Ольга Полевіна. Ламія. (З циклу «Байки з Чорнобаївки»)
Ламія. (З циклу «Байки з Чорнобаївки»)
Цвинтар був розташований на околиці села поряд з ліском.
– Чудове місце. Закріплюємося. Арту поставити в чагарнику, окопи риємо по цій лінії.
І закипіла робота. За кілька днів на краю цвинтаря з'явилися рови. Троє здоровенних хлопців поглиблювали окоп із правого флангу.
– Вань, а тут труна! – підняв голову копач, звертаючись до рудого приятеля, який стояв на краю ями. – Ми її не вивернемо…
– Не чіпай. Копай убік.
Стінка окопа прикрасилася дерев'яною боковиною труни, на якій залишалися шматки оббивки, тепер уже не зрозуміло, якого кольору.
– З дохляками поруч сидітимемо... – невдоволено пробурчав копач, але сперечатися не став.
– А якщо укріпити блоками? – запропонував ще один землекоп. – Тоді й не треба глибше копати…
Ідея припала до душі. Трійця пішла в глиб кладовища, і незабаром на краю ями з'явилися мармурові плити з могил. Їх прикопали, зміцнили, залишивши невеликі проміжки-бійниці.
– Максе, ти їх мордами назовні став! Щоб до нас сюди не зазирали!
Усі дружно заіржали, повертаючи плити написами та портретами в бік цвинтаря.
– Важкі… – витер піт із брудного чола той, якого називали Максом. – Цю не чіпатиму, так добре закріпили!
Чорна мармурова плита лежала на боці, на ній був вибитий портрет покійної, що зображував її в півоберта, і здавалося, що вона зазирає в яму.
– Гарна… – протягнув неголений копач, розглядаючи зображення. – У них що, не було іншої фотки на пам'ятник? Вона посміхається і ніби підморгує. Навіть непристойно.
– Так, захищати нас від куль їй буде цілком пристойно! – хмикнув третій на прізвисько Крот з білими віями і комічно піднятим крихітним носом, безглуздим на огрядному обличчі.
«Ламія… – прочитав він прізвище на плиті, і, очистивши від землі решту напису, продовжив – …рівська Олена Олегівна»… 1983-2011… Це ж скільки їй років було?
Усі на хвилину замислилися. Завдання виявилося не з легких.
– Та яка різниця! – відмахнувся курносий. – «Ламія» – та й «Ламія». Плита товста, надійна, нехай тільки спробують її пробити...
– А я тут бабу знайшов, самогонка в неї є, – поділився радістю Макс. – Усі місцеві вже хто куди, а ця лишилася.
– І ти її не пристрелив? – реготнув рудий Ваня.
– А що пити будемо? – резонно відповів той.
Взводний підійшов до краю ями і схвально кивнув.
– Закінчили? Молодці. А з плитами ви добре вигадали! Можете відпочити.
Трійця обтрусилася, розправила плечі.
– Де твоя баба живе? – запитав рудий. – Уже час і поїсти чогось. А то пайки набридли. Ходімо. Може, в неї й сало до самогону знайдеться?
Село було повністю зруйноване після недавніх боїв. Вони пройшли вулицею, де одна половина будинків була без дахів, а інша – з виламаними стінами.
Один із будинків був майже цілий, тільки веранду розвалило. Макс переступив через уламки цегли, розкидані дошки і забарабанив у двері. Довго не відчиняли, і всі троє приклалися прикладами до негостинних дверей.
Стара, прочинивши двері, обережно визирнула.
– Глуха, чи що? – заволав Іван. – Самогон давай!
Він відштовхнув жінку і ввалився в хату.
– Чим це в тебе смердить? – смішно зморщивши крихітний ніс,
здивувався Крот. – Нафіга стільки часнику?
– Біля цвинтаря живемо… – тихо промовила жінка.
– А що, встануть? – реготнув Макс.
– І таке може бути…
– Та гаразд!.. Ми тут труну відкопали, плиту на бліндаж поставили – і нічого. Спить спокійно ця Ламія.
– Хто? – з жахом вигукнула жінка. – Ах ви, нехристи, хіба можна могили руйнувати? Це карається!
– Гаразд, бабусю, не кричи. Ми тиждень тому дзвіницю рознесли, і що? Пійло жени, а то багато говориш!
Жінка вийшла до сусідньої кімнати та винесла пластикову пляшку.
Макс вихопив її, відкрутив кришку і сьорбнув.
– Ого! Продирає! Сало давай.
– Сала давно немає.
– Як це – в укрів – і немає сала? – розреготався Крот.
– Кацапи все з'їли, – огризнулася господиня.
Крот схопився за автомат, але Макс утримав його.
– Стривай... Але чим це все-таки смердить?
Крот відсторонив жінку і пройшов у ту кімнату, звідки вона вийшла.
– Хо-хо! – пролунав звідти його вигук, – а ну, вилазь!
Він виштовхнув перед собою дивне створіння зі сплутаним брудним волоссям, наривами на обличчі та кривими зубами.
– Ось хто так смердить!
Жінка кинулася до них, намагаючись заслонити собою чудовисько.
– Хлопці, не чіпайте її! Онука моя, каліка, інвалід з дитинства. Вона ж як трирічна дитина!
Створіння озлобилося, поколупало в носі і витерло руку об одяг.
– А що в неї з обличчям? – запитав Макс.
– Сифіліс… Остання стадія. Тому й запах. Зґвалтував її хтось кілька років тому. Не чіпайте її, прошу вас, я вам ще самогону дам… Марічко, йди до кімнати. Спати, спати час…
Дівчина, посміхаючись, безглуздо витріщилася на них. Потім простягла руку, щоб торкнутися Макса.
– Не треба, йди до себе, йди, – виштовхнула її жінка і зачинила за нею двері. – Отаке нещастя в мене, – поскаржилася вона. – Дочка покинула її і поїхала за кордон, от і доводиться дбати про дитину...
– Давай її пристрелимо – і турботи не буде, – пирхнув Крот.
– Та не чіпай їх, нехай мучаться, якщо виродка народили. Пішли звідси, задихаюся вже… – проказав Макс.
– Дякую тобі, синку, – вдячно прошепотіла жінка. Крот та Іван уже виходили і не побачили, як стара простягла Максові голівку часнику.
– Поклади в кишеню, і нехай він тебе збереже.
Той хмикнув, мовляв, закусь буде – і сховав її.
Вони пішли до окопів, по черзі сьорбаючи з пляшки.
Дістали сухпайки, проклинаючи їхню якість, допили пляшку – і їх миттю розморило.
На ночівлю влаштувалися хто як міг. Було вітряно, і в свіжовиритому окопі не так дуло. Хлопці наламали соснових гілок, влаштували собі ложе. Кріт вмостився біля боковинки труни, Іван – поряд з ним, а Макс забився в дальній кут, під плиту із зображенням жінки.
– Міцна горілка в бабки, – потягнувся Крот і незабаром захропів.
Максим заснув несподівано, ніби провалився в сон, як у прірву.
Невдовзі щось його розбудило. Він розплющив очі. Місячне проміння впало на мармурову плиту, і йому здалося, що зображення ожило. Він здригнувся, намацав у кишені голівку часнику і знову поринув у сон. Йому снилося, що темна постать відокремилася від стіни і потяглася до нього.
Прокинувся від чийогось крику. Вже розвиднілося. Він ледве розплющив одне око. У голові гуло – міцна бабина самогонка!
Крот та Іван усе ще лежали там, де вчора поснули.
– Вань... – покликав Макс, – вставати пора.
Ніхто не ворухнувся.
– Кроте, чуєш, вставай, взводний репетує, – покликав Макс і сів.
«Якось дивно вони лежать», – подумалося йому. Він обережно підвівся і присунувся до товаришів.
Кріт лежав з відкритим ротом, утупивши очі в стінку окопу. На шиї в нього було два проколи в сантиметрі один від одного, трохи крові витекло і вона запеклася на розстебнутім комірі. Іван лежав на боці, і Макс не наважився доторкнутися до нього: у Івана були такі самі проколи на шиї.
– Ги-и...
Він вискочив з окопа і кинувся тікати.
– Там!.. Там!..
– Як це сталося? – виходив із себе взводний, допитуючи Макса.
– Це вампір… У мене часник був у кишені, мене не зачепив… – трясся він.
– Який там у біса вампір! Хто приходив? Чому не покликав, чому не стріляв?
– Нікого не було! Тільки… ось та, з пам'ятника… Ламія… це її труну відкопали… Не треба було на цвинтарі…
Івана і Крота засипали в тому ж окопі – ніхто не наважувався до нього наблизитися, не те, щоб сидіти чи ночувати.
З настанням темряви почалася паніка – на всіх дивно подіяла смерть від укусу вампіра. Загнати в окопи нікого не вдалося навіть під дулом автомата. Цвинтарні хрести в місячному світлі виглядали зловісно.
– Нафіг ми на цьому цвинтарі окопалися, – то тут, то там лунали голоси. – Подумаєш, позиція! Треба йти…
Коли пролунав залп, ніхто не був в укритті. Солдати боялися окопів більше, ніж «Градів».
Для більшості ця ніч виявилася останньою…
– Бабусю, що то там полонені розповідають про вампіра? – постукавши у двері єдиного житлового будинку в селі, спитав сержант.
– Хто їх, дурнів, знає, – усміхнулася жінка і крикнула в глибину будинку: – Марічко, наші прийшли!
Бійці зайшли до хати, сіли за стіл.
– Зараз нагодую вас! – весело метушилася жінка. – І напою. Марічко, принеси горілки!.. Не цю пляшку, ця з клофеліном! Добре, що ви прийшли, бо в мене вже пігулки майже закінчилися.
– То ви їх самогонкою з клофеліном напували? – розреготалися бійці. – А ми думаємо, чому вони, як сонні мухи…
– Марічка наша гримером у театрі працювала. Таку потвору з себе зробила – ніхто не зачепив, гидко стало!
Гарненька дівчина, поставивши на стіл тарілки з їжею та приладдя, білозубо посміхнулася. І зніяковіло прибрала з купи виделок зламану, з двома гострими зубцями замість чотирьох...
06.05.2022
