Людмила Макей: НЕ-ЮВІЛЕЙНЕ ІНТЕРВ’Ю

26 фев 2020 12:52 0 944 История, воспоминания
Людмила Макей: НЕ-ЮВІЛЕЙНЕ ІНТЕРВ’Ю
 
Нарешті мені вдалося «розкрутити» на інтерв’ю одну з найколоритніших журналісток Кіровоградщини, яка водночас є ще й поетесою, композиторкою, а віднедавна ще й художницею. Розкажи, звідки ти взялася? 
 
– Просто змішалися гени предків, серед яких були і вікінги, і греки, і поляки, і українці, і, напевно, татаро-монголи. Через отой азіатсько-європейський мікс як мене тільки не називали! І Беназір Бхутто, і Ірина Хакамада, і Мірей Матьє… А в першому класі я цілком серйозно заявила батькам, що віднині я не Люда Макей, а Гуля Корольова. Так мені сподобалась героїня книги «Четверта висота» Ільїної.
 
Це було у місті Світловодську на Кіровоградщині, де я народилась в останній день зими, 28 лютого 1965 року. Мій тато, тоді ще юний студент юридичного факультету університету, примчав до пологового будинку з Кишинева з букетиком пролісків і пакетиком солоної кільки. Це все, що він встиг купити перед від’їздом додому. Породіллі та медичний персонал приходили до маминої палати подивитись на квіти, що з’явились у снігову заметіль. Ну, а кільку віддали котові, бо на той момент її вже не можна було вживати.
 
 
Перші спогади мого дитинства пов’язані з музикою. Це і не дивно: мама, а також її двоє братів та бабуся Поліна Іванівна добре співали, грали на гітарі. Кажуть, що й мій дід, Андрій Біленький, мав чудовий голос і навіть співав у церковному хорі. Але я його ніколи не бачила, оскільки той загинув під Сталінградом у 1942-му.
Щоліта, коли мої дядьки – морські офіцери приїздили у відпустку, родина збиралась за великим столом. Лунали жарти, пісні під акомпанемент баяну, гітари, піаніно. Ми з сестрою серйозно готувались до цих концертів: розучували танці, пісні. Витягнуті з шафи мамині капронові хусточки та довгі плаття ставали нашими сценічними костюмами. З гордістю чекали оголошення: «Виступає заслужена артистка республіки…» Іноді звучало: «Застужена артистка без публіки», але це справи не міняло. Дорослі аплодували, ми пишалися.
 
Коли я, чотирирічна, співала «На побывку едет молодой моряк», була переконана, що це пісня про мого улюбленого дядю – маминого старшого брата, який служив у Військово-Морському флоті. Петро Андрійович був справжнім самородком, грав практично на всіх музичних інструментах і навіть керував оркестром, не знаючи жодної ноти. До того ж він був неймовірно вродливим, дотепним і щедрим. Це під його впливом я почала займатись музикою, вступила на музично-педагогічний факультет тоді ще Кіровоградського педінституту імені Пушкіна, 16 років викладала фортепіано та історію мистецтва в Олександрійському педучилищі й жіночій гімназії.
 
– Он як! Ти походиш із педагогічної династії?
 
– Так. Мій дідусь по татовій лінії, якого я також ніколи не бачила (його у Другу світову війну розстріляли фашисти), був директором школи на Чернігівщині. А мама, яка закінчила, як і я, Кіровоградський педагогічний інститут, викладала німецьку мову. Її веселі оповідки про дитинство, евакуацію, студентські роки так і просяться до видавництва! Як і годиться вчительській дитині, я змалечку включилась у шкільне життя: сиділа на уроках і нарадах, дружила з маминими учнями, збирала їхні щоденники і «шпрехала» по-німецьки почуті віршики й пісеньки. Досить довго думала, що так живуть усі діти. Аж ні. Якось наш сусід, Сашко Сіденко, який часто бував у нас в гостях, каже своїй мамі: «Мабуть, Люда Макей бариня. Бо вона балакає не по-нашому, а її мама ходить у пальто». Дійсно, його мама, тьотя Катя, працювала асфальтоукладальницею і носила куфайку. Моя мама одягалась у джерсі…
 
Одного разу вона так поспішала на урок у вечірній школі, що загубила мене на вулиці, у снігу. Привезла до бабусі пусті санчата й каже: «Мамо, ось тобі Люда, погодуєш перед сном молоком». Так що певне загартування маю з дитинства, у тому числі й вогнем. А було так. Сусід розпалював керогаз (були такі кухонні плити, які заправляли керосином), від іскри зайнявся сарай, полум’я перекинулось на будинок. Мама й тато пішли на базар, лишивши мене саму. А коли повернулися – повен двір пожежних, хата в диму і перелякана дитина. На щастя, згорів лише сарай.
 
– Історія, достойна екранізації. А коли ти відчула потяг до літератури?
 
– Цей потяг виявився ще в ранньому дитинстві, коли ще розмовляти толком не вміла. Але смикала маму за полу: «Цітай!». Я обожнювала народні пісні та казки Чуковського, Пушкіна, Наталі Забіли. Дитячі журнали «Веселі картинки» та «Барвінок» були зачитані й замальовані до дірок. У дитячому садочку виховательки швидко збагнули, що мій потенціал можна використовувати з користю для суспільства. Тож частенько садили мене на стільчик перед групою й доручали розважати дітей розповідями, а самі розводили теревені в сусідньому кабінеті. Згодом, коли подорослішала, я грала роль Снігуроньки на новорічних ранках. А коли Дід Мороз плутав чи забував слова, підказувала йому або ж видумувала якісь імпровізації для порятунку сценарію.
 
Коли стала школяркою, пробувала складати вірші. Вчителька Віра Дмитрівна записувала наші твори в товстий амбарний зошит, який називався Книжка-малишка. Туди увійшов і мій «шедевр»:
 
Огонек, огонек,
Красный маленький цветок.
Надо поливать цветы,
Поливаем я и ты.
 
Віра Дмитрівна похвалила і веліла надіслати цей опус до газети «Піонерська правда». Невдовзі прийшла відповідь: «Дорога Людо Макей, щоб стати справжнім поетом, треба багато працювати над собою. І, можливо, потім твої вірші можна буде друкувати».
 
Проковтнувши гірку пілюлю, я зрозуміла, що поетом мені не бути. Але, можливо, я можу стати музикантом. І вмовила батьків віддати мене до музичної школи.
Щоправда, незабаром з’ясувалося, що й там треба багато працювати. Зокрема, вчити ноти і (о жах!) щодня грати арпеджіо й гами. Десь із пів року мені вдавалося вводити в оману рідних, удаючи, що граю по нотах. Насправді ж я нот не знала і музикувала на слух, котрий, як потім стало зрозуміло, мала абсолютний. Мама дивувалася: «Чому ти щоразу граєш по-новому?», а я відповідала: «Мені так учителька задала». Ну, а коли мене вивели на чисту воду, ноти, хоч і зі сльозами, все ж таки довелось вивчити.
 
Заради справедливості зазначу, що читати любила й люблю завжди. В юності «грішила» віршуванням, але весь час тримала в голові отой лист із «Піонерської правди». Тож до широкої аудиторії мої поетичні спроби так і не дійшли. Лише на початку 2000-х кілька віршів увійшли до колективної збірки «Джерело», яку поети поміж собою називають «братською могилою». Решта так і лишилась у зошитах, блокнотах і на папірцях, більшість з яких загубилися. До речі, моя старша донька, Катерина Катаровська, успадкувала літературний дар і пише цікаву прозу та поезію.   
 
Втім, творчість була моїм «коньком» і у школі, і в інституті, і після його закінчення. Зараз про це згадувати смішно, але тоді, у розпал «холодної війни» між СРСР та Америкою, я свято вірила, що зможу врятувати світ від ядерної війни. Як? А спіймавши руками бомбу, яка летітиме на нас із неба. Навіть тренувалася з великим м’ячем, високо підкидаючи його вгору, щоб зловити в потрібний момент…  
 
А у восьмому класі, мабуть, під впливом першого кохання – кіноактора Діна Ріда, повірила навіть у власну здатність припинити гонку озброєнь! Склала текст звернення до президента США (по-моєму, тоді ним був Рональд Рейган) і патетично зачитала його на загальних шкільних зборах під палкі аплодисменти присутніх. Учні та вчителі одностайно підтримали рішення направити цього гнівного листа з вимогою «припинити брякати зброєю». Щоправда, вони й досі не знають, що до пошти я його так і не донесла.
 
– На початку 2000-х твої пісні на власну музику і вірші прозвучали на Першому обласному фестивалі авторської пісні «Пісенне перехрестя». Що спонукало тебе вивести їх у люди?
 
– На той час я вже була матусею двох донечок, Катрусі та Оксани. То були перші роки української незалежності, водночас відчувався брак музики для дітей рідною мовою. Тож довелося написати кілька веселих пісеньок, які почув поет-пісняр Олег Попов – автор і ведучий програми «Пісенне перехрестя» на обласному радіо. Він запросив нас із Катрусею на фестиваль, який вперше зібрав авторів та виконавців дитячої пісні з усієї Кіровоградщини. Там і прозвучали «Пісня про сніжинку» і «Веселий джаз», які стали лауреатами та увійшли до фестивальної збірки.
 
Пам’ятаю, в залі обласної філармонії були присутні композитори, поети й виконавці Лариса Довгаль, Анатолій Бондарь, Дмитро Притула, Марина Долгіх, Костянтин Пилипюк, Станіслав Тарадаєнко, Петро Лойтра, Юлія Олійник… Приємно було почути похвалу на свою адресу від авторитетних музикантів Яніса Лукшевіца, Сергія Дьоміна, народної артистки Антоніни Червінської.
 
Це надихнуло мене на створення нових пісень, які багато років виконував ансамбль Олександрійської жіночої гімназії під керуванням Олександра Грановського. Деякі з них і досі є в репертуарі талановитої Олени Донець, яка живе в Олександрії.
 
– Бачу, працюючи в педучилищі, ти часу не гаяла. А як тебе в журналістику занесло?
 
– Так якось непомітно пересіла з-за однієї клавіатури (фортепіанної) за іншу, комп’ютерну. Сталося це у скрутні часи, коли по пів року не виплачували зарплатню. Пам’ятаю, нашому родичу в міліції видали платню електроплиткою, парою трусів та двома бюстгальтерами, на що мої гімназійні колеги зауважили: «Щастить же ментам!». Щоб виживати, довелося шукати інші джерела заробітку. Якось Тамара Аноко, котра організувала в Олександрії клуб ділових жінок і добре знала творчих людей міста, привела мене до газети «Городской курьер». Мені запропонували вести рубрику «Доброе утро, александрийцы!». Щотижня я писала щось романтично-поетичне, за роботу отримувала 20 гривень і була невимовно щаслива.
 
Аж тут доля звела мене з Анатолієм Коханом – поетом, краєзнавцем, лікарем, людиною енциклопедичних знань. Він довірив мені редагувати свою книгу «Євреї Олександрії», і ця співпраця переросла у багаторічну творчу дружбу. Саме з легкої руки Анатолія Ілліча я почала писати, влаштувалася кореспондентом до місцевої газети. Сталося це у 2004 році на свято Благовіщення.
 
Після цього у моєму житті відбулося багато змін. Нові видання, нові люди, нові міста… Коли я переїздила з Олександрії до Кіровограда, Анатолій Ілліч сказав мені: «Людо, я в тебе вірю!». Він часто повторював ці слова. Його віра допомогла мені повірити у власні сили. Нещодавно я знайшла серед книг смужечку паперу, яку мій друг вручив під час останньої нашої зустрічі, ніби попереджаючи: «Будь обережним із тими, хто має владу, бо вони наближають до себе людей лише за власними інтересами. Вони стають друзями тільки тоді, коли це їм вигідно. Не чекай від них допомоги в часи біди». Читаючи цю цитату з книги «Повчання батьків» доктора Булки, щоразу дякую своєму вчителю за науку.
 
– А хто навчив тебе малювати?
 
– Так сталося, що в дитячі роки це захоплення пройшло повз мене. Мені вистачало музичної школи та гуртка червоних слідопитів при будинку піонерів. Та й, відверто кажучи, особливого хисту до малювання в мене не було. Інші діти малювали «по-дорослому», а в мене виходили «точка, точка, два крючочка».
А от мій тато, Анатолій Петрович Макей, якого й досі згадують як останнього чесного прокурора міста Олександрії, мав потяг до творчості. У молодості непогано малював, а коли вийшов на пенсію, раптом… почав плести з лози кошики. Тата вже кілька років немає з нами, а його ексклюзивні вироби лишились у родичів, друзів і знайомих, яких він щедро обдаровував…
 
Мені, журналістці, яка постійно спілкується з художниками, завжди було цікаво: як воно – писати картини? Пам’ятаю, під час пленеру в Аджамці нам дали в руки гуаш і сказали: «Малюйте все, що бачите!». Отак народився мій перший пейзаж з натури. А корову допоміг намалювати народний художник України Анатолій Шаповал.            
Ця подія стала відправною точкою нового етапу мого життя. Я познайомилася з Ольгою Краснопольською та дівчатами, які приходили на уроки малювання до студії «Муза». Ніхто з нас не вірив, що ці заняття призведуть до чогось серйозного, аж поки Микола Цуканов не влаштував у своїй галереї «Єлисаветград» виставку художників-аматорів «Щирість і натхнення». Нашими картинами захоплювались, їх розглядали, обговорювали. Відтоді декілька колективних вернісажів «Музи» пройшли у Кропивницькому, Світловодську, Олександрії.
 
А віднедавна мене зачарував ще й петриківський розпис. Причому мені подобається не лише малювати, а й викладати. Тож сподіваюся, далі буде.
 
– Майже в усіх героїв своїх публікацій ти запитуєш: чи почуваються вони щасливими? А в чому полягає сенс щастя для тебе особисто?
 
– Дійсно, мені завжди хотілося зрозуміти цей феномен. Для одних щастя – це відсутність горя. Для інших – можливість бути затребуваними, коханими, успішними. Сьогодні з’явилось чимало «фахівців», які називають себе знавцями секретних технологій і за гроші обіцяють навчити бути щасливими всіх охочих. Навіть сертифікати видають. Але не стану лукавити: я й досі не знаю, що воно таке, щастя. Відчувати його можу, а от сформулювати – ні. Це немов загадковий птах, який сів на гілку, а потім пурх – і немає. Щоб його побачити знов, треба вирушати в путь. Мабуть, через це я дуже люблю мандрувати. Адже ти вирушаєш у подорож однією людиною, а повертаєшся зовсім іншою.       
 
 
Спілкувалася Антоніна Корінь, 
письменниця, перекладачка, 
громадська діячка, 
член Національної спілки письменників України
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий