«З любов’ю Володимир Панченко»

 

Зовсім нещодавно, на початку вересня 2019 року, до 65­річчя Володимира Євгеновича Панченка науковці музею відкривали виставку «Віч­на­віч з епохою». А вже 14 жовтня, на Покрову, Володимир Євгенович пішов від нас у кращі світи.

 

Письменник залишив по собі великий багаж творчого доробку в галузі літературної критики, досліджень з історії української літератури, проблем гуманітарної політики в українській державі.  У нього був дивовижний дар доносити до читачів і слухачів істину, проливати світло на незнані, маловідомі чи призабуті факти з життя письменників, діячів культури і науки, відновлювати коди національної пам’яті. 

Кропивничани сміливо називають Володимира Панченка, уродженця села Демидівки Одеської області, своїм земляком, адже у нашому місті він прожив 17 років – з 1984­го по 2001 рік. Тут тривало його становлення як вченого, політика, громадського діяча. 

 

У 1984 – 1985, 1994 – 1998 рр. Володимир Євгенович обіймав посаду доцента кафедри української літератури, у 1998 – 2001 рр. – завідувача кафедри зарубіжної літератури та компаративістики Кіровоградського державного педуніверситету ім. Володимира Винниченка. У 1986 – 1991 рр. очолював Кіровоградську обласну організацію Спілки письменників України. У 1990 р. був обраний народними депутатом України першого скликання (1990 – 1994). 

 

Згодом Володимир Панченко зазначив: 

– Відчуття безпо середньої причетності до історичних подій початку 1990­х тішить мою пам’ять. 

 

Як народний депутат Верховної Ради він сприяв поверненню в Україну колекції особистих речей В.Винниченка (1992). Безцінні меморії – кабінетні меблі та деякі особисті речі письменника і політика представлені нині в експозиції обласного краєзнавчого музею.  

 

Володимир Панченко був одним з ініціаторів створення міського літературно­меморіального музею І.К.Карпенка ­Карого. Саме за клопотанням його, народного депутата, обласних організацій Спілки письменників та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури виконком Кіровоградської міської ради народних депутатів  у січні 1993 року прийняв відповідне рішення і у вересні 1995 р., до 150­річчя від дня народження театрального діяча, музей відкрили.  

 

У численних книгах і публікаціях Володимир Євгенович багато уваги приділяв видатним особистостям – літераторам, театральним і громадським діячам, чиє життя було пов’язане з нашим містом і краєм: Івану Карпенку­-Карому, Марку Кропивницькому, Афанасію Фету, Володимиру Винниченку, Євгену Маланюку, Євгену Чикаленку, Левку Мацієвичу, Миколі Зерову, Юрію Яновському та ін. 

 

В одному зі своїх інтерв’ю Володимир Панченко говорив, що всі його літературні надбання починалися з мандрівок. 

 

– У мені живе і розвивається «бісик» мандрівництва, – не без почуття гумору звучало зізнання. Географія мандрів по Україні досить широка: це перша шкільна мандрівка до Умані, поїздка до місць, пов’язаних з життям Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Михайла Старицького; вся степова Україна, Чернігівщина, багата родовими дворянськими гніздами. Наслідуючи Т.Шевченка, який хотів альбомом офортів «Живописна Україна» пробудити інтерес до минулого рідного краю, В.Є.Панченко навідувався знову і знову на Слобожанщину і Київщину, бував то в Чигирині і Суботові, то в Глодосах, то на Хуторі Надія, то в Бобринці, то у винниченківській Григорівці.  Про побачене, пізнане в мандрівках, вивчене в архівах з року в рік  розповідав у періодиці. Слухачі радіо чекали його виступів у програмі «Українські скрижалі», яка щоразу дивувала вишуканим змістом. 

 

За словами Володимира Панченка, йому подобалися три прислів’я, у кожному з яких є слово «камінь»: «Під лежачий камінь вода не тече», «Не тримай камінь за пазухою», «Крапля камінь точить». Саме такими принципами він керувався у житті.

 

Аналізуючи численні інтерв’ю, монологи письменника, розумієш, що йому були притаманні загострене почуття справедливості, непримиренність до абсурду в житті, невиправне почуття свободи («природно бути вільним…»), безмежна віра в силу і мудрість українського народу на шляху вирішення болючих проблем, «…вічне бажання пізнати, побачити, відчути і … написати!».

А написано чимало.

24 серпня, у День Незалежності, в обласному художньому музеї відбулася презентація другого, оновленого і доповненого видання книги Володимира Панченка «Сонячний годинник». 

 

2 вересня, у день народження письменника, цю ж книгу представили у Києві, в книгарні «Є». Володимир Євгенович звернувся до киян листом: ««Сонячний годинник» – це надзвичайно важлива в моїй біографії книжка. Звісно, я хотів би, щоб вона мала продовження. А перед тим була добре прийнята читачами. Загалом, у моїй голові стільки планів, що їй Богу, хворіти не варто. Краще просто втішатися кожним днем, що його нам дарує Всевишній. У мене було достатньо часу – цілих 65 років! – щоб пересвідчитися: жити – страшенно цікаво! Ось цього життєвого азарту я й бажаю усім на многая літа. З любов’ю Володимир Панченко».

 

У літературно-­меморіального музею І.К.Карпенка-­Карого з Володимиром Євгеновичем склалися дружні і теплі відносини. Знаний літературознавець щедро ділився з музейниками своїми дослідженнями та матеріалами. На сьогоднішній день фонд Володимира Панченка налічує 247 предметів основного та 145 науково­допоміжного фонду. Серед них особисті документи, нагороди, відзнаки, рукописи та машинописи творів, матеріали захисту докторської дисертації, численні фото літературних заходів, учасником яких був Володимир Євгенович, книги, газетно­журнальні публікації з літературознавчими дослідженнями В.Панченка, листування з відомими письменниками, літературознавцями Іваном Дзюбою, Григорієм Гусейновим, Павлом Загребельним, Олексою Ющенком та ін.

 

Рано чи пізно люди залишають цей світ. Проте, як довго вони будуть жити у нашій пам’яті, залежить і від нас, і від них. Сонячний годинник Володимира Панченка не зупинити і не забути.

 

Тетяна Ревва, старший 

науковий співробітник 

літературно-­меморіального музею І.К.Карпенка­-Карого міста Кропивницького