Міжнародний шарварок № 26

  • 26 лют. 2020 12:30
  • 1069
    • Стаття Міжнародний шарварок № 26 Ранкове місто. Кропивницький
     
    ВОЛОДИМИР ЯРЕМЧУК
     
    Безжальні пародії
    Нещодавно познайомився з деякими поезіями Станіслава Новицького. Гарний поет. Цікавий. А як це на гарного поета та не встругнути пародійку?! А матеріал уже й намалювався. Поету двадцятий річок. А спародійоване написане ним і зовсім у вісімнадцять. Пародіюю усміхнено. Пародіюю доброзичливо. Без жала. Так би мовити, «без-жальна» пародія.
     
    «Минуло все. І Ви чужа жона,
    і я не той у літі золотому.
    Погасло все. Але цвіте весна,
    не дивлячись на нашу з вами втому».
    Станіслав Новицький
     
    Минуло все. Ви не моя жона.
    Бо я ще й «р» заледве вимовляю.
    Це літо вже?! Коли ж була весна?!
    …А вже і втома (падла!) дошкуляє.
    І на той же матеріал ще одна. (І можна ще не одну!)
     
    Минуло все. А почалось хіба?!
    Стоїть поет, дитя – дитям, у літі…
    І втома. І чужа жона. Й журба.
    …Й дитячі губи, молочком залиті.
    Буду радий, коли й на мій, сумно-іронічний, вірш хтось напише пародію: усміхнену, доброзичливу, «без-жальну».
    Поки ще сімнадцять, прагнемо любити.
    Про любов писати можна й в сімдесят.
    Пригасають свічі, вистига обитель:
    час медитувати без жалів-досад.
    Пригадати час той, де і нам – сімнадцять,
    де уповні місяць душу нам терзав.
    Нам було, щасливим, не до медитацій.
    А вже щоб до смутку, – то аж Боже збав!
    Все було рожевим! Все було квітучим!
    Кози всі – у золоті! Усміх біля вуст!
    Ми тоді любили, що не день, то дужче.
    … А тепер лиш пишемо. Поки є ще глузд.
     
    АНТОНІНА КОРІНЬ
     
    Колись і тепер
    (Пародія на вірш Володимира Яремчука «Поки ще сімнадцять, прагнемо любити»)
     
    Голубе й зелене! Квітнуче й пахуче!
    Кози – всі у золоті! Срібло – на пупку!
    Пірсінгом обліплені ми тулились в кучу…
    Хто чия жона тут? Де моя – ку-ку?
    Між хмільних акацій чувся сміх і регіт,
    Місяць-безсоромник теж тягнувсь до вуст.
    Чувсь любовний стогін і зубовний скрегіт…
    …Вже не любим… Пишем лиш, поки є ще глузд.
    11.02.2020
     
     
    А я – бойцовский кот
    (пародия)
     
    «…Кастрированный кот расселся на окошке.
    Ему и невдомек, как сладок миг любви».
    «Да, суждено прожить без бед и без страданий – пускай весь этот мир летит в тартарары.
    А я, бойцовский кот, живу – весь в ожиданьи
    любовных игр, утех прекраснейшей поры».
     
    А.Архангельский, «Стежина», №23.
     
    Вокруг меня – слепых котяток кучка
    (другие думают пускай, куда их деть!).
    За славу мы деремся все в толкучках:
    жена и муж да плюс любовник-дед.
    Сквозь власть стихий в степи гуляют кошки,
    талантливо мне пишут сонеты и стихи.
    Печатаю их, допустив оплошность,
    они ж – прощают мне мои грехи.
    И я в ответ им, знай, стихи кропаю –
    весь полон вдохновенья и огня.
    Бойцовский кот. Живу, в любви купаясь, –
    кастрированным – не догнать меня!
    31.12.2019
     
     
    ОЛЕНА БОКІЙЧУК
        (Долинська)
     
                       ***
    І лізуть в голову віршовані рядки,
    Які за п’ять хвилин я не згадаю.
    Про будяки, які все роблять навпаки,
    Щось про віки, роки та огірки,
    Про вічний бій, любов та вовчу зграю.
    Мені цікаво, як влаштовані мізки?
    І як працює в голові потрібна кнопка?
    Як із запасу знань беруть зразки,
    Щоб із віками тішились роки,
    З картоплею складались огірки,
    А пробка щоб...Вона й в Сахарі пробка!
    Моє безсоння – то яскравий світ,
    Асоціації, як пазли, що не склались.
    Такий собі шалений зовсім гід.
    Складеться пазл – і уникаєш бід.
    І я засну. Принаймні – намагалась.
    ***
    Побачила гарного хлопця на зупинці –
    подумки вийшла за нього заміж
                           і народила трьох дітей.
    Яким здавався ти мені своїм!
    Яку романтику уява малювала!
    І захлиналися піснями солов’ї,
    Любов усе буття перевертала.
    Неслись наввипередки табуном думки,
    Про те, як добре буде нам у парі.
    Любов, надія, вірність на віки,
    Та захід сонця кольорами грав у хмарі.
    А час минав. Я зрозуміла все.
    Й це відкриття не викликало подив.
    Я так красиво змалювала це!
    Ти ж мимо випадково тут проходив.
     
     
    ВОЛОДИМИР СТАФІДОВ
    Письменник, перекладач, поет
    (Дніпро)
    На день 35-річчя Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України
    Наснаги вам, творці і корифеї!
    Майстри гучного слова і пера!
    Чи не частять, бува, роки та ювілеї?
    Ось і сьогоднішній тихенько догора.
    Та хай їм грець! Вони собі минають…
    І не такого в світі вже було,
    А все одно поети виживають
    І білий світ для них не западло!
    В шухлядах безліч  віршів і романів,
    У файликах пригнічено лежить,
    А там про все: про правду, про тиранів,
    Любий, хто прочитає, – задріжжить.
    Чому рокам, та й не загальмувати,
    Воно ж бо, йолі-палі, 35!
    І, мабуть, будуть «свитки» ті читати,
    Хоча доречно було б випивать.
    Послухають епохи ваше слово,
    Підкорегують деякі діла,
    Це – тю для них! Моргнув – і все готово,
    І в лютому троянда розцвіла!
    І спонсори юрбляться під дверима,
    І меценатів решта під вікном,
    І тільки білий світ очима блима,
    То ж ви його пригощуйте вином.
    Уважніше,  поети, літописці!
    Бо успіхи – це діло запальне.
    Читайте, є на кожній палітурці
    Один великий вислів: «Промине».
    Чого це я подався до сумного?
    А хто його сьогодні розбере?..
    Душа ж, вона не знає вихідного,
    Ані ключів, ані замків, ані дверей.
    Пишіть, брати, тоненьке помічайте,
    Навчайте нас, хвилюйте і будіть!
    Можливо, ляпнув зайве – вибачайте,
    Незграбного сірому пощадіть.
    Ви самогон давно відкоркували.
    Хіба ж я це, по-вашому, стерплю?
    Тим більше, ви вже всім поналивали,
    І я в Дніпрі й собі за вас наллю!
     
    СЕРГІЙ РЕБУС
    (Дніпро)
     
    Шість соток
    Землю  копай,
    В  лунки  кидай
    Картопельку  на  самий  низ  ти.
    А  восени  збереш  урожай –
    Тоді  взимку  буде  що  їсти.
    Шість  соток – родюча  земля!
    Працюєш  на них просто неба.
    Картоплю  раніше  купляв,
    Тепер  купувати  не  треба.
    Бур’ян поли,
    В спеку полий
    Города від краю до краю,
    А на рядки ти гній навали,
    Без нього нема урожаю.
    В суботу чекає земля,
    Хазяїн! Прокинешся  зранку,
    З сапою в старих «Жигулях»
    Ти їдеш полоти ділянку.
    «Кинув» народ
    Рідний завод,
    Не дав зарплатні і прогресу,
    За це народ покинув завод,
    Лікується в полі від стресу.
    Там краще – не видно ніде
    Начальства, що жилить зарплату.
    Шість соток, сортир без біде,
    А ще є граблі і лопата!
    Сонце пече,
    З шиї тече!
    Це й є твій пікнік на природі?
    Потім в одну з темних ночей
    Картоплю твою вкраде злодій…
    Не треба чекати, коли
    Підвищать нам рівень достатку,
    Копай, поливай і поли,
    Роби із контейнера хатку!
     
    ДМИТРО ТАНСЬКИЙ
    (Кропивницький)
     
    Гонорар
    Ціну знають на товар.
    Це не є секретом.
    Батько з сином гонорар
    Чекають з газети.
    Надсилав тато статтю,
    А синочок віршик.
    Зачекались гривню ту,
    А може, і більше.
    Попітніли, як змогли.
    Креслили. Писали.
    За газеткою прийшли.
    Їх надрукували.
    Це прекрасно! Та аж зло.
    Голови ламають.
    Більше місяця пройшло.
    Грошенят немає.
    Накрутив свій телефон
    Батько до газети.
    Цікавиться  про закон
    Й оплату поетам.
    А у відповідь йому
    Пирхання і регіт.
    Знущаються. А чому ж
    Сміються колеги?
    Ця газета у руках,
    Кажуть, пане, власних.
    Так що запах грошенят
    Не приходить  вчасно.
    Не пришлемо гонорар.
    Ми самі не раді.
    Був колись в писак  навар
    При радянській владі.
     
    ОЛЕНА НАДУТЕНКО  
    Карасі                            
     
    На канікули до діда
    Два брати на хутір їдуть.
    Планували не гуляти,
    А в господі помагати. 
    Як приїхали – поїли,
    З дідусем погомоніли,
    Гульк – вечеря недалече,
    Бо уже насунув вечір. 
    Повставали спозаранку,
    Потягнулися на ганку.
    Кличе до сніданку дід:
    – Наїдайтеся як слід! 
     
    День сьогодні в нас тяжкий –
    Теба вибрать огірки,
    У городі посапати,
    З хліву гній повигортати. 
    Лантухи оці, поки що,
    Підійняти на горище,
    Ще полагодить драбину,
    Хвіртку причепить до тину. 
     
    – Все, що треба, зробим, діду,
    Тільки зараз до обіду
    Треба рибки наловить.
    Ми повернемось за мить. 
    Подались. Під ніч з’явились:
    – Діду, як же ми втомились!
    Більше на ставочок – зась,
    Бо не ловиться карась. 
     
    – Добре, йдіть, чекає їжа –
    Борщик, кашка, рибка свіжа,
    Сало, м’ясо і компотик.
    Відпочиньте від роботи! 
    Попоїли, полягали,
    Аж опівдні повставали.
     
    Знов почухались: – Гей, діду!
    Що в нас сьодні до обіду? 
    Дід сміється, мов дитина:
    – В нас – поламана драбина,
    Хлів не чищений поки,
    У городі – огірки, 
    Ще два лантухи трикляті,
    На горище не підняті,
    Хвіртка висить косо-криво,
    Ледь тримається на диво. 
     
    Наче не забув нічого,
    Тож вперед, брати, смачного!
    Кожен з вас онук, не гість.
    Хто не робить, той не їсть! 
     
    Безперечно, правий дід!
    Помогти старому слід!
    Тож обидва без охоти
    Узялися до роботи. 
    Тренували браття крижі,
    Що й забулися про їжу.
    Все, що треба, поробили,
    Ще й корові накосили. 
    Ніколи братам присісти.
    Дід вже втретє кличе їсти,
    Та азартно і завзято
    Двоє втялись працювати. 
    Це не просто хлопчаки,
    Вже вони – чоловіки!
     
    Все попорали в обійсті,
    А тепер не гріх поїсти. 
    Борщик втричі став смачніше,
    Як духмяно каша дише.
    І печене, і м’ясне!
    Боже! Все таке смачне! 
     
    Спозаранку підхопились
    І до діда причепились:
    – Що іще робити треба,
    Поки, діду, ми у тебе? 
    Дід всміхнувсь, на ганок сів,
    Очі вгору підкотив
    І поволі відповів:
    – Хочу, хлопці, карасів! 
     
    БОРИС ПРИТУЛА
    (Кропивницький)
     
    «Провчив»
    Чоловіку захотілось провчити дружину,
    Написав він їй записку: «Я тебе покинув».
    Сам тихенько заховався, недалечко в хаті…
    Ось заходить жінка в хату,
    Дивиться – записка,
    Прочитала і сама зробила приписку.
    Потім, вже по телефону,
    Комусь каже радо:
    «Мій козел мене покинув,
    Я до тебе скачу».
     
    І, зібравшися, щосили
    Грюкнула дверима…
    Із схованки він вискочив
    Мерщій до записки,
    Що вона там дописала?
    Прочитав і приснув…
     
    «Що надумав, старий дурню?
    Від тебе в захваті,
    Я ж бачила твої ноги –
    Стирчать з-під кроваті».
     
    Минулі, майбутні і теперішні – єднаймося у Всесвітній день письменника (3 березня і не тільки! А в «Шарварку» – щомісяця!).