Календарна обрядовість українців

7 нояб 2018 14:50 0 112 Искусство, литература
Календарна обрядовість українців
 
Ми починаємо цикл публікацій про найдавнішу календарну обрядовість українців. Ці матеріали нам люб’язно надав самодіяльний етнограф і фольклорист з Долинської Володимир Яремчук. Як і автор, ми ніяк не претендуємо на істину в останній інстанції чи на нав’язування комусь своїх поглядів.
 
Автор опирається, як сам каже, на етнографічні джерела двох найвідоміших етнографів: Івана Огієнка та Олекси Воропая, а також на власний досвід.
 
Про деякі проблеми сучасної народної обрядовості
 
Давньоукраїнський драматичний фольклор є однією з найпрекрасніших гілок народної культури. Власне, в чистому вигляді — драматичного — його, практично, нема. Бо народна драма завжди супроводжувалась пісенно-музичним та епічним фольклором.
 
Упродовж багатьох сотень літ українське село жило майже однотипно: той самий побут і те саме житло, те саме господарювання і господарське начиння, той же одяг і ремесла. Певна річ, незначні відмінності з’являлися, та вони справді не були  принциповими: хата, стріха, лави, скриня, кожух, свита, вишиванка, воли, плуг, ціп, серп — перераховувати можна ще ой як багато.
 
За цих умов мало відмінного життя усі явища цього життя обряджалися так само однаковим чином. Ні! Не монотонно! Але за одними законами і одними й тими ж зображальними засобами. Короваї, вареники, колові і «криві» танці, вінки і рушники, кераміка і жито, ритуальні (а насправді колись давно — жертовні) страви на кожне свято, пісні, що зверталися до світотворчих стихій, та й ще безліч чого — і все це спрямовувалося на забезпечення щасливого родинного життя.
 
 
Географічна ізоляція населення робила ці обрядові дії неповторними і сприяла їх, так би мовити, викристалізовуванню в кожній місцевості. Так ми й отримали силу-силенну народних обрядів. 
 
Оскільки далі йтиметься про календарні обряди, себто прив’язані до руху небесних світил, то назву їх: Різдво з колядками, Новий рік зі щедруванням, Водосвяття, Колодій (Масляна), весняні обряди, в їхньому числі закликання весни і птахів, Великдень, Красна гірка, Русалії (вони ж — Зелені свята), Купайла, Громові (перунівські свята), Спаса, Овсеня на осіннє рівнодення, Матері Слави (Покрови), свято Долі і осінніх Дідів, Калита.
Сьогодні давнього села нема. Технічна революція так стрімко і незворотно змінила наше життя, що з нею не зрівняються і соціальні революції, а вони також спричинилися до руйнації старовинних обрядів.
 
Чи варто страждати за тими обрядами? 
 
Як отак — то ніби й не варто. Та й що дадуть твої страждання? Старе село відійшло. Побут і господарювання його — також. А й вірування… І як, за цих умов, співати про воли і ціпи, величати Ладу і Рода, наївно засівати і бажати врожаю, обливатися непочатою водою?..
 
А як інак — то відчуваєш раптом, що втратили ми щось дуже суттєве, дуже рідне, те, що нас формувало, те, що проросло в наш генотип. А ще безмежно людяне і барвисте. І тоді, на фоні цієї ностальгії, виникає гостре бажання зберегти бодай щось. Бо там же було так багато високого поетичного гуманізму!
 
Але як зберегти? І мова наша або російська (а це ще не найгірше), або, що гірше, — суржикова, сфенізована, знецензурщена, посаксонщена. І пісні наші виживають ще завдяки окремим бабусям. Але й вони, бабусі, вже і школились, і піонерились, тож первинного співу ми давно не чуємо. І костюми наші канарейково-папужі (а вони такими ніколи не були). І обряди наші — суцільне ух-ах з горілками і торговими ятками та скособочено-попсовими піснями. 
А ще нікому із владоможців те не є цікавим. Знаю це по собі.
 
Я провів силу-силенну масових народних обрядів: в Києві, на Київщині та Житомирщині, частково — в Кіровоградській, Черкаській, Полтавській та Харківській областях. Підходять люди: «Ой! Ви робите святу справу…». Але й тільки. Далі цих балачок нічого не йде. Жоден чиновник не зацікавився: а чим цей чоловік займається? А може, його — в люди? А вже про зиск від такої роботи, то й мови нема. Тим часом фольклорист (як і взагалі — культпрацівник) — це ще й звичайнісінька жива людина, якій треба за щось харчуватися. Та менше з тим.
 
Газетний формат, на жаль, не дозволяє про все це говорити аж настільки докладно. Видав книжку. Але й книжкою моєю «Календарна обрядовість українців» цікавляться і на Київщині, і на Житомирщині, тільки не в рідній Кіровоградщині. А обряди, що часто-густо або проводяться на місцях, або пропагуються телебаченням, далекі від історичної і етнографічної правди.
А нащо вони? — знову виникає запитання.
 
 
Як на мене — щоб зберегти нас для нас. Не варто (бо неможливо) все переносити в сьогодення один в один, як було колись. Але попросту відкинути його — то ще більша помилка. В тих обрядах — вібрації нашої землі і нашої душі. Закинути їх — махнути рукою на власний духовний світ.
 
Якщо ви згодні, що той духовний світ ніц не вартий, тоді мої стенання всує.
Якщо ви гадаєте, що нам треба думати про власну суть, — то вона і в наших прадавніх обрядах. А тому, хоч знати їх, ми таки мусимо. Для того і публікую ці матеріали.
 
Не шукайте в подальших публікаціях богоборства. Боги у мільйонів і мільярдів людей різні — і годі знайти істину. Шукайте в них залюбленість у нашу старовину, котра формувала наші душі.
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий