Сергій Гордієнко: Пишаюся належністю до цеху «професійних божевільних»

22 мая 2019 13:49 0 397 Туризм, спорт, отдых
Сергій Гордієнко: Пишаюся належністю до цеху «професійних божевільних»
 
III частина. Продовження. I  частина II частина 
 
— У нашому роду вважається обов’язковим знати своїх предків. Я знаю свій родовід, починаючи з XVII століття. Втім, відомі й двоє пращурів, які жили в XI столітті. Мій далекий пра-пра-прадід був сокольничим у князя Олега Ігоревича. 
 
Ось чиї гени передалися вам!
 
— У мене вдома зберігається картина 1896 року роботи прадіда, на якій цей предок зображений у кольчузі. Звали його Голован. А прізвище з часом трансформувалося в Головко. Я ж успадкував прізвище пра-пра-прадіда Костя Гордієнка — кошового отамана Запорозького козацтва, який жив за часів Мазепи. Вірніше, Мазепа жив за його часів. Якби не Кость Гордієнко, то Мазепа ніколи б не залишив Петра Першого. 
 
Мій троюрідний дід, Григорій Федорович, був керівником першої радянської експедиції в Антарктиду. Я читав його роботи, багато аналізував. 
 
Ви застали свого діда живим?
 
— Мені було сім років, коли його не стало. Це був дивовижний чоловік. Він із відзнакою закінчив до жовтневої революції комерційне училище (у цій будівлі зараз міститься обласна рада Дніпра). Служив економістом у Симона Петлюри у званні хорунжого, ярий антибільшовик. Провів 12 років на каторзі в Сибіру. Найцікавіше те, що після розгрому Петлюри його, як військового спеціаліста, призвали до Радянської армії. Він закінчив Школу червоних командирів і отримав направлення в Середню Азію боротися з басмачами. 
 
Водночас мені відомо, що він випустив за кордон чотири ескадрони цих самих басмачів. Він настільки ненавидів Радянську владу, що був фактично п’ятою колоною всередині її. 
 
Під час Другої світової війни він був уже літньою людиною. Помер у віці 96 років і був молодцем до кінця. Його син, а мій батько пішов на фронт, став кадровим офіцером. Одружився на моїй бабусі — доньці багатого землевласника. У них було близько 80 голів коней, кілька сотень овець і тисячі птахів. Втім, кохав він іншу жінку, поетесу, яка товаришувала з дружиною Нестора Махна, Марусею Нікіфоровою. Незважаючи ні на що, бабуся, коли діда не стало, згадувала про нього з гордістю і казала, що кращих чоловіків не буває. 
 
— Чи відчуваєте ви підтримку свого роду під час мандрівок?
 
— Звісно. Мені часто сниться мій видатний пра-прадід, якого я ніколи не бачив. Найцікавіше, що скульптор зобразив його за історичними описами, не знаючи мене особисто. Але коли я приїхав на відкриття пам’ятника в селі Республіканець (раніше Кам’янська Січ, яку він заснував), був вражений: на п’єдесталі побачив погруддя людини, як дві краплі води схожої на мене.
Неподалік стоїть його могильний хрест. Об нього розбивали пляшки, хтось залишив напис «зрадник російського народу»… А він фактично був ненависником Російської імперії.
 
Після анексії Криму та військової агресії на Донбасі такі настрої в суспільстві підсилились. Чи відчули ви ці зміни?
 
— У мене в Росії живе багато друзів. За радянських часів я ходив в експедиції з багатьма з них. І для мене російський народ ніколи ворогом не був. Кремль — так. 
 
Давайте перейдемо до вашого проекту, завдяки якому ви опинились у Світловодську. Як ви плануєте такі походи, що тривають понад півроку, а то й рік? Треба ж урахувати багато моментів, пов’язаних із харчуванням, ночівлею, переходом кордонів. 
 
— Все це є, я маю супроводжувальні листи. В паспорті є місце для відміток і штампів. Але я іноді обходжу чинні правила, якщо потрібно виконати завдання. Я добре знаю, що таке закон і законність. Я капітан міліції, 16 років прослужив у карному розшуку. Тому про людей знаю багато. 
 
Я з глибокою повагою ставлюся до справжніх ментів. Я пізнав, що таке закон. Спочатку ставився до цього як усі, не розуміючи. Але побачив справжніх, сильних людей, які працювали не за гроші, а через те, що десь когось принижують. Зараз, на жаль, небагато таких людей. Щоб вони з’явилися, потрібні десятки років. У цю професію приходиш шматком каменю — і починається обробка. І слава Богу, якщо попадеться такий Мікеланджело, який обробить цей камінь так чисто і тонко, що постане образ справжнього Давіда. 
 
— На вашому шляху трапляються небезпечні ситуації. Чи вдається подолати страх у такі моменти? 
 
— Страх — це один із найважливіших напрямків, які я досліджую. Він є у кожної людини. Як правило, це тваринний страх, який не дозволяє не тільки не виконати завдання, а й просто прийняти рішення. Сучасне виховання відійшло від традицій, які виховували в людині найголовнішу якість — вміння виконати поставлене завдання. Для чоловіка основними царинами є родина і війна, де головне завдання — збереження майбуття. Для жінки важлива її глибина, усвідомлення своєї правоти, важливості родини. Я завжди вважав, що справжнього чоловіка робить справжня жінка. І генералами стають тому, що дружина — генеральша, і вона знає, що потрібно зробити для того, щоб він лишався таким. 
 
Людина — це не чоловік і жінка по окремості. Вся таємниця полягає в тому, що разом вони складають людину. Звісно, різне ставлення до життя, відмінність фізіології визначає різний підхід до життя. Але цей підхід веде до єдиного, щоб зберігся домінуючий вид… 
Людина на землі покликана творити. Створювати нові види, нові визначення. Коли запитують: хто є людина? У Біблії все сказано: створений по образу і подобію Бога. Завжди кажуть: ну, хто людина? Раб? Він цього не усвідомлює, ким він є. Народжений для того, щоб правити, змінювати світ. Він, на жаль, звертається до більш низької ніші, тваринної.
 
— А якою сутністю ви себе почуваєте, коли в одномісному каяку сидите багато днів і місяців поспіль і боретеся за виживання?
 
— Я почуваюся дуже слабким, коли стомився. Як вдається вийти з ситуації? Існує таке поняття, як сором перед собою. Коли люди вірять у тебе, ти не маєш права зігнутися, бо віра підірветься і всі подумають: так, ми всі слабкі! А якщо я назвався груздем, то маю залізти в кошик. 
 
До речі, мене дуже часто сором і рятував. Коли я розумів, що якщо я зараз загину, то люди, які вірили в те, що вони дійсно зможуть, уже не зможуть. Звичайно, колись прийде час. Але в будь-якому випадку треба лишатися прикладом. 
Кожна людина перебуває на цій землі недарма. Просто ми про це не знаємо. Чимало так і не знаходять себе в цьому житті і не розуміють, навіщо вони тут? Один є позитивним прикладом, інший негативним. Але це також досвід. Мені подобається вислів: «Головним учителем цивілізації є помилка». 
 
— У кожній країні у вас є однодумці. А як ви ставитесь до британського мандрівника Беара Гріллса (відомого за телепроектом «Вижити будь-якою ціною»)?
 
— Беар Гріллс швидше шоумен, ніж мандрівник. Але його перевага полягає в тому, що він дуже мужній воїн, незважаючи на молодість. Однак те, що він пропонує, наукою бути не може. Це дуже небезпечно. Наприклад, він показує всім, як з’їдає комаху. Але за кадром лишилося, як він потрапив до реанімації через те, що хітинові крильця поранили йому кишківник. 
 
Крім того, Беар у сирому вигляді їсть тварин і каже, що можна використати білок для того, аби виконати завдання. Так, цей білок допоможе дійти і знищити ворога. Але наслідки його вживання дуже тяжкі. Всередині диких тварин живуть паразити, які разом із м’ясом потрапляють до людського організму, і їх неможливо вивести. Я бачив у розрізі серце людини, повне черв’яків. Вони паразитували в її тілі десятки років. Це тому, що їжу вона вживала з навколишнього середовища, не обробляючи. Для виживання це годиться. А от для життя — ні. 
 
Ще Беар демонструє стрибки в холодну воду. Але люди тонуть у крижаній воді через холодовий шок. Про такі речі забувати не можна. Свого часу фашистська Німеччина впритул займалась переохолодженнями, і це був один із найголовніших факторів виживання солдат. 
 
 
У Беара ж є окремі трюки, які викликають захоплення публіки. Однак повторювати їх непідготовленій людині не варто. Повторювати можна те, що робить Ален Бомбар, Федір Конюхов, Ендрю Маккой та інші мандрівники-екстремали, які представляють науку. Вони кажуть: людина може й повинна вижити. 
 
— Що потрібно брати з собою в екстремальний похід?
 
— Тільки одне — знання. І все. Коли кажуть: компас, ніж, карта, мотузка і так далі — це навіть не деталі. Це лише маленькі дрібниці, які перетворюють життя в більш приємне перебування на Землі. 
 
Багато хто вважає, що виживання — це якась життєва позиція. Ні, це хаос. Виживання — це короткочасний стан. Коли людина щоденно їсть, спить хоча б чотири години — це вже життя. Воно складне, але — не виживання. 
 
Виживання — це підготовка до життя. Потрібен маленький короткий пробіл, який дозволяє переналаштуватись. Перезавантажитись. Люди невірно застосовують цей термін. Так, живуть складно, безглуздо, незрозуміло. Але не виживають. Наука це вже давно обґрунтувала. 
 
Для того, щоб ця наука була наукою, треба, аби вона була визнана всюди і всіма. Правила виживання повинні прививатися людині ще зі шкільних часів. З першого до останнього класу. Обов’язково повинен бути рух, спортивний туризм — не як варіант активного відпочинку, а підготовка до складних ситуацій. З усвідомленням світу, своєї місії в цьому світі, щоб молодь, виходячи з альма-матер, з гордістю носила ім’я Людини. Мені хочеться, щоб люди навіть носили значок: Я — Людина. 
 
Далі буде.
 
Людмила Макей
 
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно - живи позитивно» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий