Чотири сторінки долі

20 мая 2020 14:05 0 218 История, воспоминания
Чотири сторінки долі
 
Він пішов на фронт зі свого Ленінграда, в якому залишилося дитинство, ігри з двома старшими братами, навчання в університеті, немолода вже мама, 30 років життя і нездійснені сподівання на сім’ю. Туди ж, на фронт, пішли і брати. 
 
Воював. Здружився з хлопцем з України. І раптом десь «нагорі» згадали, що він – фін! І нікого не зупинило, що виріс він в Ленінграді, що мама його – чиновник міської дошкільної освіти. Фін! У Сибір його! Там і пробув частину 1942-го і весь 1943 рік. Там тихо і незаслужено зносив ненависть місцевого населення, бо що ти кому поясниш? Ти – ворог! Чого ж тебе з фронту в Сибір відправили? Там жив на мерзлій і гнилій картоплі, яку тихцем визбирував у поораних полях…
 
А на фронті переломилося на нашу користь. А фронтовикам уже треба і дозвілля: кіно, фото, музику! Де ж це таких кадрів на кожну частину набрати? Тоді хлопець з України і пригадав: «Таж був тут у нас Юссо! Він же й музикант, і фотограф, і кіномеханік, і художник! Куди ж ви його діли?»
 
І так само, без пояснень, вернули Юссо – Йосипа (так його називали на звичний кшталт) на фронт, в його частину. Воював. Малював. Фотографував. Кіно крутив. На музичних інструментах – який під руку трапиться – грав, бо грав справді на всьому. Закінчив війну, граючи в день вступу військ у Берлін в місцевій кірсі на органі… Краков’як.
 
А мати загинула в блокадному Ленінграді… А брати – пропали безвісти… Куди вертатись? Знову в лапи НКВД? Так зі своїм українським другом опинився в черкаських лісостепах, в селі Бабанка фін Йосип (Юссо) Карлович Сальмі, мій тесть.
 
***
А він пішов на фронт зі свого села, що мало дзвінку назву Ґардова і було частиною великого села Вільхова. За спиною мав 27 років життя, кругле сирітство з чотирьох років, бо батьки померли від іспанського грипу, трикласний лікнеп, голодомор, роботу в місцевому колгоспі і любиму дружину з 5-річним синочком.
 
Воював. Та недовго. Протистояти німецькій безжальній військовій машині було смертельно важко. Десь на початку 1942-го у розгромному бою пораненим  попав у полон. Його, майже неосвіченого селюка, німецьке командування не мало за ідеологічного ворога, тож до концтабору не дійшло: відправили на роботи до бауера. Він не боявся чорної роботи. Але рабство… 
 
Тікав. Голодував. З побратимами по полону і втечі харчувалися навіть мухоморами, аж до галюцинацій, бо ж мали хоч щось до рота вкинути… Зловили. І знов обійшлося без концтабору, бо і втік недалеко, і працівник був трудящий. 
Але умови стали ще нестерпнішими: до рабства і каторжної роботи додалося вкрай мізерне харчування: а не втікай! Практично голодував повторно, як в 33-му, хліб став захмарною мрією. Тоді і дав собі слово: виживу – ніколи хліб зі столу дома не прийму.
 
Це був мій батько, Яремчук Петро Пантелеймонович.
 
Я часто зоставався дома на хазяйстві і практично кожен день начисто прибирав хату. Вимивши клейонку, знову ставив на стіл хліб, прикритий полотниною. Я вважав, що саме так – у кожній хаті. І тільки згодом дізнався, що то була батькова обітниця…
 
До вас вертаю, в сорок другий, тату.
У ваше рабство, в люті ваші муки, 
як з голоду й безсилої розпуки 
ви в двадцять вісім мали помирати…
 
Ще в пам’яті жило гірке сирітство, 
голодомор ще чигав за плечима, 
а нова смерть незрячими очима 
уже дивилась, як на вас насісти.
 
А ви ще й хліба не наїлись, тату, 
тож поклялися в ту годину скрути: 
якщо додому вдасться повернути –
ніколи хліб зі столу не приймати.
І сяяв він, як сонце, серед столу, 
простою полотниною прикритий, 
руками материнськими зігрітий, 
і гріх було впустить його додолу.
Хто б не зайшов в селянську нашу хату, 
дарований був тим найвищим даром: 
окрайцем хліба. Та ще дивним чаром
пісень журних... Уміли ж ви співати.
Вже ні дійти до вас, ні долетіти...
А хліб посеред столу, як звичайно.
Зоріють очі мамині печально.
Співають пісню ваші сиві діти. 
***
Вона перед війною вступила до Київського хіміко-технологічного інституту. А тут – війна. Навчання не вийшло. Повернулася в свою Бабанку на Уманщині.
 
А невдовзі відправили в німецьке рабство. Там, разом з багатьма дівчатами з України, працювала, там вивчила побутову розмовну німецьку мову. Збиралися тихцем поспівати українських пісень, поговорити рідною мовою. Та й знову до безпросвітної роботи на чужих і ненависних людей. Побутові умови у цього бауера для полонянок були цілком терпимими. І ставлення було більш-менш людським. Не давала, однак, спокою неволя, гнітив рабський статус, а ще більше – повна безперспективність у житті… Бо чого від такого життя чекати? А молодість тікає…
 
Та війна скінчилась. Повернулась додому. Зустріла хорошу людину, того самого Юссо, вийшла заміж.
Це була моя теща, Смілянець (Сальмі) Марія Микитівна.
 
 
***
 
А мама,  Яремчук (Дубенчук) Ганна Савівна, з малолітнім сином – моїм старшим братом, провела кілька окупаційних літ в рідному селі. Як усі – працювала, як усі – тягала борони. Як усі – жахалася кожного приходу пошти.
 
Воєнні дії село обминули – на нього за всю війну випадково упала одна «сліпа» авіабомба, за 150 метрів від нашої хати, на город до сусіда. (У тій воронці, під яблунею місцевого коваля Івана Тарасовича, я й ріс: дуже гарно було ховатися, коли в жмурки грали).
Та в момент падіння люди настрахалися не на жарт, тож мама тікала з братом до сусідки в погріб. От там і почула вона стукіт друкарської машинки. Згодьтеся, для глухого села 40-х років це була таки диковинка. Так від неї першої я дізнався про підпілля в селі, бо й листівки на очі їй попадали. Але це підпілля в селі не визнали самі односельці. Мені здається, я знаю причину, чому не визнали. Мама в одній з розмов натякнула, що підпільники по-різному бачили повоєнну долю України: одні – в складі Союзу, інші – самостійною…
***
Чотири долі… Чотири болі… Чотири щастя… Чотири горя… Унікальні? По-своєму – так… Хоч в загальнонародному сенсі – як усі. Як усі трудилися каторжно, відбудовуючи зруйноване, як усі – перебивалися з води на квас… Як усі – мовчали і нічого не вимагали. Рано пішли з життя. Пільг не дочекалися. 
 
«Мы тебе колхозом дом построим…» – як це було пропагандистськи-лицемірно і далеко від істини!
Молодші діждалися пільг, плат, компенсацій від Німеччини. Слава Долі і державі, що діждалися. Хай їм і ще додасться. Радію за них. Та чомусь стає гірко за тих, хто воював з перших годин, хто поневірявся по Німеччинах – і не дожив до плати. Ох і живуче «Нєт чєловєка – нєт проблєм»…
 
От і виходить, що ні ми, близьковоєнні діти 46-48-го років народження, ні наші діти, не можемо мати хоч якийсь, Господи прости, зиск з того, що заслужили наші батьки, випивши воєнну чашу сповна. А діти молодших фронтовиків, які ледь зачепили війну, – можуть… Бо ж хіба не зрозуміло, що саме вони в масі своїй, а не їхні батьки-фронтовики, тими пільгами користуються. Ще раз наголошую: радію за цих людей. Але запитання є…
 
Виходить, винна моя теща Марія Микитівна, що померла в 60-річному віці. Проживи ще років 20, що цілком природно, мала б і дойчмарки. Бо якби не була винна, то щось би як не їй, то її нащадкам перепало… Та й батько з тестем винні, що не діждалися хоч би ювілейних орденів… І мама винна, що пережила окупацію і підняла з іншими село з руїни. Бо хто їй за життя хоч разочок за те добре слово сказав, а не те, що винагородив матеріально?
 
Запитань більше, як відповідей. 
 
Та слава Перемозі і переможцям. Я вклоняюсь тобі, Перемого, бо вклоняюся і моїм батькам. І тисячам їх ровесників – і уславлених, і безіменних.
Вклоняюсь тобі, Перемого, сльозам і сивинам твоїм. 
Все далі від нас ті дороги, що ти простелила усім, 
Хто йшов задля тебе у пекло, 
хто кров’ю жита напував, 
Щоб нині усім було тепло, 
щоб жайвір у небі співав.
Пам’ятай, пам’ятай, хто відстояв 
твій край.
Не забудь, не забудь, щоб війні новій не буть.
Тобі, Перемого, вклоняюсь 
за радість п’янку і ясну 
і в пам’яті знов повертаюсь в дзвінку сорок п’яту весну, 
в гірке і солодке те свято у буйній весняній красі.
Вертались додому солдати. 
Вертались... Та тільки не всі.
Вклоняюсь тобі, Перемого, і миру 
у долі прошу.
До імені твого святого і квіти, 
і серце ношу.
Все далі від нас твої рани і скрипок весняних смички.
Останні твої ветерани згасають, 
мов тихі свічки.
Пам’ятай, пам’ятай, хто відстояв 
твій край.
Не забудь, не забудь, щоб війні новій не буть!
 
ВОЛОДИМИР ЯРЕМЧУК
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий