Болять думки в її душі

3 июня 2020 15:37 0 511 Искусство, литература
Болять думки в її душі
 
У час засилля «масової сучасної культури» творчість Людмили Юферової – незвичайне явище. Воно самобутнє. Воно заворожує. Її висока метафоричність захоплює читача яс-кравими і оригінальними образами, цікавим поворотом думки, проникає глибоко в серце і переповнює його емоціями. Її статті, фото-знімки, натюрморти, вишивки, мережива і домоткані килими успішно конкурують з ро-ботами іменитих майстрів і завжди залиша-ють в душі відчуття тепла і гармонії.
 
 
Чим більше сонця в тебе у душі –
Тим білий світ яскравіший, чистіший.
 
Ці рядки з її вірша якнайкраще характеризують творчість і все життя Людмили Юферової. Так от, щодо образності: не перестаю дивуватися, звідки у голівці тендітної жінки крутяться невгамовні каруселі таких чудернацьких думок! Наприклад:
 
Не скоро ще, не скоро завесниться…
У порцеляну сковані річки…
А на горі, за лісом, сніговиця
Розмотує бавовняні стрічки.
Теплий вітер впевнено і жваво
Косить сон сухого бур’яну...
Крізь надбиту порцеляну ставу
Січень п’є водицю крижану.
 
 
Багато рядків присвячує поетеса своєму батькові, у неї душа болить, що довелося залишити його самого і поїхати, хоч і тимчасово, далеко від нього:
 
Він сам, отам, за пишними снігами,
Вітристу зиму вкотре вколисав.
І кожен вечір змерзлими руками 
Складує дні у розблиски заграв.
Він сам, отам, де вулиці незрячі
Бояться фар і гуркоту машин,
Де димарі уперто і терпляче 
Теплом стікають із усіх шпарин.
 
Усе життя Людмила Юферова прожила на Добровеличківщині – у прекрасному степовому краї і в той же час згорьованому раю, як вона сама його називає. Душа поетеси плаче, бо кожного дня жінка спостерігає постійний процес занепаду українського села, його вмирання. В одному із сусідніх сіл залишилося всього п’ять жителів – стареньких бабок, які об’єдналися у комуну, аби якось разом обробляти непомірно великий город. Як вони живуть? Ось так:
 
В них простий календар:
день проснувся, робота і вечір…     
Вже й забули, коли 
відзначали востаннє свята…
Залишились вп’ятьох 
у буденно-мирській колотнечі
І не бачать, коли рік за роком 
у Вічність зліта.
 
Та й самій авторці несолодко жилося у селі, особливо взимку, адже у її краях немає газу, вугілля:
Зима для мене – ціла низка криз,
І на душі – печально і сердито!
А завтра знов піду шукати хмиз,
Бо хочу жити! Просто хочу жити!
 
 І ось поетеса малює пензликом своєї думки такий підсумок сільського убогого життя:
 
Фарбує час то в біле, то в зелене
Сумне мовчання відчаю й жури…
І стогнуть тихо спогадами клени,
Й ламають руки з болю явори.
Як розсипає вечір зорі з торби
І припадають дні до поля ниць,
То крутить вітер заржавілі корби
Невипитих застояних криниць.
Спиняють річку пам’ять і тривога,
Здіймають з дна видіння каламуть,
І можна бачить, як вночі до Бога
Сумні селяни натовпом ідуть.
 
Особливою і дуже болючою темою у творчості Людмили Юферової є збройний конфлікт українських військ із проросійськими сепаратистами на сході. Впевнений, якби вона була молодшою, то обов’язково б рятувала бійців на передовому краї з медичною сумкою. Часто жалілася поетеса мені, що не може спати ночами, її яскрава уява постійно переносить у донецькі степи, поорані снарядами…
 
Як холодно у снігах, 
в окопах тісних – квартирах,
Аж гусне схолола кров і тихне серцебиття…
Триклята оця війна: картопля – 
і та в мундирах,
Кипить у вогні вода, снарядів реве виття…
 
Тому й молиться ночами поетеса, аби швидше закінчилася війна й не гинули українські герої:
 
На поле згорьоване кулями вітер війнув –
Зі стогоном ангели білі прорвались у вись…
Забань, Боже правий, із Космосу вбивцю-війну!
Вже ангелів досить! Помилуй нас і схаменись!
 
А ще автор болісно переймається постійними політичними кризами, олігархізацією політики, несправедливістю пануючого «неокапіталістичного» класу щодо українського народу, постійним процесом зубожіння селянства. Людмила Леонідівна порівнює владних мільйонерів з найміцнішим бур’яном – пирієм.
 
Та вірить тендітна душа, що поетичне слово ніхто й ніколи не зможе вбити:
 
Зима приспала весняну погоду,
Морозів скаженіє апетит.
О, як болить обдурена свобода,
Війна, жорстокість, брехні, геноцид.
Нас б’ють невдачі, мабуть, помилково,
Й до часу – непросвітлена блакить…
І тільки слово, ще не вбите слово,
До Бога із молитвою летить!
 
Болять в її душі думки, саме цей біль і продукує такі дивні і щирі вірші:
Летіть, думки, в заобрійні світи,
Обсядьте густо золоті дерева.
Ви ж так зуміли душу напекти,
Що та, як рана, зболено-рожева.
 
Вічний борець за справедливість, нетерпимий до тупості, жорстокості, брехні і шкурних інтересів, поет і журналіст Л.Юферова, поєднує в собі силу духу, стійкість і вразливість душі романтика і мрійника. Ті, хто вже доторкнувся до її поетичного таланту, не стримують своїх емоцій: «Вірші ллються, як пісня», «Вірші гідні захоплення», «Ви перевернули мені душу своїми поетичними думками».
 
Упевнений, що і ви, читачу, ознайомившись із віршами чергової книги Людмили Юферової «Я сторожую рай», отримаєте величезний емоційний заряд і поповните багатотисячний загін шанувальників її таланту.
 
Валерій Демиденко, поет, член НСПУ,
м.Чорноморськ
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий