Стежина 21
Ірина Кримська
***
Відпусти! Чи ні — тримай міцніше!
Ніч вже виповзала з самоти…
І така тремка, надривна тиша…
І такий далекий, світлий — ти…
Теплий, і неголений, і любий…..
А в очах… О Боже, бережи!
Як покласти голову на груди,
наче подорожник до душі…
Тихо. Темно. Дивно: як можливо,
щоб отак ураз — і прикипіть?!
За вікном ворушить листям слива,
а моя печаль на вітах спить.
Скільки сили, ніжності і болю!
В цих могутніх грудях пекло й рай!
Ми уже зростаємось з тобою.
Це — початок… А який же край?..
Тихо… Час пливе і гоїть рани…
То не відстань, як горить душа.
Наш — один на двох! — шалений ранок,
нам навстріч з туману поспіша.
***
Коли в домі настане тиша
і поснуть вже нарешті доні,
я часинку собі залишу —
і вмощуся на підвіконні.
У горнятку — міцная кава,
а у грудях — неначе ватра!
Знаєш, ох, нелегка ця справа —
написати собі те «завтра»...
Я виводжу в старім блокноті:
«Спокій, щастя, здоров’я, сила…».
Тільки ніч на мінорній ноті
серед тиші заголосила!
І жага враз роздерла шкіру…
І вуста розболілись сухо...
«Дім, достаток, сім’я і віра…».
Не зламатись, не впасти духом!..
Діти… Кіт… І тепло… Час спати...
Я старанно поставлю крапку.
Тихо спокій заповз до хати —
і поклав на коліна лапки.
***
Не пишу, не дивлюся услід, не чекаю.
Як і ти, я про все, що було, забуваю...
Забуваю про іскорку ту, що зотліла,
забуваю про те, як тобою хворіла...
Забуваю і дім той, де завжди чекала,
і рамена, що їх раз у раз підставляла,
коли важко, біда чи безвихідь, розпука...
Забуваю про вчасно простягнуту руку...
І про ноги, що збиті на спільній дорозі.
Тільки лиш про одне я забути не в змозі:
як уперше до рук ти узяв немовля...
Тільки сонце крізь шибку всміхалось здаля...
***
Не сталось дива. Згіркли полини.
Туман поліг, немов на полі бою.
В оскомнім ранку з присмаком вини
моя печаль прощалася з тобою.
Махнула із причілка рукавом,
послала усміх і... не згадуй лихом…
І тільки за зачиненим вікном
чиясь підлота посміхалась стиха...
***
Пора сказати: «Це вже все…».
Хай вітер спогад віднесе,
хай згадка промайне у даль —
комусь на сміх чи на печаль.
Переступити, перейти,
спалить розхитані мости,
відрізать зламане крило,
простити все, що не збулось,
і відпустить… Лети, живи,
люби, душею не криви,
звільнись, звільни, забудь, зітри...
А за вікном шумлять вітри...
І вже зоріє день новий…
Звільнись. Звільни. Лети. Живи!
Катерина Яловенко
Чого ж небо потемніло… Диптих
У «День міста» Донецьком по вул. Артема прогнали наших військовополонених…
1
Чого ж небо потемніло,
чом тримтять хмарки?..
Ой, то гонять полонених,
рідних діточок!...
Як, катюги люті, носить
вас ота земля?
І як для вас сонце світить
й миготять зірки?
Невже небо вам пробачить
ці тяжкі гріхи,
що катуєте Вкраїну —
землю прабатьків?
Відцурається матуся
хай від харцизяк.
Хай же гряне грім небесний
і потрощить вас!
І на голови на ваші
хай впаде прокльон,
ненаситні людожери,
каїни нові.
Щоби кожная сльозина
груди пропекла,
щоб ні покришки, ні дна вам
і собача смерть!
2
Станем поряд ми щільніше —
нас любов єдна.
Кров проллєм за Батьківщину,
бо вона — одна.
Хай же кров і сльози наші
зроблять дух міцним.
Нездоланними ми станем
у бою святім.
Хай додасть земля нам сили
і в бою снаги.
Згинуть хай росой на сонці
наші вороги.
І нехай свята молитва
надихає нас,
щоби щастя панувало
у прийдешній час.
Матір Божа приголубить
діточок своїх.
То ж бо сила тільки в Правді,
а в неправді — гріх.
Ви — сини свого народу.
Воля — над усе!
Ще знамено затріпоче
й щастя принесе.
Ще розквітне Україна
квітом весняним.
А підступних супостатів
хай розіб’є грім!
Донбас. 2015
Коли тобі стріляють в спину
за те, що любиш Батьківщину,
і ти не маєш навіть права
сказати: «Це — моя держава»;
коли душа твоя, як пташка,
на волю рветься, бідолашна,
і мусиш ти мовчать, щоб вижить,
день зустрічі з дітьми наблизить;
коли брехня навкруг панує
і кожен дурень лементує,
сусіда погляд відвертає —
тебе за ворога тримає, —
тож над тобою це розправа,
бо знаєш, де твоя держава,
в душі плекаєш лиш єдину
прекрасну неньку Україну!..
Ольга Полевина
***
Наивно-зеленые юные майские листья,
Отринувши почки, потянутся к солнцу упруго,
Ликующе сущность свою так поспешно осмыслив,
Ладонями ветра обласканы, шепчут друг другу
О том, что высокое небо сияюще ясно,
И соки от корня текут, всё текут непрерывно,
И вечность пред ними, что так лучезарно прекрасна,
Поистине — вечность: светла, высока, неизбывна…
Не ведают, глупые: свет станет зноем палящим,
И ветер порывистый рвать их охапками станет,
И трепетный дождь, что так радует их в настоящем,
Суровыми ливнями их посечет, как хлыстами,
И тление злата сотрет их зеленую прелесть,
И канут в ту самую вечность, теряя сознанье…
…А мой черенок закреплён так непрочно на древе,
Но ветер осенний — мой друг — лишь коснулся дыханьем…
Александр Архангельский
***
Кладбищенскую тишь тревожат соловьи.
И не за упокой — за здравие их пенье.
На вечные срока разменяны мгновенья.
И немы мертвецы, зови их — не зови.
И мы сбежать скорей отсюда норовим.
Нам не до скорбных дат — живём по мановенью.
И каждый день и час отмечен к жизни рвеньем
и жаждою утех, признанья и любви.
И всё ж придётся лечь под траурной плитою…
Сгорает жизнь, как воск, — церковною свечою.
Всё ближе, ближе миг, когда сыграют марш…
Но стоит ли роптать, что смертны, тленны, утлы?
Покуда вместе мы — срок не окончен наш.
А птицы пусть поют — на то оно и утро.
Лідія Лаврик
***
Ми — то не наші обриси,
фото і відеозаписи,
ми — невідомі космоси
і ненаписані нариси.
Явлені в світ крилатими,
ковзаємо поверхнями…
Кожного, хто злітатиме,
зв’яжемо і повернемо.
Щоякнайкращі й дужі
страхом до страху приковані –
вітер жене наші душі
байдужістю інфіковані.
Кожному з нас властива
мрія. Тож пишем заново
повість — таку щемливу…
Й ріжем скульптуру з мармуру.
Ми — то не наші обриси
зняті відеокамерами.
Ми — невідомі космоси –
підемо нерозгаданими.
Наталья Шмитке
Тревожно…
С плеча упала шаль. Тревожно сердце ноет.
К кому спешат в ночи с вокзалов поезда?
Гнусавят провода, печально ветер воет.
Скользнула с неба вниз бесстрашная звезда.
Бессонница ночей как горькая микстура.
Мой лекарь и палач — полуопавший сад.
Как жалобно шуршит листвы макулатура.
И пялится во тьму луны стеклянный взгляд.
Я…
Я — заяц, что хочет догнать черепаху.
Я — осень в объятьях усталого лета.
Лоскутная память, укрывшая плаху.
Обрывки туманов затерянных где-то.
А может быть, чья-то смешная потеха –
Игрушка, разобранная на части.
Я — горсточка слёз, эхо детского смеха.
Тобою случайно забытое счастье.
Галина Суржок
***
На ранок паморозь зіткала
малюнок дивний на вікні.
Немов зима зачарувала,
і ти проходив уві сні.
Морозне марево мережить,
зорі ранковій тче вуаль.
Чому ти сни мої бентежиш?
На шибі сльози чи кришталь?
Немає більш тривоги в серці —
передощила там печаль…
Та знову смутком озоветься
душі незримий, тихий жаль.
А за вікном усе кружляє
у дикім танці заметіль
і сніг в моє вікно жбурляє,
який колись змахнула з вій.
Той спомин душу не зігріє…
Вже відіснився ти мені…
Та все ж прошу: побудь у мріях
в веснянім, сонячнім вбранні.
