Стежина №28

25 янв 2020 13:56 0 724 Искусство, литература
Стежина №28
 (Літературний часопис  Обласного літературного об’єднання “Степ” ім. В. Погрібного
 
Вітаємо письменницю та голову КОЛО «Степ» Ольгу Полевіну з отриманням нею диплома лауреата літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша за 2020 рік Міжнародної Літературно-мистецької академії України за багаторічний внесок у літературу України, популяризацію творчості майстрів слова Кіровоградщини та за роботу з письменниками-початківцями на базі Кіровоградського обласного літоб’єднання «Степ» ім. В.Погрібного!
Продовжуємо публікацію творів олександрійських письменників (з часопису «Джерело»).
 
 
В’ЯЧЕСЛАВ КОЛЕСНІКОВ
***
І небо, і озера, й ріки
Вмістилися в очах твоїх.
Тому і полюбив навіки
Твій стан,
Твій крок,
Твій лик,
Твій сміх.
***
Дай же мені, кринице,
Доволі напиться
Твоєї живої води.
Знову нехай присниться
Ота білолиця,
З якою приходив сюди.
***
Навкруги розмай буя
І шаліють солов’ї.
То любов твоя й моя,
То пісні мої й твої,
Що втекли в чужі краї…
 
 
ГАЛИНА БУРДОВА
 
К читателям
Стихи нельзя придумать,
они приходят сами,
Как шум осенний ветра,
как грозы и прибой.
Внезапно и нежданно
становится словами
Всё то, что пережито
и понято тобой.
***
Человеку надо так немного:
Только бы в мороз цвели цветы,
Только б шли по жизненной дороге,
Те, кого лелеешь, любишь ты.
Рядом чтобы молодость и зрелость,
Дождь и солнце, мудрость и мечта.
Чтоб легко дышалось, 
звонко пелось.
Остальное в жизни – суета…
 
Улыбка
Пусть в жизни всё жёстче и круче,
Пусть всё ненадёжно и зыбко,
Но вдруг, словно солнечный лучик,
Рождается чья-то улыбка.
 
Она невесома. Отдачи
Подобной природа не знает.
Она драгоценна. Богаче
Любой, кто её излучает.
 
Живопись и графика
  в природе и в душе
Так мимолётно, незаметно
Проходит жизнь… Стареем мы.
На смену живописи летней
Приходит графика зимы.
 
Но жизнь по-прежнему прекрасна
Суровой чёткой красотой.
Так нестерпимо стало ясно,
Что я жива… И всё – со мной…
***
Если б в жизни всё начать сначала,
Я б менять не стала ничего.
Вдруг бы я тогда не повстречала
Днём осенним взгляда твоего?
Не случись нелепые ошибки,
Мир бы стал безрадостен и тих –
Без твоей единственной улыбки,
Без мальчишьих выходок твоих.
Как бы я жила на белом свете,
От напастей отбивалась как,
Коль глаза единственные эти
Не светились, как в ночи маяк?
Не хочу, чтоб время излечило,
Чтоб забылись радость и беда.
Пусть же всё, 
что с нами в жизни было,
В сердце не тускнеет никогда.
 
НЕЛЯ ГОНЧАРОВА
Літо
Вчора впала зоря синьоока,
Розсипаючи іскри, мов сміх.
Я знайшла її в травах високих
Й принесла у долонях своїх,
Мов сполохану пташку, додому,
В узголів’я поклала тобі,
Щоб наснилися дні голубі,
Щоб веселкою в житі густому
Бігло літо босоніж у зливу…
Щоб прокинувсь 
щасливим-щасливим…
 
ЮРИЙ ЖИГАЛКИН
***
Я скажу без зубоскальства,
Но и не без соли:
Как у прочих, у начальства
Тоже есть мозоли.
 
Ты наступишь – так бывает –
На мозоль начальству,
Ну, а дальше наступает…
Не до зубоскальства!..
 
Коли та мозоль любима,
Тут уж прочь сомненья,
Что твои неизгладимы
Будут впечатленья!
 
ЛЮДМИЛА МАКЕЙ
 
Навіщо
 
Навіщо я кохаю вас, навіщо?
Холодну осінь можна пережити.
Весну хіба ж то можна розбудити,
Торкнувши струни трепетної тиші?
Навіщо?..
 
Нізащо не признаюсь вам, нізащо,
Яка печаль мої туманить очі,
Коли світанок з росами шепоче
Про ніч, де все інакше, все інакше.
Нізащо…
 
Нізвідки не прийду до вас, нізвідки.
Мій шлях до вас – 
це вічний шлях у вирій.
Ви – паводок весняний непокірний,
Я – згублена в снігу осіння квітка.
Нізвідки…
 
 
Романс
Коли за вікном прокидається 
ранок ясний,
І птаство радіє, 
і в небі так зоряно-росяно,
Я серцем відчую: десь поряд 
проходите Ви!
Та вітер шепоче: 
«Це просто ілюзія осені».
 
Полинуть за літом птахи до нових берегів,
І дощ розмалює осінні сади 
акварелями.
Залишиться з нами відлуння дзвінких голосів
І пахощі лук, що зеленими травами встелені.
Ми будем, удвох засинаючи, 
бачити сни
Про місячну повінь. Там, очі 
примруживши стомлено,
Чекають замріяно сонця, 
тепла і весни
Застужені зорі, яким сумувать 
не дозволено.
І знов за вікном прокидається 
ранок ясний,
І птаство вітає життя. Та на мить лиш здалось мені,
Що знову Ви поруч: десь поряд 
проходите Ви…
А вітер – своєї: «Безглузда 
ілюзія осені».
 
 
Лунная соната
 
Когда-нибудь любовь настигнет нас –
И мир замрёт в замедленном 
круженьи.
И мы свои увидим отраженья
В волшебных зеркалах любимых глаз.
И станут ближе скрипок голоса.
И клавиши, едва коснусь рукою,
Откроют то, что Данте описал
И выстрадал измученный Бетховен.
И лунная дорожка на воде
Не задрожит от звуков фортепьяно.
Лишь тени двух переплетённых тел
Скользят, скользят легко 
в движеньи плавном.
И сотни звёзд зажгутся над землёй,
И в каждом вдохе растворится тайна.
В тот миг, когда настигнет нас любовь,
Мы встретимся так просто 
и случайно…
История любви
На перекрёстке счастья и ненастья,
Где дикий дождь смывал 
следы твои,
Слепым ветрам и смерти 
неподвластен,
Играл трубач «Историю любви».
И растворились в золочёном звуке,
Что в исступленьи рвался вширь 
и ввысь,
Тупая боль бессмысленной разлуки
И жгучий след морских солёных брызг.
Закрыв глаза, страданье исторгая,
Трубил трубач – и душу рвал мою,
Напомнив вдруг, что изгнана из Рая,
Хоть мыслями по-прежнему в Раю.
Впиваясь в медь горячими губами,
Он пил огонь из бешеной трубы,
Но криво извивалась вслед за нами
Ухмылка несговорчивой судьбы.
И застил дождь слезами свет в окошке.
И онемели в роще соловьи.
Играй, трубач! Продли ещё 
немножко
Последний миг истории любви!
 
НАТАЛІЯ ФЕСЕНКО
 
***
Поколиши мене в своїх палких обіймах.
Хай буде тихо на планеті 
в дивний час.
І тільки дихання твоє мене обійме,
Щокою теплою ця мить з’єднає нас.
Поколиши мене… Хай в світі буде тихо.
Солодкий сон мої повіки стереже.
Я так зморилась вчора – 
відганяла лихо.
Ні сум, ні смерть, ні жах 
не виживуть уже.
Перемогла… Знесилене пригріла тіло.
Кольчуга спала, наче риб’яча луска.
І, перевтілившись, вже шлейф вдягнуть хотіла
Бузковий… (Плащ наділа… 
Дощик пропуска…).
 
***
Той, хто мовчить, той виграє удвічі.
Теля покірне обмина батіг.
Юрба – не судить, не лінчує віче,
За гроші вбивці не зіб’ють із ніг.
Ніхто його промови не почує.
Шматок дадуть за те, щоб він мовчав.
«Ніким» живе. І днює, і ночує
В безмовних стінах… Той, 
що закричав
Од болю в серці за оцю Планету,
Що світом зветься в пам’яті людей,
Побитий буде й кинутий у Лету –
Чи українець, німець, чи єврей –
Без нації вбивають за ідею
До власті ласі телепні тупі.
Та не кладе народ їх в мавзолеї
(Якщо не плаче, то мовчить в собі).
 
***
Ще я в землі не копирсалася!
Робити мені нічого!
                    З галасу на базарі.
 
Продавала себе.
непомірно малу брала ціну.
Усміхалися вслід,
мов, наївна, як вранішній цвіт.
А вона ж не росте –
йде собі навмання без спочину –
Та дитяча душа,
що ніяк не залежна від літ.
І беруть повний дзбан,
не питають, чому малі гроші.
Обшахрована, вслід
побажала здоров’я і сил.
Вона бачить лише,
що навколо всі люди – хороші.
На війні за життя
вона вкріплює в землю свій тил.
Продає все своє –
спину, руки натруджені й плечі,
Щирий погляд і мрій
височінь – до небес – голубу.
І коли, як до всіх,
прийде жінці тій старості вечір,
Лиш всміхнеться вона
і погладить очима юрбу.
 
Сутність українки
 
Закодована формула щастя в судьбі…
І закладена в жінці до нашого віку.
Що благеньке – для себе, 
найкраще – тобі!
Дітям – спершу, а потім – 
тобі, чоловіку.
Як напровесні сонячна світла блакить
Підіймає розбуджені зерна 
й насіння,
Так душа українки ніколи й на мить
Не полишить свого родового стремління.
 
ТАМАРА АНОКО
***
Життя розпочинається з кохання,
З його палких і неповторних слів,
З найпершого, як уві сні, признання,
Яке з нас кожний чув колись чи вів.
 
Із крику голосного немовляти,
Що сповіщає про своє життя,
Із колисанки, що співає мати,
Віщуючи щасливе майбуття.
 
З «Букварика», що цілий світ відкриє,
З останнього прощального дзвінка,
З дороги, про яку з нас кожен мріє,
Коли покличе юність гомінка.
 
Із щему в серці від прощання 
з домом,
Із благодатних материних сліз,
З пустого непривітного вагону,
Що в невідому далечінь завіз.
Медсестричка
Приємний погляд, миловидне личко,
Халатик неземної білизни…
Такою увійшла до нас сестричка,
Немов з картинки ще з часів війни.
 
Миттєво посвітлішало в палаті,
І біль на мить під простирадла втік.
Сестричка випромінювала радість,
Що день новий поглинути не встиг.
 
Поблискували градусників скельця.
Уколів і пігулок гіркота.
Торкалась наче не подушки – серця.
Усміхнена. Упевнена. Проста.
 
Вона так щедро дарувала дозу
Любові, милосердя і добра,
Та – найщиріша представниця МОЗу,
«Що розігнати вже давно пора».
 
Замовкли критикани винувато.
Вона ж надію кожному внесла.
І довго ще світилася палата
Флюїдами жіночого тепла…
 
ТЕТЯНА ГУДЗЬ
 
Жебрак
 
О пані, як Вам до лиця
Ці кружевця!
І пахне дивно так від Вас,
Що враз
П’янієш.
Й очей підняти не посмієш.
Німієш
Від Божої краси і від очей,
Моїх загублених ночей,
Якими марю,
Мру, знов оживаю,
Страждаю.
І сон мені про Вас наснився.
Якби здійснився…
О! Якби здійснився!..
Я Вами марю, Вами сню.
Невже я сплю?
Жебрак… Кохання в Вас жебрачу.
І тим живу, що знову Вас побачу.
Лиш на хвилину рана заживає.
Душа ридає.
Та раз у раз по струнах б’є,
Мов виграє
Ту пісню, що я Вам співаю.
Питаю,
Навіщо я живу без Вас?
Не знаю…
О пані, як Вам до лиця
Ці кружевця!
І плаття біле, наче сніг,
І навіть – сміх…
Жебрак… Кохання в Вас жебрачу…
І тим живу, що знову Вас побачу.
 
ОКСАНА БОГДАН
 
Осень над рекой
Над рекой туман прозрачный,
Словно газовый платок,
Как фата у новобрачной,
А не копоть и не смог.
 
Дышит всё покоем чистым.
И по атласу реки
Позументом серебристым
Вышивают челноки.
 
Не жалея позолоты,
Листья бросит на кайму
Златошвейка-фея. «Кто ты?
И наряды шьёшь кому?».
 
«Осень! – мне подскажет ветер,
Тронув листья на воде. –
И в наряд осенний этот
Старый парк давно одет».
Осенний дождь
Мгла, темень – кус ржаного хлеба.
Печаль – как будто стон во мгле.
Дождём беременное небо,
Устало льнущее к земле.
 
Не слышно птиц, недвижим воздух,
Пронизанный осенним сном.
Лишь сеет дождь. И скрыты звёзды
Под тучи грязным полотном.
 
Ещё (не верю!) будет солнце.
Согреет землю тёплый луч.
Но лето всё же не вернётся
И не разгонит мрачных туч.
 
Люблю я осень за надежды,
Что дарит нам дождливый час,
За то, что лес сменил одежды,
За то, что так волнует нас.
 
И тёрпкий запах увяданья,
И дух грибной из-под листвы –
Как позабытое признание,
Что опоздали сделать вы.
 
 
Скамейка
 
Простая скамейка у нас во дворе.
Доступна и взрослым, и детворе.
Она не пустует весь день напролёт.
И кто-то садится, и кто-то встаёт.
С утра здесь пушистый котёнок лежал,
Но солнце пригрело – и он убежал.
Потом две соседки сидели на ней.
А после – девчонка и трое парней.
Я вечером выйду с ребёнком гулять –
И снова не будет она пустовать.
 
БОГДАН КАРАСЁВ
 
***
Тонкие материи.
Грубые желания.
Старые поверия.
Новые слияния.
 
Будто бы в преддверии,
Разгадав послания,
Гений инженерии
Мыслит о создании.
 
Будешь ли ты истинным,
Или только облаком,
Сам себе измышленным
И довольным образом?
 
Или будут правдою
Все твои мечтания,
Силой самой главною
Твоего влияния?
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий