Ескіз портрета Миколи Добролежі
22 грудня йому виповнилося б 95
...Був травень 1993 року.
Крізь вітринне скло художнього салону в Кіровограді дивилася в очі перехожим скромна афіша «Виставка Миколи Добролежі. Живопис. Графіка. Сценографія». Я зайшла і що побачила?
...Гамірно, багатолюдно було в тісному салоні-магазині. Звучала зарубіжна магнітофонна музика, гурт молодих людей нахилився над вітринами із золотом і сріблом... А зі стін позирала на ту суєту вічність: думка, почуття, настрій художника Миколи Добролежі, зафіксовані в рисунках, ілюстраціях до книг («Казки слов’янських народів», «Катерина» Т. Шевченка, «Ходіння за три моря» М. Прибиткова), в ескізах до театральних вистав, живописних пейзажах і портретах, ліногравюрах. «Над Інгулом» – з цього пейза-жу журливо всміхався нам куточок рідного краю. Іронічно і трохи осудливо дивилися на нас очі «Правну-ка козачого», виробленої жінки-селянки, старого інтелігентного чоловіка – з портретів людей поважного віку (таку натуру найбільше він любить, зізнався художник). Сам він, як справжній чарівник, зумів відсторонитися від свого сімдесятиріччя молодим і життєрадісним автопортретом. Утім, бурштинові очі художника і сьогодні зірко дивляться з-під сивих брів. Набачились ті очі за життя, хіба все змалюєш? Тим більше, коли мав усе життя пензлем та фарбами заробляти на хліб насущний. І насолоду, і пошану, і за-робіток довгий час давала робота в театрах України – сценографія. У древніх греків це було мистецтво оформлення театру і живописної декорації. В епоху Відродження сценографією вважалась техніка розма-льовки полотна задника. Сьогодні – це наука, мистецтво і техніка організації сцени і театрального про-стору та дійства.
На тій ювілейній виставці я бачила ескізи – загальні чи окремих сцен вистав, де М. Добролежа був сценографом. Це вистави за творами наших земляків: І. Микитенка «Вуркагани», «Залізна троянда» (за мо-тивами роману Ю. Яновського «Вершники» – героїчну поему написав М. Добролежа з В. Юр’євим у співавторстві), М. Гоголя «Майська ніч» і «Тарас Бульба», О. Корнійчука «Пам’ять серця» та «Богдан Хмельницький», О. Островського «Тепленьке місце», Л. Зоріна «Варшавська мелодія», І. Макайонка «Три-бунал».
До речі, всесоюзна театральна критика 60-х років відзначала в оформленні М. Добролежі до «Тараса Бульби» і новизну театрального прочитання творів Гоголя, і антиефектну глибину художнього рішення, що було новою тенденцією в національній сценографії на той час. Художник уже в 60-і роки самоусклад-нював свої завдання, ведучи пошук між національною класикою і сучасною світовою драматургією.
Після виставки спробувала познайомитися із художником, розпитати про життя-буття.
Важко визначити, що він більше любить, до чого сьогодні тягнеться рука. У видавництві «Степ» проілюстрував книги віршів Я. Бабич, Л. Безпалого, К. Горчар, збірку молодих «Написане не зникає». Вва-жає, що художник має уміти і могти все в рамках освіти і професії. Любить насолоджуватися живими картинами природи. Коли квітує весна і його сад на дачі, душа все те спрагло вбирає, а відтворювати здатна більше восени, коли в природі тиша, спокій, затишок. Про це та інше дізналася від нього під час невеликої прогулянки по центру Кіровограда.
...Миколі Добролежі, як він вважає, тричі пощастило. На батьківську і свою сім’ю та на мудрих, цікавих людей. Спочатку пощастило народитися в родині добрих батьків, які виховали п’ятеро славних дітей, се-ред яких є вчителька і будівельник, художники і літератор... (Щойно прочитала оповідання «Кулак» його брата Анатолія Добролежі, який працює художником у Києві на кіностудії ім. Довженка). Вони з братом – перші митці в селянському роду Добролеж.
Де взялася та іскра Божа? Хтозна, може, від батька, який прекрасно співав, але не передав синам, на жаль, свого голосу? Може, від, матері, яка уміла добре вишивати, ткати і розписувати піч у хаті під свято за українським народним звичаєм? Тож вибір Одеського художнього училища був не випадковим. Але то вже було по війні, на яку пішов Микола ще 17-річним хлопцем, і яка забрала батька, пришпиливши на груди сина 15 нагород. Так і не здійснилась його мрія – побувати в Румунії на батьковій могилі... Бо сьогодні ж мандрівка в Європу, яку ціною боїв, поранень і контузій визволяв від фашизму ще юнаком, не по кишені першому на Кіровоградщині члену Спілки художників України, учаснику багатьох всесоюзних, республіканських і обласних виставок.
Різнобічна професійна освіта (після училища був ще Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова у Львові), знамениті вчителі (М. Жук, П. Злочевський, П. Кановський та інші), зустрічі і дружба з відомими митцями – все сприяло творчості. Великий період життя віддано театрам Одеси, Ми-колаєва, Києва, Дніпропетровська, Кіровограда.
Переді мною – одна з дорогих його серцю реліквій – афіша Дніпропетровського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, сезон 1963–64 рр. Це – інсценізація І. Барабаша за твором М. Гоголя «Тарас Буль-ба». Тоді, в день народження М. Добролежі, друзі подарували йому цю афішу із сердечними автографами, в т.ч. і народного артиста України, лауреата Державної премії В. Овчаренка, який грав Тараса Бульбу. (До речі, головним режисером театру тоді був у Дніпропетровську наш земляк І. В.Казнадій).
Пишається також М. Добролежа знайомством із Василем Симоненком та Миколою Вінграновським (навіть став прототипом одного з героїв його повісті «Первінка»). Серед кіровоградських художників близька йому творчість Олександра Логвинюка. Синів, у яких теж були здібності, свідомо не допустив до мистецтва, бо розумів, що в сьогоднішньому житті воно відсунулось, як задник на сцені, мало не на останній план. Але є ще задуми, серія картин, театральні ідеї, – багато що чекає завершення. Є віра, що чес-ність, порядність і творчість знайдуть собі місце у нашому суспільстві.
…Пройшло 12 років, його не стало. Та часто проходжу мимо меморіальної дошки і згадую.
Антоніна Корінь
