Все буде інакше

 

І не гріє мене цей теплий чай із малиною та медом… І бенгальські вогні, і яскраві вогники гірлянд новорічної ялинки, і блискітки та розмальовані іграшки, і теплий червоний светр у сніжинки, і в’язані шкарпетки, і ковдра у смужку…

 

Олеся захворіла. Нежить і простуда, з якою бігала останній тиждень перед самим Новим роком, просто вибили із графіка. Як, як вона могла захворіти саме зараз, коли планувала цей Новий рік відсвяткувати зі своїми друзями?!

— Пробач, я не прийду! — попередила свого друга, який власне і запросив дівчину на свято.

— Чому? У тебе щось сталося? — розхвилювався, адже дуже чекав Олесю і хотів цієї новорічної ночі сказати їй про те, про що мовчав рік. 

— Захворіла, Назаре. З температурою мені краще відлежатися вдома! — розчаровано.

— Тільки обіцяй мені пити чай з малиною та медом!

— Обіцяю, — і він почув її сміх у слухавці.

 

На годиннику майже дев’ята вечора. Олеся випила ще одну таблетку, щоб збити температуру, плюс чашку з малиновим чаєм, а потім меланхолійно натискала канали на пульті, слухала новорічні передачі, роздивлялася блискучі сукні у зіркових артистів. І згадала про свою сукню — ніжно–рожеву із мереживним комірцем, яку придбала спеціально для цієї новорічної ночі. Саме у ній вона хотіла війти в новий рік, в нове життя, в нові плани, в нові мрії. Саме у ній вона хотіла засліпити погляд Назара. Вона вже уявляла, як він дивиться на неї, як розглядає комірець, дрібненькі ґудзики. Однак хвороба вибила її з усіх мрій та планів. Тепер замість того, щоб відкорковувати пляшку із шампанським, слухати бій курантів та запалювати бенгальські вогні, Олеся лежала вдома хвора.

 

Висока температура не давала змоги встати з ліжка. Все, що вона могла, — нагріти чаю і знову в ліжко. Олеся куталася у ковдру. А перед очима, замість картинок з екрана телевізора, пропливали інші картинки. З її життя — дитинства і юності.

 

Олесі шість років. До них додому прийшло багато людей — мамині і татові друзі, тітка Зіна приїхала зі своїми дітьми, сусіди. Мама цілий день бігала на кухні, що Олеся не могла її спіймати і запитати, чи слухняною вона була цього року, чи прийде до неї Дід Мороз, чи принесе подарунок.

 

— Тату, наша мама весь час зайнята. А я хочу її запитати про дещо дуже важливе! — дівчинка із серйозним обличчям підійшла до татка, який за дорученням мами діставав із шафи святкову скатертину.

— Щось важливе? — перепитав. — Що саме, доню? Можливо, я тобі підкажу? Наша мама сьогодні чарівна фея, вона готує багато смакоти, адже до нас прийде багато гостей.

— Наша мама чарівна фея? То може, вона знає, чи я слухняною була цього року?

— Авжеж слухняною! — всміхнувся і обійняв.

— То Дід Мороз прийде до мене із подарунком?

— Звичайно, доню! А чому ти почала вагатися?

— Ірка, з другого під’їзду, вчора сказала, що я неслухняна і тому до мене Дід Мороз не прийде.

— Хм, та вона пожартувала! Ти цього року була найслухнянішою дівчинкою у світі! — і тато почав обіймати Олесю, цілувати і лоскотати.

 

Тоді під ялинку дівчинка отримала таку гарну ляльку, про яку мріяла і якої точно не було в Ірки.

Новий рік у десять років Олесі видався не настільки казковим, як раніше. Все було чудово — купа смачних страв, гарні вбрання, зачіски, друзі батьків, мама їй дозволила нафарбувати очі і губи її косметикою. І ще Олеся, яка до останнього вірила в існування Діда Мороза, переконалася, що його насправді немає.

 

— Доню, але ж він живе в іншій країні. А ми — його помічники і виконуємо його доручення. Ось ти загадала на Новий рік бажання, а Дід Мороз доручив нам, твоїм найближчим і найріднішим людям, його виконати. Ти уяви, скільки діток, як він за одну ніч може всіх навідати? — мама намагалася підбирати потрібні слова, щоб заспокоїти доню. Вона так хотіла, щоб їхня донечка ще вірила в диво, здійснення бажань.

 

— Мамо, ти знаєш, навіть якщо немає Діда Мороза, а ви — його помічники, я щаслива. Бо в нього найкращі помічники у світі, які виконують всі мої бажання, — раділа дівчинка і обіймала своїх батьків.

 

Олеся — школярка, навіть вже старшокласниця. Вона вперше у батьків відпросилася Новий рік відсвяткувати із однокласниками. Вперше вони не будуть Новий рік зустрічати сім’єю — Олеся хоче бути з друзями.

 

— Наша доня доросла, у неї є друзі, ми повинні їй дозволити  в цей день бути не з нами. Нехай відпочине, а ми з тобою будемо її чекати до ранку, — Олеся почула, як тато у кухні вмовляв маму відпустити її на Новий рік з однокласниками.

 

— Добре, Сергію, але я досі не готова чути, що наша донечка доросла. Вона така крихітна і маленька для мене завжди, — ледь не плачучи, відповіла мама, і погодилася, щоб їхня Олеся новорічну ніч зустріла із друзями.

 

— Для мене вона теж такою завжди буде, але ми повинні змиритися, що наша доня дорослішає. Ти ж знаєш, вона буде у сусідньому будинку з однокласницями. У сусідній кімнаті — батьки Даші, так що все гаразд! А вранці доня прийде і знайде під ялинкою подарунок, як раніше, і нехай вона доросла, але ми продовжимо її віру в диво,— втішав тато маму. 

 

Скільки нових років життя… Скільки щемливих спогадів, які раніше Олеся не відчувала так трепетно, як зараз. Таке відчуття, що ніби так і мало бути, щоб Олеся захворіла і ще раз подумки пережила свої нові роки, і зрозуміла багато речей. Батьки її дуже любили, а інколи вона навіть не помічала цієї любові. Інколи через свою зайнятість у неї навіть не завжди вистачало часу, щоб поговорити з ними по телефону, розповісти свої секрети, сказати, де була і що бачила, хто сподобався, а в кому розчарувалася, що запланувала зробити, куди мріє поїхати у відпустку… Чому це все вона легко могла розповісти котрійсь із подруг, але не сказати мамі?.. Олесі стало так шкода своїх батьків, для яких вона — цілий світ, що вона ледь не почала плакати…

 

— Алло, привіт, матусю. Так, це я телефоную, щоб встигнути вам сказати про важливе саме цього року, бо за кілька годин прийде новий рік. А я все найважливіше хочу зробити саме цього року, матусю! — Олеся намагається посміхатися.

 

— Привіт, донечко. У тебе все гаразд? — розхвилювалася мама.

 

— У мене все чудово. Я захворіла — простуда, але то не біда, адже, якби зараз я не лежала із температурою, у мене б не було часу подумати про важливе. Але ж його і справді не було цього року…. Тому я не просто захворіла. Татко поряд?

 

— Ти захворіла? І нам з татком  нічого не сказала? Якби ми знали, приїхали б до тебе і зустріли Новий рік разом, як в дитинстві, пам’ятаєш?

 

— Пам’ятаю, мамо. Все до найменших дрібниць. А тепер поклич татка, включи гучний зв’язок і слухайте мене… Так от, вважаю, що захворіла я не просто так. У мене зупинився час. Я зупинилися у своєму бурхливому житті. Я змогла подумати про найважливіших людей у моєму житті. Подумати і зрозуміти, наскільки сильно я вас люблю, наскільки сильно за вами скучила. У новому році я обіцяю, що все буде інакше. Я вже все вирішила — наступний Новий рік ми будемо зустрічати разом. І наступні всі також. Я вилікуюся, візьму відпустку і приїду до вас на канікули. Так, мамо, на всі канікули. Ми будемо разом весь час. Будемо пекти торти і кекси, грати у сніжки і ходити до родичів. Я хочу вам сказати, наскільки сильно я вас люблю. Ви просто знайте про це. Обіцяю в Новому році все буде інакше! — Олеся зробила паузу, адже по той бік слухавки була тиша.

 

— Донечко, ми теж тебе любимо. Знай, ти — сенс нашого життя! — почула у відповідь від обох, немов і тато, і мама домовилися сказати однакові слова.

 

 

— Пробачте мене за все — що я мало приїздила цього року, що інколи не казала важливі слова!

 

 

— Доню, ми розуміємо все! Важливо, що ти сама все зрозуміла, що ти зрозуміла, наскільки сильно ми тебе любимо!

 

— Мені аж легше стало, таке відчуття, що температура стає нижчою… Можливо, чай і таблетка діють, а можливо, я вас почула і мені стало краще.

 

— Донечко, ти відпочинь. Ми скільки разів тебе просили берегти себе, а ти, мабуть, хвора бігала на роботу?

 

— Все правильно, татку. Я думаю, що цього року я таки навчуся берегти себе і цінувати своє здоров’я. А чому у вас так тихо? Сьогодні гостей немає?

 

— Через годинку прийдуть куми.

 

— От і добре, тоді накривайте на стіл, адже через дві години стрілка годинника проб’є дванадцять. Люблю вас, мої рідні. З прийдешнім!

— Обіймаємо донечко. Дякуємо за дзвінок. Ми тебе будемо чекати!

 

Олеся поклала біля подушки телефон. Таки стало легше, краще, вільніше. Їй би зараз крила і вона би полетіла. Всміхнулася подумки до своїх відчуттів, яких так давно у неї не було. 

Знову дзвінок. Подивилася на екран телефону — Назар. Знову посміхнулася. 

— Алло, Назаре! Телефонуєш привітати з Новим роком? Так ще дві години залишилося, — вже легше сказала. — Хоча вітай! І бажай мені здоров’я. Саме здоров’я мені потрібне у прийдешньому році, а все інше збудеться.

 

— Олесю, скажи мені пароль від дверей у вашому під’їзді. Я прийшов тебе привітати.

 

— Пароль? — Олеся такого навіть не очікувала. — Назаре, який пароль? Я тут хвора, вкутана у ковдру, не прибрана, а ти хочеш прийти в гості?

 

— Я вже прийшов у гості! Поки з тобою говорив, двері відімкнув якийсь чоловік із вашого під’їзду. Тепер відкривай двері квартири! Все інше — чути не хочу. 

 

Все, що встигла Олеся, так це вдягнути теплий халат і закрутити волосся. 

— Привіт! — відчинила двері, за якими стояв хлопець із двома пакетами в руках.

 

— Ти що до мене із речами? — всміхнулася, побачивши Назара.

 

 

— Можна і так сказати.

 

— Тоді проходь.

— От і добре. Де в тебе кухня? Я поки накрию на стіл, а ти вдягнися. А то не зустрічатимеш ти ж Новий рік у халаті!

 

— Накриєш на стіл? У мене, Назаре, в холодильнику порожньо!

 

— Про це не хвилюйся, у мене все із собою.

 

— Із собою, кажеш? Тоді гаразд, — із посмішкою відповіла, проводячи друга на кухню. 

 

Сама ж пішла до кімнати. Сіла на ліжко. Знову всміхнулася на вчинок Назара. Подумки відмітила, що дуже рада його бачити. Саме зараз, коли вона хвора і їй потрібна підтримка, та й взагалі у житті, коли їй потрібна порада, допомога, посмішки. Олеся подумала про свою нову сукню, у якій хотіла зустріти Новий рік, здивувати Назара. 

Саме так вона думала, коли розглядала її у крамниці. Вдягала і роздивлялася своє відображення у дзеркалі. Якби не простуда, виглядала би краще. І в серці приємне хвилювання — з одного боку вона приємно тішилася, що Назар, у якого вона закохалася, але про що нікому не казала, поряд, а з іншого — вона боялася невідомості…

 

У кухні пахло ванільними свічками. На столі страви і шампанське. Таке відчуття, що Назар готував вечерю цілий день, щоб здивувати Олесю. 

 

— Ти неймовірна! — Назар не приховував своїх емоцій, побачивши Олесю.

 

— Дуже приємно! А ти — чарівник! Скільки приготувань! — відповіла у захваті.

 

— Для тебе, Олесю!

 

— Вражена! Я пролежала цілий день з температурою, що несила була з ліжка вставати.

 

— Тобі зараз краще? Бо я одразу і не запитав…

 

— Краще, дякую! І ти знаєш, дивлячись на всю смакоту, відчула, що проголодалася.

 

— І це добре. Тоді пригощайся. Будемо проводжати старий рік і мріяти про новий.

 

Невимушена розмова. Таке відчуття, що так і мало бути, що Назар прийде напередодні дванадцятої, що вони сидітимуть в кухні, смакуватимуть страви, згадуватимуть знайомство рік тому, посміхатимуться. А потім о дванадцятій годині Назар візьме за руку Олесю, протягне їй подарунок у червоній коробочці і запитає:

 

— Олесю, цей рік так швидко минув. Я багато за нього зрозумів. Найбільша радість — знайомство і зустрічі із тобою. І нехай не дуже часто ми бачилися, адже то я у відрядженнях, то ти на роботі в музеї, але я завжди згадував тебе… А потім я зрозумів, що дуже часто згадую тебе, кожного дня… Я зрозумів, що я тебе кохаю… Тому прошу дати шанс моїм почуттям.

 

— Не очікувано, Назаре. А можливо, і очікувано. Вибач, розгубилася. Мені з тобою легко і просто, затишно, безпечно, мрійливо… Ой, ти знаєш, зараз можу продовжувати безкінечно. Ти наливай нам шампанського, бо зараз дванадцята. У новий рік — з важливими людьми!

 

— Обожнюю тебе за відвертість! З Новим роком! 

 

— З Новим роком, Назаре! З нашим новим роком! З роком змін! Важливих змін!... — і Олеся ще так довго могла говорити–бажати, допоки не відчула на собі такий теплий і солодкий поцілунок…

 

Вікторія Семененко