Чиє ім’я носить твоя вулиця. «Той, що багато каламутить». Віктор Домонтович

 

Вивчаючи біографію науковця, який працював у нашому місті – колишньому Кіровограді, дивувалася: як може людина поєднувати у собі філософа і письменника, науковця і розвідника? Як можна бути археологом, критиком, літературознавцем і водночас працювати на радянські спецслужби? Виявляється, що можна.

 

У лютому 2016 року вулиця Будьонного, що простягається через район Масляниківку, була перейменована на честь письменника і філософа Віктора Домонтовича, справжнє прізвище якого – Петров.

 

Віктор Платонович Петров (1894–1969), який писав також під псевдонімами Віктор Домонтович та Віктор Бер, – український філософ, літературознавець, літературний критик, археолог, історик і письменник першої половини XX століття.

Разом із Валер’яном Підмогильним – один з основоположників жанру українського інтелектуального роману. З кінця тридцятих років – радянський розвідник.

 

Народився майбутній письменник у сім’ї священника. Дитинство Віктора пройшло в Одесі. У 1918 році юнак закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Отримав срібну медаль за свою дипломну роботу. Пізніше працював у Етнографічній комісії Української академії наук.

 

У 1920-ті роки Петров належав до гуртка неокласиків. Опублікував ряд літературних творів під псевдонімом Віктор До-монтович. У тридцяті роки отримав ступінь доктора за дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки». Остання посада перед війною – директор Інституту етнографічних досліджень.

 

Художні твори Петров підписував як В. Домонтович. За власним визнанням автора, він «знайшов це прізвище в українських документах литовського періоду». У литовській мові «damauntas» означає «той, що багато каламутить». Філософські твори Віктор Петров писав під псевдонімом Віктор Бер. Його було вибрано не випадково, він розшифровується як біологічний еквівалент рентгена.

 

Як етнограф Петров написав кілька десятків статей в Українській радянській енциклопедії на такі теми, як сонце у народних віруваннях українців, легенди про походження відьом, культ вогню та слов’янська міфологія. Написав низку статей, присвячених докласовому суспільству. Разом з Андрієм Лободою був співредактором книги матеріалів про дніпровських човнярів (1929) та книги Євгена Марковського про український вертеп.

 

Як археолог він був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов’янських поселень. Петров вивчав скіфські пам’ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу, скіфську мову та етнос і етно-генез слов’ян. Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку і Черняхівську культури, про давніх слов’ян, скіфські та східнослов’янські імена, гідроніми, топоніми й опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.

 

У 1941 році Домонтович опинився (як пізніше з’ясувалося, невипадково) в окупованому гітлерівцями Харкові. Там він став одним із засновників «Мистецького українського руху». У 1942 і 1943 роках письменник випускав літературний журнал «Український засів», вік якого виявився недовгим – незабаром журнал був переведений з прифронтового Харкова до колишнього Кіровограда, де і закінчив своє існування в 1943 році. Віктор Петров-Домонтович, однак, встиг опублікувати в «Українському посіві» свій роман «Без ґрунту», пізніше, вже в еміграції, вийшов його роман «Доктор Серафікус».

 

Із 1942 року побував у багатьох містах України – Севастополі, Києві, Кременчуці. У Києві співпрацював з Олегом Ольжи-чем, який високо цінував літературний та науковий талант Петрова, що був знайомий ще з його батьком О. Олесем. У 1943 р. очолював кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові, в 1944-1945 роках був співробітником Українсь-кого наукового інституту в Берліні.

 

Існує інформація про ймовірну розвідницьку діяльність Віктора Петрова. Судячи з усього, починаючи з 30-х років, він співпрацював з радянською розвідкою. Під час сталінських репресій Петров продовжував працювати науковцем, тоді як його колишні колеги-неокласики були заарештовані. 1928 року Петров був автором начерків до неопублікованої викривальної статті, спрямованої проти Агатангела Кримського. Відомо, що він перебував в окупованому німцями Харкові і носив німець-кий офіцерський мундир, про що свідчить Улас Самчук.

 

Крім того, його раптове зникнення з української еміграції в Мюнхені і перебування після того в Москві дають підстави го-ворити про таку співпрацю. Пізніше 1966 року Петров навіть отримає Орден Вітчизняної війни. Документальних підстав в архіві СБУ, які б переконливо довели розвідницьку діяльність Петрова, не виявлено.

 

Цікавим фактом діяльності Петрова під час Другої світової війни є його участь у конференції, влаштованій німцями стосовно питання винищення караїмів. На цій конференції аргументація Петрова щодо того, що їх не можна вважати євреями, оскільки караїми мали аристократію, допомогла врятувати караїмський народ від знищення (Прим. Караїми – тюркський народ, який живе у Криму. Мова їхня належить до кипчацько-огузької підгрупи тюркських мов. Батьківщиною караїмів вважають Крим).

 

Після війни до 1949 р. науковець проживав у Мюнхені, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва і критики «Арка», в 1947–1949 роках на посаді професора викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені, читав у Богословській академії патрологію (не маючи теологічної освіти).

 

18 квітня 1949 року Петров зник з Мюнхена. У його викраденні звинувачували бандерівців і радянські органи держбезпе-ки, однак незабаром з’ясувалося, що в СРСР його ім’я не зникло з бібліотек, як це зазвичай траплялося з тими, хто «не по-вернувся»,– більше того, на нього посилався відомий радянський археолог Монгайт. Через деякий час з’явився і сам Петров. До того, як цей факт став відомий емігрантам, на захист Петрова від звинувачень у співпраці з радянською розвідкою виступили багато видних діячів еміграції. Вони вказували на великі заслуги Петрова перед антирадянським рухом – зокрема, на те, що Петров опублікував в емігрантській пресі докладні відомості про більшовицькі репресії проти українських діячів культури.

 

Після зникнення Петрова численні звинувачення посипалися на адресу Служби безпеки ОУН (б) у тому, що це саме вона його ліквідувала. Та вже в 50-ті роки на Заході з’явилися відомості, що Петров спокійно працює в СРСР. Згодом чільний представник СБ ОУН Степан Мудрик-Мечник стверджував про систематичну працю Петрова на радянські спецслужби.

У Москві Петров працював в Інституті археології, а з 1956 року – у Києві в Інституті археології. Втративши документи під час війни, Петров був змушений заново захистити дисертацію в 1966 році. У 1957 р., коли закінчилася його «перевірка», одружився з Софією Федорівною Зеровою, вдовою українського поета і літературознавця Миколи Зерова, розстріляного в 1937 року, з якою був знайомий ще з двадцятих років.

 

Помер письменник у 1969 році за письмовим столом. Похований у Києві. Не встиг закінчити словник пруської мови. У 1988-1989 роках у Нью-Йорку видано тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича.

 

Олена Скочко

Інформація взята з відкритих джерел