Літературна стежина

  • 18 лип. 2018 13:54
  • 1537
    • Стаття Літературна стежина Ранкове місто. Кропивницький
     
    Наші новини:
    Вітаємо члена КОЛО «Степ» Елеонору Бєльську (Олену Баранову), яка стала дипломантом літературної премії ім. М.Кірієнка-Волошина!
    Вітаемо лауреатів міської літературної премії ім. А.Тарковського — членів КОЛО «Степ»  Н.Бідненко (Поезія), О.Кердіваренка (Проза). 
    Днями вийшов з друку альманах обласного літературного об’єднання «Степ» №18, який відзначає 60-ту річницю від дня заснування (квітень 1958 р.)
     
    Оксана Грановська. Ювілейний номер альманаху «Степ» (короткий огляд змісту)
    Становлення письменника — довгий шлях. Людина не народжується творцем — вона тільки успадковує здатність до творчості. А чи розвинеться талант, залежить від багатьох обставин: середовища, сім’ї, рівня освіти, критичного ставлення до себе й бажання вчитися. Та це ще не гарантує появи творів. Хоч рукописи й не горять (за Булгаковим), але їм загрожує набагато страшніша доля — неможливість показати їх, забуття, зникнення... Тих, хто пише, багато, і хто знає, скільки хороших рядків не дійшло до читача тільки тому, що автор їх не зміг видати або просто показати їх сучасникам! Тому повинно існувати середовище, куди можуть прийти ті, у кого є здатність до творчості, де їх чекають, де підтримають, підкажуть, надрукують.
    Цю функцію багато років виконує Кіровоградське обласне літературне об’єднання (КОЛО) «Степ».
    Журнал літоб’єднання «Степ» заснований у квітні 1958 року, і №1/2018 р. — ювілейний. Альманаху — 60 років!
     
    На жаль, він уперше виходить без Віктора Олексійовича Погрібного ...
    Йому, керівникові, який віддав 48 років літоб’єднанню, відомому письменнику, поету, публіцисту, присвячена третина журналу. Статті М.Жулинського, П.Перебийноса, М.Слабошпицького глибоко та повно висвітлюють фігуру письменника, різнопланово даючи характеристику творцеві й людині. Не менш глибоко пишуть про нього «степівчани» — О.Архангельський у своєму пронизливому есе показує його в усіх аспектах життя і творчості, вірші «степівчан», присвячені йому, написані з любов’ю і скорботою.
    В.Погрібний представлений у журналі трагічною новелою «Врятуй мене, друже» і п’єсою «Ковалівський граф». Саме в п’єсі розкривається вся сутність творчості та життєвих цінностей Віктора Олексійовича, його глибока любов до рідного села, до землі, до людей, що населяють її, його величезний біль за Україну. П’єса була видана невеликим тиражем за життя автора, але публікація пройшла непоміченою. Цей твір — знаковий. Він створений для сцени, написаний дотепно, яскраво, за законами жанру, образи рельєфні, різноманітні. За веселим дійством з елементами комедії та гротеску стоїть біль за українське село — умираюче, покинуте. У п’єсі все закінчується щасливо, але вона змушує задуматися над багатьма аспектами нашого життя. У цьому й суть художніх творів: змусити думати, відчувати, підштовхнути до дії.
    У журналі кілька рубрик. У них широко представлені твори членів КОЛО «Степ». на сторінках знайдете багато імен. Кожен читач віднайде для себе незабутні рядки. У цьому й суть публікацій: дати можливість літераторам показати свої твори сучасникам.
     
    У розділі «Поезія» вміщені віршовані твори багатьох авторів. Різнобарвний калейдоскоп віршів вражає підходом до підбору матеріалу. Критерій один — художність. Велика добірка з нової книги нашого земляка Володимира Базилевського займає центральне місце. В.Погрібний дуже цінував цього поета за глибину змісту, логіку викладу, афористичність. Добірка віршів Олександра Косенка вводить у світ мерехтливих образів, медитації, несподіваних влучних порівнянь, музичності. За свої твори автор нещодавно був удостоєний медалі фонду ім. О.Довженка.
     
    Потужно виступає як поет О.Полевіна з підбіркою інтимної лірики. Вражає цикл віршів з філософським забарвленням О.Архангельського. Пронизливі, такі, що чіпають душу, запам’ятовуються, вірші О.Шпирко, О.Надутенко, Н.Бідненко, С.Ніколаєвської. 
    П’єса у віршах В.Кондратенко «Новорічна чудасія», крім художньої цінності, несе в собі драматичний потенціал, завдяки чому стане в пригоді керівникам театральних колективів. Не так багато авторів пишуть драматургію, а тим паче — придатну до постановки в дитячих колективах. Валентина Кондратенко пропонує поринути у святковий, яскравий світ різдвяних колядок. Різноманітність дійових осіб дасть можливість задіяти велику кількість учасників, і кожен член театральної групи знайде для себе відповідний образ.
     
    Вражає розділ прози. Уперше журнал публікує твори великої форми з продовженням. У номері представлений початок роману «Вінок сонетів», написаного у співавторстві О.Полевіною і О.Архангельським. У романі розгортається панорама життя провінційного міста, у якому читачі легко впізнають Кіровоград 1960 — 2010-х років минулого і нинішнього століть, з його мешканцями, з його вулицями і скверами. У першій частині розповідається про становлення особистості дівчинки, дорослішання, психологічно точно описаний світ дітей і світ дорослих, що знаходяться в протистоянні. Сюжет розвивається стрімко, виклад не лінійний, з постійними екскурсами в минуле, які утримують увагу читача. Роман написаний у формі вінка сонетів, кожна глава має назву віршованого рядка: ці рядки утворюють магістральний сонет. Цікаве новаторське рішення: обіграти класичну віршовану форму в прозі. Звучать два голоси — жіночий і чоловічий, як дві музичні партії, — то зливаючись в унісон, то розходячись на терцію й квінту, але не втрачаючи своєї індивідуальності. Знахідка авторів — показати одні й ті ж події з двох точок зору: героя та героїні. Думаю, читачі з нетерпінням чекатимуть продовження роману в наступних номерах.
    Уривок з нового роману Н.Фесенко «Ромашки на щастя» — закінчена новела. Це щемлива розповідь про любов і підлість, про людську порядність і споживацьке ставлення до неї, про благородство і ницість.
     
    М.Голованов уперше виступає як прозаїк з циклом «Байки старого таксиста». Зримо, яскраво, цікаво виписані образи героїв, а епізод «Соборування» викликає почуття гіркоти, смутку, обурення, змушує задуматися над вічними істинами.
     
    Легка іронічна розповідь Н.Даниленко «Жінка в соку» змусить посміхнутися багатьох. Дотепно і влучно розказана історія перезрілої красуні, яка наполегливо домагається особистого щастя, і їй таки вдається досягти свого... Хоча не віриться, що щастя надовго затримається. Але заповзятлива леді, думається, не стане турбуватися і знайде втіху.
    Ніжна й зворушлива новела Е.Бельської «Перед Великоднем» уводить нас у передсвяткові клопоти героїні. Обіграна християнська притча, але так зримо, що відчуваєш аромат здобного тіста, з якого печуть паски. Хочеться вірити, що, прочитавши цю розповідь, люди стануть трішки добрішими один до одного.
    Власне, це і є метою видання: дати можливість на його сторінках прочитати те, чим живе сучасне письменницьке середовище.
    Але не можна забувати й про тих, хто пішов. Багато талановитих авторів так і не дочекалися виходу своїх книжок, а ті «метелики», які їм вдавалося видати за життя, давно загублені в бібліотеках. Врятувати імена тих, що пішли, від забуття — ось благородне завдання, яке «Степ» виконує регулярно. У цьому номері представлені твори Л.Беспалого, М.Петрова з короткими біографічними довідками. Особистість А.Юр’єва представлена повніше завдяки есе А.Саржевського.
    У розділі «Літературознавство, критика і публіцистика» розміщені стаття Л.Островерх про книгу «Відрядження до пекла» літератора-«чорнобильця» Сергія Колесникова, який передчасно пішов від нас, та есе Т.Березняк про літературний клуб «Бригантина».
     
    На жаль, фінансування журналу суворо обмежене, що не дає можливості приділити більше уваги всьому цінному, чим багата література нашої області. Редколегія журналу планує проводити таку розвідку постійно й знайомити читачів, поряд з творами сучасників, з тими, хто вже не може сам подати свої роботи до друку... Пам’ять, спадкоємність поколінь — благородна мета. Співпраця з літературним музеєм ім. І.Карпенка-Карого на постійній основі — в подальших планах видання.
    Редакційна колегія вітає майбутніх авторів з їхніми статтями-спогадами про наших літераторів-земляків. Поспішайте писати про тих, кого пам’ятаєте, бо живий людський голос скаже більше, ніж суха бібліографічна довідка. Ідуть від нас літератори, але твори та відгуки сучасників роблять їх безсмертними.
     
    У розділі «Школа майстерності» подана стаття-есе О.Полевіної, яку можна назвати методичкою для перекладача. Автор — перший лауреат обласної премії ім. Євгена Маланюка в номінації «Переклад». Вона — літературний редактор книжки перекладів поезій Є.Маланюка «Єдиним сном, єдиної болем», за яку її автор О.Архангельський також отримав цю премію. Він має багатий досвід у цій сфері творчості, тому й цікавий його переклад вірша Р.М.Рільке. Своєрідна будова статті: паралельно порівнюються чотири переклади вірша Рільке та детально, скрупульозно розглядається кожен варіант — з коментарями, що вдалося, а що не вдалося і чому. На перший погляд, усі варіанти нібито гарні, але, прочитавши коментарі до них, розумієш, наскільки складна ця робота, якої глибини знань вона вимагає. О.Полевіна демонструє зразок глибинної роботи зі Словом, що стане корисним кожному, хто пише й римує, а надто — береться за поетичний переклад.
     
    У цілому журнал живий, яскравий, цікавий, читабельний. Члени нової редколегії показали себе компетентними редакторами і талановитими літераторами. Сподіваюся, викладачі літератури у вузах і школах, а також філологи не пропустять виходу альманаха, де зібрано багато ексклюзивного матеріалу з літератури рідного краю. Калейдоскоп авторів, представлених у номері, вражає: тут і академік, і лауреати Шевченківської літературної премії, і лауреати всеукраїнських і обласних премій, і переможці літературних конкурсів. Та головне — талановиті постаті, залюблені у свою справу.
    До слова, літературна сторінка «Стежина», яка регулярно виходить у «Першій міській газеті», — немов «філія» журналу. Їй притаманні така ж висока якість художніх творів, відмінний підбір матеріалу, різноманіття географії авторів.
    Тож привітаймо альманах з ювілеєм, а новий колектив редколегії — із вдалим стартом!
     
    Михайло Слабошпицький. З чого все починається
    Він з’явився в «Літературній Україні» в особливо похмурі часи. Газету тоді редагував тандем Виноградський–Гончаренко, на який секретаріат Спілки мав хіба що мінімальний вплив. Бо ж і редактор Виноградський, і заступник Гончаренко були креатурою ЦК Компартії України, перед яким у позі «струнко» стояло й саме керівництво Спілки. То була так звана Маланчуківська ера. Московський інквізитор, що називався секретарем ЦК з ідеології Михайлом Сусловим, тримав в Україні свою психокопію Валентина Маланчука, який вів невпинний погром усього, у чому вгадувався бодай найменший натяк на національний дух.
    І ось у секретаріаті мені назустріч зводиться з-за столу високий статурний смаглявець із відкритим обличчям.
    — Давайте знайомитися, я — Віктор Погрібний.
    — А ви звідки?
    — З Кіровограда. Мене загітували сюди заступником відповідального секретаря.
     
    Я прикусив язика, щоб не сказати: «Не заздрю вам і дуже співчуваю». Важко було тоді назвати в редакції місце гірше за те, на котре його засватали. Редакторат сто разів на день перетасовував план номера — і в секретаріаті не встигали весь час перемальовувати макет. І вже коли приходили з друкарні шпальти, наші керманичі раптом починали тупотіти ногами й ущент розносили те, що вчора самі ж понамальовували, і змушували алярмово все переверстувати. А зрив графіка виходу газети, спричинений їхнім самодурством, записували на карб заступника відповідального секретаря. Одне слово, за всіх сюжетів винна вона, невістка.
    Згодом Погрібний сам допевнився, у яке багно він ускочив. Йому обіцяли золоті гори й на вербі грушки, а виявилося…
    А виявилося, як він сам це назвав, коли ми кілька разів із ним конспіративно від начальства почаркувалися, — тераріум. 
    Хоч це була письменницька газета і більшість працівників натхненно плекала в собі літературні амбіції і вже бачила себе завтра класиками в законі, але робити її до пуття могли-таки передовсім журналісти. От і виманили з Кіровограда винятково досвідченого журналіста Віктора Погрібного, який умів у газеті робити все, пройшов у ній од літпрацівника до головного редактора. Його колишні однокурсники на факультеті журналістики, що вже опосіли високі посади в столиці, нараяли Погрібного керівництву Спілки — і те вхопилося за нього, мов за чарівну паличку. Ще й згарячу гарантувало: рік-два, і матимеш квартиру. Тоді зможеш перевезти сім’ю, а поки що хай почекають, і ти потерпиш. 
     
    Отож вони чекали, а він терпів. Але вже почав і потерпати, передчуваючи, що його одурять. Якось зізнався, дружина йому докоряє: повірив у якісь байки й повіявся від сім’ї хто зна куди. Удома ж місце давно обжите і є щось нажите. Уявляю, як йому, чоловікові амбітному, було вислуховувати все те, коли виривався на кілька днів додому. 
    На той час колектив редакції був (вдамся тут до евфемізму) надзвичайно строкатий. Нова керівна команда взяла на роботу кількох не тільки фантастично далеких од української літератури людей, а й принципово російськомовних, які тільки матеріали до газети писали українською (дубово-незугарно). У всіх коридорах і навіть на летючках звучав «вєлікій і могучій язик».
     
    Ми з Погрібним і протестували проти такої поведенції колег, і всовіщали їх («це ж, мовляв, аморально: заробляти українською на хліб насущний і так зневажать її!»), але все те нічого не дало. Я відкрив, що мовчкуватий і стриманий Погрібний — чоловік справді національно стурбований і безкомпромісний у відстоюванні національних цінностей. Не так і багато було тоді подібного гарту людей, бо не один боявся «засвітитися» з невиграшного для кар’єри й життєвого комфорту боку.
    Погрібний у часи перебування в «Літ. Україні» ні разу не заїкнувся, що він щось пише. Усі ми мали його за «чистого» журналіста. Щоправда, він уважно все читав — ми не раз говорили з ним про Григора Тютюнника, Євгена Гуцала й Миколу Вінграновського. Це була його улюблена лектура. (Набагато пізніше він написав емоційно пронизливі спогади про Вінграновського й Тютюнника).
     
    Не знаю, чому він тоді не відкрився з тим, що писав. Може, сам не був ним вдоволений. Іншої відповіді я не знаходжу. Виявляється, саме тоді він написав немало віршів та оповідань. Але про це я довідався лише в часи горбачовської перебудови, коли зустрічався з Віктором уже в Кіровограді, де він став однією з найпомітніших постатей у національно-демократичному русі. Без нього просто не могли обійтися і при заснуванні Товариства української мови, й «Меморіалу», й Народного руху України за перебудову. Віктор, як мовиться, віддавав усю душу цим — і не тільки цим, а й багатьом іншим національно важливим справам. Перелік усього доброго, що він зробив для українського відродження, зайняв би тут чимало місця.
     
    Повертаючись же до «Літ. України» в його біографії, маю підстави припускати, що то був, мабуть, найважчий період у Вікторовому житті. 
    По-перше, Віктора неймовірно вразило те, що його анітрохи не підтримали ті, з ким він навчався й приязнився в університеті. Добрий десяток із них стали дуже впливовими людьми. Могли б за Віктора поклопотатися. Могли б, але не поклопоталися. Виявляється, дружба — це не завжди назустрічний і двосторонній рух. Дехто сповідує тільки рух до нього. Гадаю, таке прикре відкриття зробив тоді для себе Погрібний, який довго вважав, що вони приятелюють одне з одним з постійною готовністю донорів прийти на допомогу другові.
    По-друге, і Віктора (тоді він неоднораз мені про те обмовлявся) приголомшило відкриття літературної кухні крізь призму «Літературної України» — він не уявляв, скільки там патологічного марнославства, фарисейства і цинізму. Йому — як натурі старомодно-романтичній — усе те неймовірно збридилося.
    Уже в Кіровограді і в нові часи він писав і готував до друку свої книжки. Збірки віршів, «малої прози», гумор. Довгий час працював над романічною трилогією «Гріх і честь». Це твір у дусі «Виру» Григорія Тютюнника. Дуже гірка і чесна книжка, у якій автор не боїться вибудувати своє повістування на, сказати б, старосвітський штиб — із докладною деталізацією подій та обставин, із повільноплинним сюжетом і вигадливо оркестрованими мовними партіями численних дійових осіб, бо роман напродив густозаселений. Та ще пронизаний пахощами і вітрами так любого Погрібному степу. Він ще збирався повертатися до твору. Хотів щось там додати, щось допрацювати. Але вже не встиг…
     
    Мені розповіли, що не стало Віктора вмить. Що він сидів із приятелем за столом під грушею серед осіннього дня у своїй любій Матусівці, і вони, трапезуючи, говорили про таємниці життя. І буцімто Віктор сказав тоді фразу про те, що в цьому світі все починається з любові.
    І то були його останні слова.
    Він так чекав виходу своєї книжки «Цілюще», яку уклав із оповідань, написаних у різні роки. Навіть є там і ті, що з’явилися ще до нашої зустрічі в «Літ. Україні». Є і зовсім недавно створені. Здається, це була дуже важлива для нього книжка. 
    Вона запізнилася до Віктора на якийсь десяток днів.
    «Степ» №1/18.