Чиє ім’я носить твоя вулиця? Симон Петлюра

  • 2 січ. 2020 12:46
  • 2317
    • Стаття Чиє ім’я носить твоя вулиця? Симон Петлюра Ранкове місто. Кропивницький
     
    Розпорядженням міського голови від 19 лютого 2016 р. №24 вулиця Котовського була перейменована на Симона Петлюри (р-н Озерної Балки).
    Симон Васильович Петлюра – український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР. Борець за незалежність України у ХХ столітті.  Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).
    Народився 10 травня 1879 р. в передмісті Полтави. Був третім сином у родині, мав трьох братів, п’ятьох сестер.
     
    У 1900-му під враженням виступу Миколи Міхновського в Полтаві на відзначенні річниці Шевченка вступив до лав Революційної української партії. У 1901-му брав участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, представляючи громаду духовної семінарії, хоча на той час за свою політичну діяльність уже був виключений з навчального закладу.
    Через організацію студентського бунту і мітингу у Решетилівці на Симона завели кримінальну справу, і він вимушений 1902 р. був тікати на Кубань.
    Там симон Петлюра працював у «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру ув’язнили в Катеринодарській в’язниці. Друзі посприяли звільненню заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.
    Звільнившись, Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904-го, змінивши ім’я та прізвище на Святослав Таґон, разом з Понятенком перебували в районі Крем’янця, потім були нелегально переправлені через кордон.
     
    Після оголошення в жовтні 1905 р. політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. Працював у «Громадській думці», після її заборони – у газеті «Рада».
    Після повалення самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з’їзду фронту (квітень 1917-го), а та делегувала його на I Всеукраїнський військовий з’їзд (5–8 травня 1917 р.) в Києві.
     
     
    На з’їзді Петлюра був обраний до Українського генерального військового комітету, з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до Центральної Ради. 28 червня обраний на посаду Генсекретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, вкрай пацифістську позицію займав Володимир Винниченко. Петлюра віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об’єкти Києва. 15 листопада розіслано відозву Петлюри до війська:
     
    «Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдинені – всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків».
     
    Під час революційних подій кінця 1917-го – початку 1918 року, безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917-го та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість В. Винниченко назвав Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії і приклався до його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку.
     
    Полишивши Генеральний військовий комітет, на початку січня Петлюра очолив Гайдамацький кіш Слобідської України. У Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Леоніда Пятакова. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста після звільнення столиці від більшовиків.
    За часів правління Скоропадського (1918 р.), не позбавлений особистих амбіцій, Петлюра через земські установи поширював свої ідеї на дрібне та середнє селянство.
     
    27 липня за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам Петлюра був заарештований, через чотири місяці Петлюру звільненили з-під арешту завдяки міністру юстиції Української Держави Андрію В’язлову. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви – місця дислокації загону Січових Стрільців Євгена Коновальця.
     
     
    Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра за своїм підписом як Головного Отамана Військ видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України.
    14 грудня 1918 року Київ був узятий штурмом. Гетьман Скоропадський зрікся влади. 19 грудня Директорія тріумфально прибула до столиці.
    У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров’я.
    Рішуче вимагав оголошення війни РСФСР. Через протидію Винниченка, котрий прагнув порозумітися з московськими більшовиками, війну оголосили лише 16 січня – коли радянські війська вже взяли Харків, Чернігів та підійшли до Полтави.
     
    6 грудня виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали в квітні 1920 року Варшавський договір, який однак не був ратифікований УНР та РП.
    Керівництво Радянської Росії на чолі з Леніним особливо непокоїла діяльність провідника українського визвольного руху Симона Петлюри, змушеного перебувати в еміграції. Ленін, зокрема, сказав:
     
    «…Ніякі Денікіни нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер – Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові, Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання».
     
    Він був убитий 25 травня 1926 року Самуїлом Шварцбардом. Вбивця розстріляв Петлюру посеред дня на вулиці біля книгарні. Про те, що знищення Петлюри було саме операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців.
    Петлюра похований у Парижі на цвинтарі Монпарнас.
     
    Під час слідства по справі вбивства Петлюру звинуватили у причетності до організації єврейських погромів. Але жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри. Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації.
    Рідних Симона – двох сестер і племінника – навесні 1937 року у Полтаві заарештували і засудили до розстрілу.
     
     
    Олена Скочко
     
    Інформація узята з відкритих джерел