Літературна стежина № 43

20 июля 2021 10:13 0 231 Искусство, литература
Літературна стежина № 43
 
Часопис обласного ЛІТЕРАТУРНОГО ОБ’ЄДНАННЯ «СТЕП» ім. В. Погрібного
 
Відповідальна за випуск О. Полевіна
Тексти підготував О. Архангельський
 
 
Назарій Назаров
 
Уривок з книги «Сім оповідок для кардинала» (Київ, 2021)
 
Оповідка перського купця
 
Минала ніч, повагом пливли хмари, крадькома ішов дощ. Паж дивився у вікно.
 
Удень він виконував звичні доручення, переписував листи та інші папери, вітав усіх відвідувачів кардинальської канцелярії привітною посмішкою, яка дещо розпогожувала похмуру днину.
 
Того вечора, уладнавши всі денні справи, кардинал знову очікував на нового гостя.
 
Це був купець із Персії. Йому мало вже бути багато літ. Він сидів, згорбившись під тягарем власного віку і пишного тюрбану, що затіняв його зморшкувате чоло. О, ці очі, сховані у затінку густих сивих брів, мали бачити багато! Ці вуста, старі і тонкі, мали говорити із багатьма людьми, співати тисячі пісень і знати мільйони слів! Але сьогодні вони розкажуть тільки одну оповідку, тільки одну історію, яку цей старигань виловить у глибоких водах своєї пам'яті. Він збираєтсья з думками… Перебирає свої чотки, ніби наміряється закинути сіті… І врешті розпочинає:
 
– Милостивий пане, любий кардинале, ваші запросини мене здивували не на жарт. Я, представник іншої віри, і удостоївся честі бути на учті бесіди з вами, точніше – розділити з вами харч своїх слів… Як бачите, я добре знаю вашу мову, у цьому перевага людей бродячих професій – торговців, воїнів, дервішів, жонглерів та інших святих волоцюг. Волоцюги – завжди святі, бо вони віддають себе на волю богу.
 
Отож я проволочився зі своїми караванами із крамом крізь багато пустель. Я добре вивчив перевали Тибету і Гімалаїв, Апеннін і Карпат. Спершу я нав’ючував покірних, мудрих верблюдів сувоями шовку десь біля підніжжя засніжених гір, переходив Гобі, перевалював через вершини, покриті снігом, загортаючись у овече хутро, аби не замерзнути на смерть, на ріці Ітіль перекладав свій крам на коней, і далі рушав через степи, уздовж двох морів до вашої країни. До неї часто припливають морем, але рідко приходять суходолом. Як бачите, я надаю перевагу суші. Вона міцна і надійна, як моя віра. Хоча й віра іноді хитається, і на суші бувають землетруси, що уподібнює її до хиткого моря. І що страшніше? Загинути від снігової хурделиці, бути заметеним заживо піщаною бурею самуму, чи захлинутися гіркими слізьми, що ними наповнено море? О, все це не в наших руках…
 
У холодні ночі, коли ми ставали на перепочинок невеликим табунцем довкола багаття, хтось лишався чувати, а решта спали. Ті, хто лишався на варті, мали стежити, аби не згасло багаття, але перш за все – щоб їхня обачність не згасла у сон, і тому треба було себе підтримувати. Але після виснажливого переходу, після усього дня під гарячим сонцем, як важко було не заснути! Ми пили міцну каву, заварену тут же, на вогнищі, але перш за все – ми підтримували одне одного розповідями. Ніщо не дає людині такої сили, як почута оповідь! О, як цінували ми тих, хто знав найбільше старих, проказаних не одну сотню літ оповідок! Іноді їхній крам був у десятки, ба ні – у тисячі раз коштовніший, ніж усі шовки, усі сапфіри, смарагди, золото і биті цехіни, які ми ховали у бурдюках на спинах верблюдів! Усі слова – це пустеля, це поверхня моря, а оповідач – він ніби зачерпує слова, тільки одну пригоршню піску, одну жменю води, і повільно випускає їх на волю. І відбувається щось нове, дивне, нечуване – мертві оживають, пророцтва справджуються, міста зводяться і рушаться, а ти сидиш зачарований, поки гієни виють у тебе за спиною, і не страшні тобі ні нічні джини, ні нещадні розбійники. Аби тільки нитка оповіді не переривалася…
 
В одну з таких ночей випало мені чувати. До нашого каравану, який ішов із Ісфахану до Дербенту, прибилася стара прохачка чи, може, прочанка. Вона добре говорила нашою мовою, але звідки вона була – ми не знали, та й не переймалися.
 
Чувати мені випало саме з нею. Глибокої ночі, коли вже нікого не було, хто б іще не спав, ми випили гіркої, як життя дервіша, кави, і почали оповідати свої історії. Її говірка була нібито мені знайома, окремі слова вона, ймовірно, принесла здалеку, чи не з обсмаленої сонцем Аравії? Хто зна! Але говорила вона добре і зі смаком.
 
– От ти, синку, дивишся на мене, і думаєш – іще одна нікчемна стара, прибита літами, і нічого в ній не виказує ні краси, ні розуму, крім очей, уже трохи підсліпуватих. О, ці очі! Їм колись співали пісні і касиди…
 
Я взагалі уже не зовсім людина, ти знаєш? І не лякайся, я не демон, не джин, не витвір шайтана. Я ношу в собі диван свого померлого коханого, який його так і не встиг записати. Але сама я неписьменна, тому не знаю, як довірити таємним знакам, що повзуть по папері справа наліво, свої сокровенні слова. А писарям я не довіряю – вони присвоять собі оповідь, яка належить тільки мені, а вірші, які належать моєму коханому, вони видадуть за свої, а на таку несправедливіть не заслуговує ніхто! Нехай я краще буду ходити світом і співатиму касиди і газелі, які він написав мені, коли я була ще юною, і нехай вітер їх розносить із піском пустелі, нехай погоничі караванів, дервіші і дівчата, що женуть овець до водопою, почують мій спів і переймуть слова пісень, нехай запам'ятають, кожен на свій лад – і передадуть далі, а мій коханий продовжить жити у співі.
 
І вона почала в пів голоса співати довгу, монотонну, як повів самуму, пісню, яку тільки іноді переривав приспів, що починався вигуком-схлипуванням, який нагадував розпачливий регіт гієни, що втратила здобич. Пісня була проста – про голуба, який літав далеко, а поки повернувся, його голубку закрили у залізну клітку і продали у далеке місто за море, і він летить через море шукати її, але гине в бурі. Про сарну, яка просить у матері поради, чи йти їй у поле, коли її просить зустрітися старий тигр, який співає їй любовні пісні. І багато чого подібного. Вона спинилася, і перегодом продовжила свою оповідь.
 
– Дитиною я жила в оазі на дорозі караванів. Щоночі до нас заходили на нічліг вервечки із сотень верблюдів із різним крамом. Я приносила погоничам верблюдів їжу і воду, і заздрила їм, бо я все своє життя проводила у маленькому закутку, на клаптику плодючої землі посеред пустелі.
 
Уся оаза жила тільки завдяки маленькому джерельцеві, яке било посеред невеликого вибалку. Джерельце било потроху, але постійно. І ми всі боялись, що воно може пересохнути, і куди тоді нам податися? Іноді воно било сильніше, і ми раділи, іноді скапувало по кілька сльозинок щомиті, і ми були ледве не у відчаї, що можемо втратити притулок і харч. Але джерельце було настирне. Води нам вистачало, вистачало на всіх погоничів, їхніх верблюдів, фініковим пальмам і різним маленьким істотам, які рискали поруч – диким котам, ящіркам, птахам.
 
Ще змалечку мене дуже полюбив один погонич. Його караван проходив тим самим шляхом кілька разів на рік – щось із чотири – в один і в інший бік, із заходу на схід, зі сходу на захід. І був він літами трохи старший ніж я, але вже був сміливий, змужнілий, дорослий. І кожного разу він приносив мені коштовні пера павича, то мушлю із моря, яке я ніколи не бачила, то зернину з якогось плоду, який я садила, старанно поливала, і врешті виростила небаченої краси квітку. Але головне – із кожного походу він приносив мені пісню. Він складав її, гойдаючись на верблюді, дрижачи від нічного холоду, від страху перед розбійниками, і так він підтримував себе, не давав втратити собі надію на зустріч зі мною. А я кожну його пісню одразу заучувала на пам’ять.
 
Одна пісня говорила про таке: є серед пустелі оаза, а в ній – джерело, що дає воду усім спраглим; є у людини серце, воно дає силу усім словам. І так вона мені припала до душі простим наспівом, що я пригадую її і нині.
 
І справді, його пісні стали для мене іншим джерелом, не менш важливим, ніж те, яке било у нас у вибалку. Я вже не знала, яке із них головніше для мене – джерело, що било піснями із його вуст, чи джерело, із якого напували ми мандрівників та їхніх верблюдів.
 
І сталося так, що вже двадцять пісень він приніс мені, коштовніших від каменів-смарагдів, а я завчила їх, сховавши у глибинах свого серця, і вони блищали там, як коштовності, як смарагди і золоті цехіни, виблискували на сонці. Я пила з тих пісень, коли у його відсутність я була спрагла до ласки і любові. І так я могла якось протривати до наступного разу, коли він принесе мені нову пісню.
 
Спершу мої батьки, грубої вдачі, хоч і добрі серцем, помітили мої радісні очі, і їм стало добре на серці. Але з часом, коли усі мої сестри вже знайшли собі женихів із сусідніх сімей, які часто заїздили напувати отари до нашого джерела, а я все ще не віддала своє серце нікому з них, гарних, працьовитих пастухів, але без таких співочих уст, як у мого погонича – тоді батьки забили на сполох. Вони вмовляли мене і погрожували, що так я проживу в дівках, збожеволію і піду світом із торбами, як стара Лейла, яку іноді бачили у нашому кутку пустелі, яка співала сумних пісень і просила крихти хліба чи краплю олії, аби не вмерти з голоду. Вона жила з того, що обмивала мертвих, оплакувала їх, іноді могла жити одними акридами та іншими майже неїстівними потравами, а врешті і геть загубилася у пісках, і ніхто про неї більше не чув. Я здригнулася, коли мені про неї згадали, але не відступала від свого, тримаючи свою таємницю разом із піснями. Я співала їх при всіх нагодах, коли залишалася одна. Ішла до джерела, заварювала батьку каву – і ці пісні, яких у наших краях не чули, виказали мою таїну.
 
Батько, хоч і проста душа, а проте здогадливий, якось почув, що молодий погонич на ім’я Джаміль, який прийшов із Ісфахану із караваном, співає ту саму пісню, яку він чув від мене раніше. І це заронило здогад у його душу. Він підстеріг одну із наших зустрічей із моїм коханим, коли він учив мене нової пісні. Батько затаїв у серці злобу і не відкрив її нікому – до часу. Але чужинцеві він не міг мене віддати.
 
Отож він намовив моїх братів, аби ті взяли на себе решту справи. Вони дочекалися, коли мій Джаміль мав прийти наступного разу, і напали на його караван із засідки. Вони викрали його, нав’ючивши у мішку на спину верблюдові, як вівцю, яку везуть на заклання. А потім, прошивши мішок ударами кинжалів, викинули його десь у піски.
 
Батько покликав мене тієї ночі і сказав, що мій погонич до мене більше не прийде, щоб я його не чекала намарне. Що його пісні – нікудишній крам, і доньці поважного власника тисяч овець не годиться водитися із розбишакою із караван-сараїв. Він уже не тут, – сказав батько і молитовно підняв очі угору.
 
Я все зрозуміла. Я стихла, померла.
 
Але наступного ранку мене розбудив вереск і плач, ніби зібралися всі голосільниці із пустелі. Я подумала, що помер мій батько, бо голосили так, ніби сталося щось непоправне. Я подумала – яке горе! Втратити батька і коханого одного за одним! Я вже не знала, щоправда, чи мій батько тепер міг ним зватися. Але я вийшла із шатра… і зрозуміла.
 
Мурашки побігли мені по тілу. Волосся почало рухатися, і я заціпеніла з жаху. У нашому джерелі не стало води. На моїх очах кілька краплин ще впало в маленький резервуар… і все. Ми чекали день, другий, третій. Але вода не з'явилася. Ми ще могли вділити трохи води приїжджим із цистерни, у якій було трохи вологи, але вона мала от-от скінчитися. І почалися роки наших поневірянь. Ми мали шукати нових пасовиськ, нових земель… Бо наше джерело висохло.
 
Мої батьки невдовзі справді померли від горя і труднощів. А я… Я подалася у мандри. Я ходила по великих містах, заходила до караван-сараїв, виходила на площі, і починала співати пісні. Пісні, які мій коханий заповів мені як спадок і як шлюбний подарунок. Так я й заробляла собі на хліб. Я гірко думала, що мій батько був неправий, і пісні виявилися надійнішим крамом, ніж його вівці.
 
Пісні мого коханого стали відомі у великих містах. На мене вказували, що я принесла їх іздалеку, як коштовну квітку, яка може зів'янути від палючого сонця. До мене приходили вельможі і важливі городяни, просили прийняти дари, просили наспівати їм іще тих чудових пісень, у яких їм вчувалося щось далеке – і близьке, знане – і забуте, таємне і таке очевидне. Із мускатом, кардамоном, заморськими прянощами вони порівнювали добірні слова пісень. Але я не приставала на їхні прохання. Я не могла їм розповісти свою оповідку, бо вони були такі далекі від наших простих оаз, вони б висміяли мої прості слова, або ж моя історія стала б чуткою, приводом для безцільних пересудів старих паній…
 
Я навіть не називала їм свого імені. Я назвалася звідтоді Лейлою. Як стара жебрачка, якою мене лякали в дитинстві. Я почала оплакувати небіжчиків, і тоді я вже почала скаладати свої власні пісні, пісні, у кожній із яких я оплакувала своє нещасливе кохання. Мого власного імені я з того часу і не пригадую. Я забула його, воно пішло із моїми слізьми у глибину пісків.
 
А зараз я уже дуже стара. Я шукаю місце, де була та давня оаза, у якій я народилася і пізнала кохання, де я вивчила усі пісні, його пісні, які стали моїми. Але довкруж – ні душі, яка могла б мені вказати на те місце. Коли джерело пересохло, усе забрав собі пісок. Отак я й ходжу із караванами уже кілька років, чекаючи, поки випадок приведе мене до рідного осідку, на якому не лишилося навіть слідів від мого родинного багаття. Навіть якщо я знайду хоча б охололу головешку від того, давнього багаття, я обійму її, припаду до неї вустами і врешті заспокоюсь...
 
А все тому, що наше джерело всохло.
 
Вона тяжко зітхнула, і паличкою перегорнула головешку у багатті, аби вогонь горів ясніше.
 
Я дивився на неї, а вона сиділа, як темний пагорб на тлі розлогої пустелі. Зорі блищали, як очі гієн. Вітер розвівав іскри.
 
– Мандрівниче, твоя оповідь говорить мені багато і про тебе, і про ту чарівну душу, якою володіла твоя літня співрозмовниця. Мій паж усе докладно занотував. Ти отримаєш винагороду. А ми отримали твою оповідь, яка зігріла нас цієї дощової ночі. Бувай здоровим!
 
І він вказав пажеві, аби той провів гостя до виходу.
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий