Помандруємо українськими стежками фортеці святої Єлисавети

2 авг 2019 15:33 0 327 Туризм, спорт, отдых
Помандруємо українськими стежками фортеці святої Єлисавети
 
Суботнього вечора група кропивничан зібралася біля Фортечних валів, аби послухати оповідь місцевого історика Юрія Митрофаненка про заснування й історію фортеці святої Єлисавети та дізнатися, якою мірою зачепила ця фортеця історію України. Екскурсія мала назву "Українські стежки фортеці св. Єлисавети". 
 
Міні-подорож розпочалася з равеліну св. Петра, де видніється жовта глина XVIII ст. (місцевість, де часто зупиняється мандрівний цирк).
Фортецю збудували на землях, які належали Війську Запорізькому – Інгульська козацька Бугогардівська паланка. На території фортеці до її побудови були поселення, тому що після зведення фортеці невдовзі відбувся великий ярмарок (у липні 1654 р.). 
 
Прямуємо вздовж равеліну. Що таке була фортеця на цій території? Це був потужний блокпост у економічному, адміністративному, діловому і судовому відношеннях.
 
У фільмі "Ніч перед Різдвом" (за твором М.Гоголя) є епізод, де депутатство (отаман і писар) від Запорізької Січі питає у цариці Катерини, «чому вона їх притісняє і побудувала проти них "крєпості"». Цей період російський історик називає "передсмертною земельною боротьбою запорожців".
 
 
Хто будує фортецю? Через два роки після наказу сюди прибуває Гадяцько-Миргородський полк, який виконує за чотири місяці основні роботи. Під час робіт померло 72 козаків, 233 захворіло, а 855 – втікло. Пермський карабінерний полк отримує наказ під страхом смертної кари ловити кожного, хто тікає з будівництва фортеці, і повертати назад. Отакі каторжні роботи тривали на цьому місці, де гинули і калічилися люди. Фортеця була побудована у жовтні 1754 р. у формі шестикутної зірки – шість бастіонів, шість равелінів.
 
Зверху споруджували палісад, або по-запорізькому "часник", – заточені дерев’яні колоди, які стояли по всій довжині равелінів та бастіонів.
 
 
Фортеця навмисне побудована на нагірному березі річки Інгул (на правому березі). На лівому березі заселялося місто.
Почався конфлікт між запорожцями і чиновниками Російсько імперії. Є свідчення з архіву Війська Запорізького: "...Росіяни нині Військо Запорізьке до решти вигубити хотять, для чого фортець, як ось Єлисавет і прочая, на цьому боці Дніпра пороблено і Військо Запорізьке зовсім у мішок убрате і щоб той мішок зав’язати, росіяни способу не обрали".
 
 
1769 рік. Фортеця витримала один єдиний штурм у своїй історії, коли на неї напало військо кримських татар. Насправді запорожці їх пропустили. Озброєння було поганим, застарілим, гармат було мало, часів петрівської доби. Армія кримських татар була потомлена і боялася вилазки з фортеці. Гарнізон не робить жодної вилазки. Побачивши, що небезпеки немає, армія кримських татар здобула можливість грабувати прилеглі землі. В цей час Петро Румянцев, Олександр Суворов почали говорити про те, що ця споруда своєї функції не виконує, фортеця не захистила цю провінцію від пограбувань.
 
 
На валах ми всі бачимо дві гармати, у 1805 році їх поставили тут після ліквідації фортеці, вони є автентичними і доповнюють архітектурний ансамбль фортеці св. Єлисавети.
 
Саме тут відбувалися "земельні" комісії, цей "дельож" нагадував рейдерське захоплення – коли росіяни захопили ці землі, створили Нову Сербію, почали будувати фортеці, то поставили запорожцям запитання: "Покажіть нам документи на землі?" А на той час діяло звичаєве право. Відповідно документів і оригіналів грамот не було у наявності. Тож російські землевпорядники привласнили козацькі землі для Російської імперії.
 
Мінцеліус – німецький інженер – рапортує Сенату: "...ця фортеця не заслуговує назви кріпості, в ній не було нічого – мостів і палісадів, а частоколи погнили і порозвалювалися..." Мандрівники, які приїздили у фортецю, свідчать і про брак питної води, через повільну течію річки вода гнила і має затхлий неприємний запах.
На місці сучасної лікарні були розташовані казарми, собор, гауптвахта, острог – всі споруди були дерев’яними, лише для князя Потьомкіна було побудовано кам’яний дім з 14 кімнатами.
 
Далі прямуємо до бастіону Андрія Первозваного (з якого видно школу №32 і будівлю управління статистики), який зберігся, напевно, чи не найкраще. Вал і рів не заросли деревами, тож їх добре можна роздивитися, оцінити глибину рову і висоту валу. Артснаряди могли влучити лише у земляний вал і не могли зашкодили житловим будівлям, що були розташовані у центрі фортеці. 
 
 
 
Згодом фортеця занепадає, а місто стрімко розвивається. Кошовий отаман Петро Калнишевський має надію на повернення козацьких земель, йому вдається цього досягти. Але 1775 р. відбулася остаточна ліквідація Запорізької Січі як козацької автономії. 
 
Фортецю завжди використовували учасники боротьби за владу – отаман Григор’єв захопив її у 1919 р., тут перебували і ув’язненні під час Української визвольної революції. Вал навпроти виправної колонії обсипався, але це важливий пункт спостереження, з нього добре видно усе місто – як на долоні (видна зараз Інгульська шахта).  
 
 
Старий корпус єлисаветградської тюрми
 
Видатна фортеця і тим фактом, що тут у тюрмі сидів під арештом учасник визвольних змагань Юрій Горліс-Горський, якого привезли для розстрілу.  Вояк, розвідник і письменник потрапив у полон у 1920 р. Ці події він описує у своєму романі.
 
"...Одиночок не було, понад двісті в’язнів тримали у величезних сполучених підвалах, жінки і чоловіки разом. За містом в обличчя вдарив легкий степовий вітер. Після реєстрації нас доправили до одиночок... їсти давали пів фунта гливкого хліба, черпак пісної рідкої юшки на обід та гарячу воду увечері, а організм вимагав матеріалу на латання своїх дірок…
 
...Після опівночі в коридорі залунали важкі кроки і замовкли під моїми дверима. Серце тривожно забилося, двері відчинилися, і на порозі стали три червоноармійці з рушницями. «Виходь!» Серце забилося рідко і важко, обгорнув якийсь дерев’яний спокій, життя кидалося на останню карту... “В’яжи!” 
 
В’язати було нічим, червоноармійці розраховували на те, що в’язень не втече, тому що на дворі було видно, як удень.
“...Повний місяць світив так щиро, що можна було читати, проходимо подвір’я корпусу і контори, йдемо попід тюремним муром, старший попереду показує дорогу, два останні – позаду. Минувши тюрму, йдемо вздовж насипу чи валу, що з лівого боку круто спускається до широкої порослої бур’яном площі. Іду, втиснувши голову в плечі і напруживши усі м’язи, кілька разів пориваюся утікати, та щось стримує – може, ще не вона, ще не щаслива хвилька і з першого кроку впаду простріляний. Вал кінчився, упираючись в другий – вищий, що йшов упоперек до цього. В кількох кроках темніли плями розкопаної землі, здогадуюся – тут стріляють і закопують. “Набік!” – крикнув червоноармієць до старшого, по тілі пробіг електричний струмок. Ще мить, і череп розтрісниться під кулею. Коли старший затримав крок, щоб зробити крок в сторону і пропустити мене вперед – роблю скачок на нього, вхопивши за плечі і розвернувши кругом себе, штовхаю на задніх. Два постріли, крик, і досі сумніваюся, чи призначені для мене кулі не дісталися старшим. 
 
Скотившися клубком з валу, пускаюся бігти, босий, в одній білизні, коло ніг зло дзижчать кулі. До цього часу в грудях забивається дух, коли згадую той біг. Старт – смерть, мета – життя і воля...” 
 
Олена Скочко 
Фото Сергія Якуніна
 
 
Читайте також: У Кропивницькому спростували радянські міфи про "Весілля в Малинівці" (ВІДЕО)
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий