Тролейбус кохання

          

Маленькі червоні сердечка, нанизані на ниточці, як справжні гірлянди, розвішені тролейбусом, червоні і білі кульки, напис на мереживних серветках «З Днем Святого Валентина». На табло тролейбуса замість номера маршруту — «Тролейбус кохання».

 

Уперше такий тролейбус їздить вуличками і провулками Кропивницького: Велика Перспективна, Полтавська, Лісопаркова, Ковалівка, Жадова, центр міста... У тролейбусі своя атмосфера. Святкова. Закохані пари тримаються за руки, обіймаються, цілуються, тихенько щось шепочуть між собою, знову зізнаються у коханні і кажуть лише найніжніші слова.

Він її тримає за руку. Вона тулиться до нього. 

 

— Ми вже разом клеїли шпалери і навіть не посварилися. Ми готуємо разом їсти. Я взагалі чарівник. І забрав її собі назавжди. У нашу казку, — кажуть, немов вихоплюючи один в одного слова, а потім посміхаються, і танцюють під бездоганну мелодію саксофоніста у золотому піджаку.

Інша пара теж має свій світ.

 

— Я написала для нього вірша. Так, зараз читаю… — дістає з кишені телефон, знаходить вірш про щастя, каву, вечір. Закриває очі, коли читає, немов уже читала його кілька разів. Кладе голову на його плече, на плече свого коханого, свого музиканта (він учитель музики).

 

Дивлюся на інших, не менш щасливих, закоханих. Дивлюся, як він для неї малює на вікні два сердечка, то їхні символи, тому так і малює. Він весь вечір тримає її за руку, помічаю між ними якусь особливу ниточку, коли вони перетинаються поглядами. Він легенько її обіймає і цілує в чоло, закриваючи очі. Цю мить упіймав фотоапарат, і мені здається, що я давно не бачила стільки щастя без слів…

 

— Вона прекрасна мама, з нею надійно… — він так багато слів каже для неї, його коханої, так багато, з посмішкою. Здається, за одну хвилину прозвучало мільйон компліментів. І вона відповідає взаємністю, розповідаючи, скільки вони разом, як ладять, що цінують… І тримає в руках таку червону троянду, яку часто дарують хлопці на перших побаченнях.

 

А ці, наймолодші закохані, не так давно разом, зате, зате, знаєте що? Вона на весь тролейбус так з душею і всім серцем співає Пономарьова «Я люблю тільки тебе…». І в тролейбусі така тиша, що ті слова відгукуються десь так глибоко–глибоко…

 

Я зачарована сьогоднішнім вечором. Усіма незнайомими мені закоханими парами, у яких свій щирий і щасливий світ, безкрає і душевне кохання… Я жодного разу не пошкодувала, що доклала зусиль для того, аби цей тролейбус зараз курсував містом. Чи я втомилася? Мабуть, це приємна втома, коли ти бачиш щасливі погляди, коли перетинаються пари закоханих, ніжні дотики, коли він не випускає її руку зі своєї, а вона ніжно тулиться до його плеча.

 

Тут неймовірна атмосфера. Певне, я щаслива бачити такі солодкі моменти в інших закоханих парах. І я сіла на вільне місце у тролейбусі, обіперлася на холодну шибку, дивилася, як місто повільно тоне у вечірній морозній тиші. І думала, як там удома, як мої рідні. Поки я тут організовую незабутні моменти для інших у День Святого Валентина, наш день із чоловіком спливає непомітно… Він вранці обійняв мене із донечкою і приніс нам багато улюблених молочних цукерок з різними смаками: французьким десертом «крем–брюле», ванільно–вершкові, карамельні, шоколадні. Такі різні смаки… Але я навіть не встигла їх скуштувати, як дуже швиденько почала збиратися на роботу. До того — ранок я намагалася розтягнути своєю насолодою — донечка на мені задрімала і я не хотіла вставати від її таких тепленьких дорогеньких обіймів, рідненької посмішки і тихого сопіння мені на вушко. Я лежала і розглядала своє щастя… А потім доня прокинулася і солодко потягалася, обіймаючи мене. Я так хотіла цілий день з нею крутитися–вертітися обіймати–цілувати, але будильник на мобільному вже кілька разів нагадував, що я маю йти на маршрутку… Тож довелося вставати, поспіхом цілувати чоловіка, дякувати за подарунок, на ходу пити ледь теплий чай, вдягати червоний светр і брюки, адже немає часу шукати сукню, як хотіла до того… Цілувати своїх рідних на прощання і летіти декорувати тролейбус, вирішувати останні важливі моменти перед відправкою тролейбуса, забирати рамки для флешмобу, телефонувати ведучій і саксофоністу… І все так закрутилося, що непомітно підкрався вечір… Саксофоніст на мене діяв заспокійливо, його мелодія лилася мені як бальзам на душу, як літній дощик у спеку. Я закривала очі і думала, що зараз кружляю у повільному танці, у гарній персиковій сукні…

 

— Ми вже в центрі. Наша зупинка, — відволікає від думок колега.

 

Дивлюся у вікно: центральна вулиця у мерехтінні нічних ліхтарів і яскравих вивісок із магазину, які освічують дорогий одяг. Так, наша зупинка. Закохані пари щасливі — всі дякують за неймовірний вечір, обіцяють прийти і наступного року, аплодують, посміхаються, вибігають у вечірнє місто… Тролейбус порожній, одна жінка–водій, яка запитує, чи може їхати далі. Киваємо на знак згоди — і «Тролейбус кохання» із червоними сердечками й повітряними кульками їде… Всі розчиняються у вечорі, будинках, зустрічах.

 

…Ми сиділи на кухні — пили чай із молочними цукерками, загадували таємні бажання. Я думала, що потрібно підписати листівку для доні з Днем Святого Валентина, для цього замовила оригінальну авторську листівку–валентинку. На ній милий зайчик тримає червоне сердечко. Ми багато посміхалися, готували вечерю, знову пили чай, обмінювалися думками, гралися з донею. 

 

Потім всі полягали спати, у надійних обіймах стало тепло… Як ніколи за цілий день… Цілую доню і кажу, що її люблю найбільше у житті… Відчуваю, як сон крадеться, серце наповнюється коханням і ніби грає саксофон, як у тролейбусі кохання…

 

 

Вікторія Семененко