишався… І вона вирішила сказати Нелі всю правду у вічі:
 
— Ти знаєш, Нельо! Ти часто говориш про команду, що ти хочеш, щоб твій колектив був справжньою командою. Але так ніколи не буде. І знаєш, чому? Тому що ти не вмієш керувати кораблем. Сьогодні у тебе неправильна я, а завтра Іра, а післязавтра ще хтось. Ти не вмієш ставити цілі і налаштовувати свій колектив на їх досягнення. Ти не вмієш навіть правду казати в очі. І ще в тебе немає власної думки. Ніколи і не було. За три роки відколи ми знайомі, ти ніколи не мала своєї думки. Робота з тобою для мене стала досвідом. Не довіряти таким, як ти! — Оксана це казала настільки спокійно і легко, адже вона вже для себе все вирішила. А Неля лише мовчки дивилася на свою колегу і ховала очі з кутка в куток, не знаючи, що їй сказати.
 
Оксана більше не хотіла нічого чути від Нелі. Написала заяву на звільнення і пішла. Із їхнього кабінету, у якому не було простору, волі думкам, а лише плітки… Вона точно знала, що цієї весни  вона поїде у мандрівку в Італію, де проживає її тітка, там набереться нових вражень та емоцій. Адже все, що не робиться, — лише на краще!
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий