Як ми будували «храм науки», в якому через двадцять років учились і моя донечка, і син

18 марта 2020 13:01 0 156 История, воспоминания
Як ми будували «храм науки», в якому через двадцять років учились і моя донечка, і син
 
Більшість із вас, друзі, знають, що у Кропивницькому є кілька корпусів педагогічного університету. Одні з них – старовинні, інші більш модернові. І якщо ви думали, що новіші корпуси зводили досвідчені будівельники, то я вас трохи розчарую. Зокрема, внутрішні стіни семиповерхового корпусу будували самі студенти. У тому числі я із однокурсниками.
 
Розпочалося будівництво із риття котловану. Техніка вирила котлован, а ми, як найрозумніші, – студенти 11-ї та 12-ї груп фізико-математичного факультету –  вручну доводили цей котлован до потрібних параметрів. Практично всі хлопці з обох груп були мобілізовані на будівництво так званого першого адміністративного корпусу. Не знаю мотивів цієї акції – чи грошей на будівельників не було, чи це була трудотерапія, чи керівництво вузу хотіло нас сильніше здружити, – але загалом було весело, ми мали вільний графік відвідування занять, та ще й можливість дещо підзаробити до стипендії. Крім того всі будівельники першочергово забезпечувались гуртожитком.
 
Переважна більшість новоспечених будівельників усе одно встигала добросовісно відвідувати заняття, що і врятувало нас у майбутньому. Бо хоча більшість викладачів і ставили нам оцінки за попередніми заслугами, поки ми працювали на будівництві, згодом всім, хто заняття пропускав, довелося чухатись там, де й не свербіло. Змінився ректор, забулися наші трудові заслуги і особливо на державних іспитах довелося попотіти.
 
Та зараз не про це, а про те, як ми працювали будівельниками. Я спочатку працював на заливці фундаменту у бригаді з десяти однокурсників під керівництвом досвідченого майстра. Ми приймали до десятка машин із бетоном за зміну і за допомогою баштового крану заливали бетон у заздалегідь приготовану опалубку. Далі брали масивні вібратори і ущільнювали бетон до потрібного стану. Бувало, так натягаєшся того вібратора, що всю ніч тебе пересмикує. Ну, ми були молоді і наступного дня знову заступали на роботу – у другу зміну, після навчань.
 
Закінчивши з опалубкою, ми почали перекривати підвальні приміщення плитами і зводити стіни. Зовнішні стіни клали професійні бригади будівельників, а ми займалися внутрішніми. Я на той час вже перекваліфікувався на муляра, як і всі мої товариші. Тут вже було по всякому, хоч і вчили нас майстри, та загалом моя душа не лежала до такої праці. Одне діло, коли треба комусь допомогти або поприбирати. Наприклад, інколи для цих робіт до нас і дівчат присилали. І зовсім інше, коли треба щодня і за будь-якої погоди виконувати нелегку роботу.
 
Бувало так, що від надмірного використання цементного розчину стіни роздувались, і їх доводилось перекладати, причому за свій рахунок. Або ж стіни, як виявлялось, наступного дня чомусь були не зовсім рівні, і їх також доводилось перекладати. І багато подібного.
 
Траплялись і дещо кумедні, щоб не сказати, страшні історії. Одну з таких історій ми згадували навіть на зустрічі випускників 35 років по тому. Наш товариш із паралельної групи прийшов на зміну з дещо підпухлим лицем, бо у нього сильно болів зуб. Що ми йому тільки не пропонували, нічого не помогло, і ось в кінці зміни ми всі вже почистили інструмент і чекали, поки покладуть плити на перекриття над їдальнею. Плити приймав саме товариш, в якого болів зуб. Ось він прийняв одну плиту, другу і нарешті останню. Ми всі висимо на перестінках чекаємо завершення, а Коля – так звали товариша – відчіпляє троси від останньої плити і подає команду «віра», себто «в гору».
 
 
Кількатонний гак повільно піднімається вгору і тут стається неймовірне – лунає сильний тріск, потім свист і всі троси крана починають шалено набирати швидкість. Сиплються снопи іскор і гак падає назад на плиту з висоти кількох метрів.
Ніхто і зойкнути не встиг, як гак упав у кількох сантиметрах від Миколи, який також завмер на місці. Це тривало кілька секунд. Гак постояв у вибитій воронці і потім повільно ліг в протилежному від Миколи напрямку.
 
Ми всі позістрибували зі стін, підлетіли до нього, обступили, а він почав приходити до тями. Спочатку хлопець навіть не злякався, і тільки потім зрозумів, що був на волосину від смерті. Потім була маса розборок, хто винен і чому, але то потім, а там прямо на місці ми його струшуємо, питаємо, як він  почувається, а він нам у відповідь: «Хлопці, зуб перестав боліти». Дійсно, не було б щастя, так нещастя допомогло. Так він більше на біль у зубах, наскільки я пам’ятаю, і не скаржився.
Ось так, крок за кроком – з історіями, та ще й якими! – ми побудували всі сім поверхів першого адміністративного корпусу педагогічного університету. Потім звели купол обсерваторії нагорі та ще й всередині налаштування проводили. Але я й досі не розумію, невже була така крайня необхідність використовувати студентів? Звісно, це тоді було модно – місячні «вояжі» у колгосп на збирання картоплі чи буряків, літні будівельні загони. Ми були дармова робоча сила, яку використовували замість того, щоб готувати з нас якісних фахівців свої сфери. Бо то було не навчання, а, як кажуть, галопом по Європі. Як із нас вийшли гарні вчителі – а таки вийшли! – це, скоріше, чудо,  ніж результат радянської педагогічної системи вищої освіти. Ми потім навчались самі і майже заново, прибувши на місце своєї роботи в школи, училища, технікуми.
 
Олег Талашкевич
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий