Літературна стежина
Наші вітання ювілярові!
Поезії Валентини Кондратенко притаманна емоційність, відвертість, щирість. Вона природна в кожнім рядку, бо не намагається справити враження, здивувати, шокувати. Слова йдуть «від сердця» і тому легко досягають інших сердець.
За рядками постає образ жінки, яка сама пережила всю гаму почуттів — від жагучої любові до нескінченої ніжності, від ненависті до прощення, жінки, у житті якої були образи, зрада, відчай, але вони не змінили стану її душі — великої, милосердної, по-дитячому світлої.
Здатність писати для дітей — велика рідкість, адже дитяча поезія вимагає від поета високого художнього рівня. В.Кондратенко і в цьому складному жанрі на висоті: її вірші для дітей можна рекомендувати школярам і дошкільнятам для вивчення.
У 2017 р. Валентина Кондратенко стала лауреатом обласної літературної премії ім. Євгена Маланюка, того ж року її прийняли до НСПУ. А нещодавно вона відзначила свій черговий ювілей.
Літоб’єднання «Степ» вітає колегу і бажає їй творчих злетів.
Валентина Кондратенко
***
Чого я тужу, чого я блукаю
у цім напівпеклі, у цім напівраї?
І хто мені друг, а хто ворожина?
Чи я – напівбог, а чи сіра глина?
Куди приведе стіжок розмаїття?
душа в негліже, одна серед сміття!
Одна, як струна, що от-от порветься.
І хто в німоті пригорнеться серцем?
***
Я заздрю інколи п’яниці —
п’яниця, кажуть, все ж проспиться,
але якщо дурний – ніколи…
…Життя жене вогненним колом:
робота, клопоти, страждання.
Терпіння крапелька остання
ось-ось та вихлюпне із чаші
й безжурні дні затопить наші
слізьми, що ллються, мов потоки…
Та раптом чуєш тихі кроки
і шепіт: «Тож перетерпи
ти від людців нестерпний кпин,
бо все минає — й це минеться.
Слізьми промий забите серце,
і біль потроху заніміє,
і чорний день зазеленіє.
І далі йди, бо жити мусиш,
веде ж бо Слово Іісуса!
У світ прийшов ти недарма —
це ж Божа благодать сама.
Ти маєш місію священну:
віддати людям сокровенне».
Нові імена
Знайомтеся:
Тетяна Микитась
***
Маряться з минулого тривоги.
Серце крають біль і каяття.
В майбуття відрізані дороги
і нема в минуле вороття.
Все лечу до тебе в білі ночі,
припадаю до твого плеча,
і дивлюсь в твої блакитні очі,
й падаю до ніг, як від меча.
Як мені без тебе в світі жити,
із яких глибин узять снаги,
щоб мою любов перетворити
на цілющу воду — від журби?
У минулім злети і падіння.
Знаю: радість й біль — усе мине.
Та в душі ще жевріє надія.
І любов, що зцілює мене.
***
Ще й досі пам’ятаю мед дитинства,
у білій чашці молоко парне,
і запашну скорину золотисту,
і руку мами, що торка мене.
Картопля в мисці — варена в «мундирах»,
Цибуля в пір’ях — свіжа, молода,
і пиріжки — з капустою і з сиром,
і в глечику — колодязна вода.
І ллється мед з горнятка на тарілку,
виблискує той струмінь бурштином.
Дзижчить і крильцями тріпоче бджілка,
і сновига невпинно над столом.
Як часто повертаюсь я в дитинство,
де молоді матуся і татусь.
Там на столі колодязна водиця:
жагу втамую й досхочу нап’юсь…
***
Нестерпна мука — жити без прощення,
й близьким — не менш болюча —
не простить.
Цим почуттям не віднайти наймення
й не передати, як душа щемить.
Щоденно з цим борюсь й щоденно каюсь,
прошу у Бога: Ти за все прости.
До Тебе я у розпачі звертаюсь:
дай з прощенням у небо відійти.
Хоч в мене не було багато друзів,
та підсобить старалась, чим могла.
До тих, хто поки є в близькому крузі,
стежина в моїм серці пролягла.
Та тільки-но насунуться образи,
У зародку гасіть зневіри ті.
Як хороше у мирі жити разом,
як гірко залишатись в самоті.
Коли життя на зиму повертає,
образ с собою в вічність не несіть.
Я перед Богом вас усіх прощаю
і вас прошу: за все мене простіть.
***
Ти — моя зустріч неждана,
Пісня моя весняна.
Ти — моя доля, кохання,
Радість моя осяйна.
Ти — моє сонячне світло.
Ти — щастям сповнений день.
Ти — моє слово привітне.
Ти — моя пісня пісень.
Ти — і свята моя мрія.
Ти — і основа основ.
Ти — і остання надія.
Ти — найсвятіша любов.
Ти — чарівна моя казка.
Ти — мого серця биття.
Ти — ще не випита ласка.
Ти — недожите життя.
Ти — недоказане слово.
Ти — мій незгоєний біль.
Ти — моя ноша до скону.
Ти — моя мрія і ціль.
Ти — нескінченна розлука.
Ти — мій згорьований жаль.
Ти — моє горе-розпука.
Ти — моя вічна печаль.
Ти — непохитна довіра.
Ти — наш оспіваний край.
Ти — моя пам’ять і віра.
Ти — і майбутній мій рай.
***
На скрипці лопнула струна,
востаннє болем відзвучала.
Без неї пісня не луна.
Але тоді ми ще не знали,
і що оркестр замовкне вмить,
як наша пісня, — на півслові,
й що біль уже не пригасить.
До цього не були готові.
Ти, любий мій, ота струна,
що віддавала щире серце.
Без тебе в світі я одна,
і пісня вже моя не ллється.
«Не залишай мене, прошу, —
моя душа твою просила. —
Важку печаль в собі ношу,
але одній нести несила.
Одна не можу я знести
весь біль нечуваної втрати.
Скажи, до тебе як дійти
і як ту відстань подолати?».
І не моя у тім вина,
що пісні іншої не знаю.
Ти — та розірвана струна:
без неї скрипка не заграє.
Ольга Полевина
***
Дождь... Осенняя морось...
Он промозглый, но тёплый…
В лужах плещется серость
в тон свинцового неба…
Изнуряюще-мерно,
словно дятел, по стёклам…
Искрометное «ныне»
превращается в небыль,
Лучезарное лето —
в миф несбыточной грёзы,
И апрель темно-синий —
в призрак, фата-моргану…
Льются капли по стеклам,
словно вечные слёзы
По бесплодным надеждам
и по горьким утратам.
Из царицы во злате
стала мокрой и серой,
Из сияюще-алой
стала тусклой и мглистой…
И корона из клёна
по листку разлетелась…
Промелькнула ты, осень,
тенью лёгкою, быстрой.
Не расплата ль за алость,
за сапфир поднебесья,
За тепло, что струилось –
не пожаром, но светом?
Ты — мечта чернобривцев!
Но разверзнутой бездной
И всемирным потопом
стало прежнее небо…
Но не будем о грустном!
И, быть может, — так надо?
Дождь — благой. Покаянье
нам за всё — в настоящем?
Помнить: прежде расплаты
получали награду.
Дождь — моё искупленье! —
в сердце эхом звенящий…
***
Хищный зверь
Загадочно-ленивый
Смотрит
Словно сфинкс
Пушистый кокон
Мой пришелец
С мягкой рыжей гривой
Гордый
Вездесущий
Одинокий
Он древнее
Чище и мудрее
Суеты столетней
Непрестанной
Всё
Что надо мной
Как Рок
Довлеет
Снимет он
Урчанием гортанным.
Олександр Архангельський
***
Неспинний час своє бере.
У річці Стікс немає броду.
Щілясті щелепи дверей
хербти ламають тим, хто входить.
А я наважився ввійти.
І сподівався вийти звідти.
Потрапив в коло суєти.
Аж гульк: навколо мертві квіти.
Їх пелюстки згубив мороз
й голками вкрив колючий іній.
Їм доцвісти не довелось,
як і мені – в тяжку годину.
Тож запізніле каяття…
Що взяв з собою, що залишив?..
Немає звідти вороття,
де морок, тлін і мертва тиша.
***
Мне больно, когда ты плачешь,
легко мне, когда смеёшься.
Быть рядом с тобой — удача.
А порознь — так изведёшься!..
На чаше весов две гири.
Найти равновесье сложно.
Сегодня — как будто мирно.
За завтрашний день тревожно.
Тревоги ничто в сравненьи
с разлукой, что ждёт за рогом.
Живём мы одним мгновеньем.
И ходим, как есть, под Богом.
***
Зал. Речи. Песни. Музыка. Стихи.
Всё о любви — и тема сверхдостойна.
Когда во власти яростных стихий,
как можно созерцать сей мир спокойно?
Пусть создаются новые миры
и рушатся порядки и основы,
и всё пускай летит в тартарары, —
любовь жива — и стих рождает новый.
Органно пусть звучит во мне хорал
и страсти разрывают пусть аорту.
Ещё в миры иные не пора,
ведь на земле пока ещё живёшь ты!
***
Я — как дорога вдоль «железки»:
куда она, туда и я.
Мне не петлять по перелескам,
по склонам балок, по полям.
Хоть у меня препон в избытке,
судьбой проложен прямо путь.
К тебе пришит суровой ниткой:
ни отдалиться, ни свернуть.
***
Персидская сирень у дома, у калитки.
Персидская сирень — роскошный,
яркий куст.
Вернёшься ты больной,
весь вымокший до нитки,
и обогреет дом — он радостен, не пуст.
И, словно доктор, он излечит от недуга.
И снова молод ты, и снова полон сил.
И веткою сирень махнёт тебе, как другу,
и — будто нет дорог, что ты исколесил.
Ірина Кримська
Балада про матір
Сивим пилом полинним,
Пошматаним димом гарматним,
Затулило тобі, Україно, священний лик!
А у вирій, туди, де сини,
Відлітала мати…
Все летіла, бо як же їй буть на землі,
без них?..
Вид, личина, обличчя…
Знамено долі?
Ох, а меншенький був,
як білявий чубатий сніп!
Мати линула в вирій, ну а батько –
Приріс у полі,
Щоби хлібом постати
Для чиїхось живих синів.
Важко схлипує колос,
Наповнений вічним зерном,
І туге перевесло бринить від шорсткої руки.
Україно моя! Вкотре
ти вже увінчана терном,
А у когось
в кишені криваві бряжчать срібняки.
Мати линула ввись.
А снаряди об крила бились,
Та лише скавучали, як хижі, побиті пси.
І десь там, на землі,
Уже знову сини родились.
І зростали, і кріпли, і пнулись з води-роси.
І бриніло крило, і вростали у прах гармати,
Й виразками побралася зрада у юд на виду.
А у вирій все линула – неопалима мати,
Й обнадієне сонце плекало траву молоду.
* * *
Сонце ще боязко хмари розштовхує.
Це вже весна у дзвіночки дзеленькає.
Шкрябає вечір старими пантофлями
Сіру бруківку в містечку маленькому.
Ляже на хату примружений сутінок,
Лапи котячі складе на горішину...
Що ж, одинокі в цім світі по суті ми.
Не зрозуміти нас першому-ліпшому.
То перелякано схлипуєм римами,
То вибухаєм громів канонадами.
Квітне купинами неопалимими
Наше єство, до кінця не розгадане.
Мусимо скіфськими бути каменами,
В дітях, в роботі, повік недоробленій.
Наче Атланти – вузькими раменами
Світ підпираємо наш покороблений.
Вічна колиска вербова гойдається...
А чоловік шкарубкими долонями
Висловить все, що від нас починається
Щастям родинним, синами і донями.
* * *
«Спасіть наші душі!», – волаємо хором.
Ми мором суцільним укрились, як морем,
Ми мороком диким повзем увсебіч.
Конає «на горло» покарана ніч.
Безликі і стомлені, кволі і хворі,
Плюєм на залиті грязюкою зорі.
Згорьований Бог із божниці зітхне:
«Воно не минеться! Забули мене…
Комусь на поталу, комусь на розпусту, —
Кудись бредете, тільки порожньо-пусто
В злиденних квартирах,
на ситих трибунах…».
Сто гетьманів хай перевернеться в трунах.
До неба піднімуть обличчя сухі:
Повір! Схаменись! І замолюй гріхи!
І стане на серці так страшно і слизько:
Біліє кістьми, – наближається військо!
Ридає сурма і бухтить тулумбас!
Згорьований Боже! Вступися за нас!
І спалах, і звук, – розриваються жили.
Та ми ж не жили – ми брели до могили!
Снували судьбу мовчазні павуки.
Знов шепіт і хресне знамення руки.
«Спасіть наші душі!», — вихлюпую з горла.
Лиш іскра з багаття зів’ється проворно
Та небо на скалки б’є сонячний круг…
І холод, і морок, і тиша навкруг…
