«Візьми з собою наше слово…»

2 авг 2018 12:05 0 379 Искусство, литература
«Візьми з собою наше слово…»
 
Не знаю, як у кого, а в мене так: коли беру в руки альманах, журнал чи колективну збірку, хочеться відразу в змісті зустріти хоч когось знайомого.
 
З третьою колективною збіркою  «Добровеличківщина: антологія поезії», виданою торік у Кропивницькому в Центрально-Українському видавництві, повезло: восьмеро із 32 поетів — знайомі і друзі. Двох із них, на жаль, вже немає на світі: журналістки Віри Вієвської та письменника — лауреата премії імені Є.Маланюка — Юрія Обжеляна, який вчителював у с. Липняжці. Я навіть не знала, що він пише, крім гарної прози, ще й гарні вірші… Жаль, що часом лише смерть відкриває нам таємниці колег. З Вірою Вієвською ми не раз перетиналися на обласних днях поезії, де вона була дуже споріднена зі своїми ніжними, проникливими віршами, наповненими любов’ю до рідного краю і природи… І от — долинають вони до нас з інших країв — із «сьомого неба» — крізь «сонячний вітер» і крізь згадки поетеси про улюблені мелодії Чайковського та Огінського.
 
Звичайно, радію поетичним висотам, які долають три мої приятельки, новобранці Національної спілки письменників України: Валентина  Кондратенко-Процун, Людмила Юферова та редактор-упорядник антології Наталія Бідненко.
 
Усім трьом притаманний глибокий патріотизм, тільки у В.Кондратенко-Процун він сатирично-саркастичний, купається в глибинах народної сільської мови; у Л.Юферової  соціально-публіцистичний, у а Н.Бідненко, як і вся лірика, ніжно-пісенний. Та кожна з цих трьох демонструє широкий діапазон думок і почуттів, по-своєму  їх нюансуючи.
У В.Кондратенко — рішучої, мужньої, запальної і завзятої жінки є ситуації, коли душа уміє підійти «навшпиньки» до сплячого сина або попросити прощення у деревця, що за неродючість було приречене на смерть. А ще в неї поруч з даром по-дорослому бачити і творити світ вживається і розквітає своєрідна дитинність.
 
Глибоко щира й переконлива в умінні відчувати і загальнонародне, і чуже особисте горе Л.Юферова, тепер — киянка. Її професія журналістки, мабуть, навчила образної та діткливої правдивості, умінню співпереживати не просто землякам, а навіть «змученому» городу, і парку, який колихає сум у вітах. Вона — незмінно-пристрасна, з яскравим перебором почуттів, які переповнюють «серце моє гігабайтами суму»… Вона тонко відчуває своїх героїв — «сівачів емоцій і тривог».
 
Н.Бідненко довірливо відкриває нам «душі своєї дивоцвіт». Їй властива різка, мінлива полярність тремтливих почуттів, які вона проявляє і в воєнній тематиці, і в сум’ятті ліричних бур. Тож не «мовчить любов, загорнута в журбу», але часто «стогне біль моїх зламаних крил». Часом глибоко трагічні події вона подає світло-печально й оптимістично-пісенно.
 
Рясно звучать у різному виконанні пісні на вірші В.Кондратенко та Н.Бідненко.
Пісенно-драматична і поезія Наталі Природної, яка на відміну від перших трьох поетес, видала лише першу збірку.
Розлогі її думки й рядки часом нагадують то історичні думи, то народні пісні, і це є свідченням того, що вона «купається в натхненні». Хотілось би, щоб її вірші були розмаїтіші щодо ритму і розміру, бо чотири із шести — на жаль, написані як один (16 — 15 складів).
Вже кілька років радує мене, як і поезія старших попередниць, поезія Світлани Дмитрієвої з Помічної. Лірично-весела, захопливо-знаюча дитячі душі, вона вміє разом з ними творити неповторний світ.
 
Давно ще колись готувала, бувало, до друку в «Стежину» гуморески Івана Мар’янова. Рада, що ще є в нього порох у порохівницях! Пораділа й новим іменам, які освоюють царину гумору та сатири: Павлина Покришка та дві Олени-бібліотекарки — Горобець і Приподобна.
 
Зважаючи на те, що останнім часом росте тенденція до збільшення жіночої поезії, пораділа, що в збірці добровеличківців, крім уже згаданих двох чоловіків, є ще шість цікавих особистостей цього ж роду. Особливо радісним й гірким водночас (бо вже нема поета) стало знайомство із поезією Оксія Ожини, якого рядок «Україно, як гарно за тебе йти у вічність, неначе у бій» залишився для нас заповітом.
На жаль, і від Григорія Шаповала, окрім гарної поезії, лишився теж заповіт синові:
 
Візьми з собою 
наше слово,
Добром наповни рюкзаки.
Рушай, синок,
 у путь-дорогу
Уперто, вірно, напрямки.
 
Не лишать байдужими читачів ні двомовна поезія колишнього атовця Валерія Онуфрієнка, ні журналіста й поета-пісняра, піщанобрідця Валентина Осетрова, ні вчителя й художника Анатолія Сороки, незважаючи на окремі художні невправності. Їх також можна простити наймолодшому співавтору — восьмикласнику Володі Жидкову, зате порадіти, що підліток так рано усвідомив і проголосив, що має двох мам — неньку та Україну.
 
 
Чудовим букетом поезії звучить жіноче «тріо» майстринь: Оксана, Олена і Тетяна Денисовець, їхнє «душі віконце» світить і зігріває людей. 
Неможливо назвати всіх, але радіймо, що в Н.Білоус, якої вже нема, і в Н.Бобул «з роками глибшає душа», набираючись любові та мудрості, без чого нема поезії.
Духовністю дихають рядки економіста, виховательки, і бібліотекарки Н.Горбатюк, Т.Єрмоленко і Е.Дядечко. Народністю переповнені вірші В.Кателян, К.Кравченко, молодої творчої особистості І.Куценко, О.Назарової (на жаль, пропущена у «змісті»), В.Москаленко, Р.Халазій та В.Шовенко-Тичинської. Багато хто схожий у тематиці (Україна, село, родина), але кожен намагається бути своєрідним. Багатьом це вдалося, спасибі за насолоду, а редактору-упоряднику і владі — за допомогу. Хай і далі колоситься поетичний врожай у центрі України.
 
Антоніна Корінь, 
член НСПУ
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий