Народна обрядовість у листопаді

14 нояб 2019 15:37 0 177 Туризм, спорт, отдых
Народна обрядовість у листопаді
 
Листопадова пора в етнографії (з точки зору народної обрядовості) описана найменше: ці відомості малою мірою стосуються саме обрядовості як такої, як це має місце, до прикладу, про Колядки, Великдень, Купайла і т.ін. У відповідній літературі ви знайдете і прогнози, і повір’я, і окремі побутові чини цього часу, однак про масові обряди немає майже нічого.
 
Особисто для мене пояснення тут просте: листопад найменшою мірою придатний для веселощів: день стрімко вкорочується, погода, як правило, огидна, ще добре відчувається втома від важкої осінньої польової праці, відбувається непроста адаптація до нелегких хатніх осінніх клопотів. А ще ця пора сприятлива для частішого відвідування церкви, котра ніколи не була прихильною до суті народних свят, хоча зовнішню їхню привабливість повністю адаптувала під себе. Але їх проведення всіляко засуджувала. Отак осінні обряди і витіснились із пам’яті. 
 
Якщо виходити з внутрішньої логіки української народної обрядовості (а вона чітко прослідковується), то листопад має бути часом четвертого свята-присвятка. 
Пам’ятаєте, ми говорили про чотири основні колодарні «сонячні» свята: Різдво, Великдень, Купала і, можливо, Овсеня (назва умовна)? Вони припадали на грудень, березень, червень і вересень (кожних три місяці, з майже однаковими часовими проміжками). 
 
А між ними були три проміжні свята-присвятки: Колодій, Русалії та Спасівка, на яких шанувалася, в першу чергу, вода. Вони теж відбувалися раз у три місяці і майже з однаковим часовим проміжком: середина лютого, середина травня, середина серпня. А четвертий присвяток? Логіка підказує, що він мав би бутив листопаді. Бо вода шанувалася на межі: зими і весни, (Колодій), на межі весни і літа, (Русалії), на межі літа і осені, (Спасівка). Тоді чому вона не мала шануватися на межі осені й зими? Це суперечить і логіці, і давнім віруванням.
 
Справді, основні колодарні свята символізують чотири стани Сонця, умовно кажучи: Сонце-немовля, Сонце-юнак, Сонце-чоловікі Сонце-Дідусь. Їм і відповідають Різдво, Великдень, Купала та (умовно) Овсеня. А от проміжні свята-присвятки уже пов’язані зі станом води: початок танення на Колодія, повноводдя на Русалії, інтенсивне випаровування на Спасівку і що далі? І четвертим має бути повноводдя осіннє. Це листопадові дощі і наступне замерзання води. 
 
Етнографічна література описує кілька осінніх листопадових свят, а серед них, найбільше, свято Долі (воно ж – свято П’ятниці), а також свято Дідів. Як на мене, то саме свято Долі і є четвертим присвятком, бо всі присвятки – свята жіночі. Воно приходиться на 24 листопада і колись давно це було свято Мокоші. За старим стилем – це 14 листопада.
 
Мокоша – це та ж Лада і та ж Дана – богиня світової вологи, дружина Сварога і мати богів. Етимологія слова «Мокоша» доволі цікава, бо це – Ма Кош – Мати Кош. А старослов’янське «къшь», «кощь» – це жереб, удача, доля. (Звідси, до речі, слово «окошилося», себто: доля відплатила). Є і така версія, що під словами «кіш», «кош» треба розуміти «рід», і тоді Ма Кош – це мати роду. Це цілком логічно, бо Божество Рід (Род) у наших предків було дуже шанованим і претендувало, навіть, на чільне місце, поряд з Перуном і Дажбогом та, частково, Велесом, лігши в основу таких святих слів, як «народ», «родина», «природа». Тож він і мав за матір Мокошу: Ма Кош. Саме вона, Мокоша, пряде нитку Долі. Отож свято Долі – це свято прадавньої Оранти, Берегині, а у християн – П’ятниці. І до цього часу слово «доля» ототожнюється зі словами і «щастя», і «горе», і «талан».
 
Із обрядових дій цього часу відомо про численні дівочі ворожіння та про запросини хлопця на кашу, які називалися запрошенням Долі: дівчина сама обирала, кого запросити, певно ж, маючи види на якогось хлопця, себто формувала власну долю.
Зберегтись у повній красі свято Долі не могло, по-перше, тому, що припадало, як уже сказано, на несприятливу пору року, а отже, не було масовим і вуличним, а по-друге, тому, що жінки, як істоти емоційніші порівняно з чоловіками швидше піддалися церковній обробці. 
А відтак, повіривши в чужого бога, вони всіляко намагалися закрити свої чада від зла і швидше відреклися від того, що ганьбилося церквою. В тому числі і від уявлень про Долю. В той же час на рівні підсвідомості вони залишалися прихильниками найдавніших вірувань.
 
Як уже було сказано, всі етнографи вказують ще й на особливу суботу перед християнським Дмитра (8 листопада), себто на час між 2-8 листопада. Це саме той час, коли наші прапредки відзначали свято осінніх Дідів, Дідову суботу, заворожини, а точніше – зворожини. Чому «зворожини», зараз поясню.
У цей день громада літніх людей варила куліш на лоні природи, який споживали тут же, сидячи на землі. Вони, літні люди, знали, що скоро відправляться «на Луки Сварожі», тому й свято назване Сварожини. Але наші люди зробили з нього зворожини. (Сварог був головним божеством прадавніх українців. Усі інші божества – похідні від нього. Те, що ми нині називаємо зодіакальним колом, називалося колись давно колом Сварожим. У давній колядці: «Божич, Божич уступає, коло Свароже починає»).
Свято Дідів теж може бути одним з колодарних присвятків, симетричне Русаліям і тотожне за значенням Колодію і Спасу. Хоч з огляду на вшанування під час цього свята чоловіків ця теза, швидше всього, невірна.
 
Шановні читачі!
Ось уже рік через «Первую городскую газету» я щомісячно знайомлю вас із нашою народною календарною обрядовістю. (Крім календпрної, ще є трудова і родинна обрядовість – і про те можна розповідати та й розповідати). Ця публікація завершує цикл повідомлень, бо почалось їх оприлюднення в газеті минулого року в грудні.
 
Упродовж всіх наших зустрічей я намагався донести до вас, що нікому і нічого не нав’язую, але ж і настійно закликаю у нашій обрядовості не плисти тріскою за течією, не бути всеїдними і бездумними, а піддавати все аналізу.
 
Певна річ, кожен сам собі обирає, у що вірити, у що не вірити. Але ж усяка віра має триматися все таки хоч трохи на знаннях, на інформації, а не бути простою (і, даруйте, тупою) позицією: «Як усі, так і я».
 
Так само я настійно кличу всіх не забувати, звідки ми, «яких батьків чиї діти».
Дивлюся підручник для шостого класу із зарубіжної літератури про міфологію. Там дві третини сторіночки – про міфи українські і двадцять вісім сторінок – про грецькі, індійські та єгипетські. Розумію: це – не українська, а зарубіжна література. Але де ще викладено українські міфи? А ніде. І оце ми хочемо зберегти у цьому суперечливому світі своє обличчя?
 
Наші хлопчаки на жіночі свята ким тільки не вдягаються, вітаючи жінок: і Амурами, і Еросами, і Посейдонами… А це все – чужі божества. І, до речі, –  язичницькі! Але грекам і римлянам, хоч вони і оплот християнства, бачите, і про язичницькі можна!  А спитайте наших людей про Леля? Про Яріла? І вони вас засміють, і ви оце зараз плечима знижете… Мовляв, про що автор оце торочить? Які там Лелі, Велеси, Дажбоги?! Певно! То іншим народам можна шанувати свою минувшину. А нам – зась! То чужі язичницькі божества – романтичні і улюблені. А наші – то ж суцільний гріх, то пекельне зло проти християнства…
 
А звідси, дорогі мої, починається самоповага. А за самоповагою ступає повага від інших. Ото поки самі себе не почнемо поважати – нічого чекати, щоб інші нас хвалили.
Тому, за великим рахунком, збереження або хоч би таке-сяке розуміння української календарної обрядовості – це питання ще й, грубо кажучи, шкурне. Ніхто нас не любитиме, поки ми не полюбимо себе самі. 
От і вибирайте.
 
Володимир Яремчук
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий