Чиє ім’я носить твоя вулиця. Олександр Довженко

15 янв 2020 16:19 0 428 История, воспоминания
Чиє ім’я носить твоя вулиця. Олександр Довженко
 
Розпорядженням міського голови від 19.02.2016 №24 вулиця Олександра Боженка перейменована на Олександра Довженка.
Олександр Петрович Довженко (с.Нове) (1894–1956) – український радянський письменник,  кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа.
 
Народився в багатодітній родині (14 дітей), більшість дітей померли до досягнення працездатного віку.
Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.
 
1911 року вступив до Глухівського вчительського інституту. В інституті вперше познайомився з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив: «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів – обрусителів краю».
 
Упродовж 1918–1919 років воював проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк, інженер Петро Шох, Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтвердила й сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, «як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського «Арсеналу».
 
Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.
Але Довженко майже повністю переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Ілліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем – дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив’язане до цінностей минулого. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка – за цю стрічку, а згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати в буржуазному націоналізмі.
 
Сам Довженко уже через 10 років після заборони «Звенигори» писав про неї в автобіографії: «Звенигора» в моїй свідомості відклалася як одна з найцікавіших робіт, це «прейскурант моїх творчих можливостей», я зробив її одним духом – за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах».
 
Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» – фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. «Арсенал» – приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Попри те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він – на іншому боці. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну, чи це є чисто більшовицький витвір, який доводить владі та критикам того часу відсутність націоналістичного нахилу у творчості.
 
Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімав свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя.
Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» вийшла на київські екрани, а вже 17 квітня фільм з показу зняли. Офіційна причина – натуралізм та замах на звичаї.
 
Довженко написав у «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»: «Радість творчого успіху була жорстоко пригнічена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти».
Довженко з подивом дізнався, що фільм мав грандіозний успіх у Європі, у той час як його було заборонено в Україні.
Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукав порятунку. У 1934 році він опинився в Москві. За його власними словами, він написав листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». Генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору.
За «Аероградом» йшов «Щорс» ,що був знятий на вимогу Сталіна (тиран дав зрозуміти Довженку, що той «заборгував» «українського Чапаєва»). У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати.
 
У 1954 році на II з’їзді радянських письменників Довженко скаржився на знецінення фаху сценариста, говорив про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпала кінопромисловість. У цей час Довженко першим намагався в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлював стривоженість тиском, який чинився на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно. Ця стривоженість була почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого почалася нова хвиля молодого кіно, що прагнула порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму.
 
Майстер продовжував працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років – сценарієм «Тараса Бульби». Але якраз у той час, коли Олександр Довженко готувався до від’їзду до Інкерманської фортеці на натурні зйомки, почалася Друга світова війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню.
У 1942 році Довженко надрукував у «Известиях» статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму. Деякі уривки цього сценарію з’явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок Довженка зви-нуватили у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатністьЧервоної армії.
 
Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О.Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». В результаті режисера звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії. Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..»
У 1954–1955 роках режисер закінчив роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадував своє дитинство. Її надрукували у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створив. А 25 листопада 1956 року помер від інфаркту на дачі під Москвою у перший знімальний день фільму «Поема про море», який завершила його дружина.
Поховали Довженка на Новодівичому кладовищі в Москві. Ховали за державний кошт. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написали російською: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».
Сам Довженко весь час тужив за Україною і в останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».
 
Інформація узята 
з відкритих джерел
 
Олена Скочко
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий