Братаймося, щоб в мирі жити!

 

 

Що найбільше єднає людей? Спільні інтереси, захоплення, культури, мова, співпраця на спільне благо. Це яскраво видно на прикладі Вільшанщини, найінтернаціональнішого  району Кіровоградщини. Тут у новому році відзначатимемо 245-річя з дня переселення сюди болгар із Балкан, втікачів від гніту  османів. А нині, напередодні Різдва й Нового року, ми завітали у Вільшанку – на день народження (105 років) їхньої знаменитої землячки, письменниці, відомої у світі перекладачки болгарської прози українською – Лідії Горячко. 

Минуло чверть століття, як душа її переселилася в інший світ. Але й частина її залишилася навічно тут: у меморіальні дошці на фасаді, ініційованій її нащадками – дочкою й онукою. І в інформаційному стенді, розміщеному у вестибюлі бібліотеки, яка вже 5 років носить ім’я Лідії Горячко – члена Спілки письменників України. Її ім’я серед багатьох цікавих імен визначних постатей, якими багата  ця «вкраїнська Болгарія» - Вільшанщина. 

 

«Засвічена» вона: в «Історії міст і сіл Кіровоградщини», виданій у 1970 р.; у першому «Літературному словнику Кіровоградщини», укладеному у 1995 році відомим нашим літературознавцем Леонідом Куценком (у 2019 р. планується його перевидання); щорічному «Історичному календарі знаменних дат» та двотомнику «Визначні постаті  Степової Еллади» (2004); «Кіровоградщина. Традиції і сучасність», виданому  краєзнавцем Василем Білошапкою та нашим земляком-меценатом з Росії Борисом Кузиком. Є чимало цікавих досліджень і місцевих краєзнавців, втілених у книги та брошури. Зокрема, тутешнє село Станкувате вже народило трьох (поки що!) письменників: Олександра Кердіваренка, Інну Немировану (членів Національної спілки письменників України) та Людмилу Драндалиш. 

 

Ми, «нашитехоровці»,  були тут у 2015 році на відкритті болгарського центру дружби, який зараз реоогранізовано. А діють тут дві громадські болгарські організації  (про роботу однієї ми нещодавно читали в газеті «Роден край»). Зокрема, вони здійснили обмін поїздками у дві держави.

 

А місяць тому ми із Сергієм Осадчим, керівником,  побували у Станкуватому, де святкувалося закриття обласного традиційного фестивалю національних культур "Степова веселка». Я до цього свята написала вірша про Вільшанщину та жартівливу пісню «Болгарська комаринська», яку тут же подарувала моїй улюбленій болгарській співачці – Олені Бринчач, яка керує славним фолькгуртом «Сяданки». (Ще раніше ця пісня «приболгарилася» в Ізмаїльскому обласному центрі національних культур, куди нас запросили після участі у Восьмому Міжнародному вино-фесті в Болграді). 

 

Усі гості «Степової веселки» грілися натхненням від мистецьких номерів від німецької, польської, російської та ромської общин – у нетопленому Будинку культури… Цілу бурю почуттів викликав оркестр – балканськими мелодіями, хліб-сіль та інтернаціональна виставка декоративно-ужиткового мистецтва, чудово оформлена у вестибюлі. 

 

Там же серед дипломантів назвали і уродженку села, письменницю Інну Немировану (бачили десяток її гарних робіт із вишиванки хрестиком). Інна завідує бібліотекою у селі Куца Балка,  а також є активісткою жіночого клубу «Єва», який діє вже протягом року в рай бібліотеці. В одному залі розташували виставку картин, присвячену 140-річчю визволення Болгарії, і розповіли про це, а в іншому залі зібралося більше двох десятків вільшанців, представників різних національностей, переважно жінок.

Було всього двоє мужчин, зате яких! Микола Балабан, кореспондент газети «Вільшанський вісник», болгарин, батько трьох дітей і син матері-поетеси. А ще Микола двічі вийшов переможцем обласного конкурсу молодих літераторів ім. Валерія Гончаренка (у номінації «проза». Його оповідання були видані державним коштом у 2015 році у збірці переможців «3+1! (три поетеси й він). Нині Микола працює над романом. 

 

А другий чоловік – директор Вільшанського краєзнавчого музею українсько-болгарської дружби Михайло Поліщук, який займається вивченням древньої історії. 

 

Зустріч розпочав земляк Сергія Осадчий, який вже другий місяць очолює дільницю з пошиття ортопедичного взуття та виготовлення протезів. Тож керівник болгарської общини сумістив цього року «дводержавну» громадську діяльність зі службовим відрядженням до своїх клієнтів з Новоукраїнського, Добровеличківського та Вільшанського районів. 

 

У цю ж таки діяльність як завжди радо включилися й ми з Олександром Антоненком – членом і лауреатом премії «Сокіл степів» обласного літоб’єднання та керівником Новоукраїнської літстудії «Ранок», поетом, бардом, видавцем і відданим болгаролюбом. Вірші, гумористичні твори й авторські пісні під гітару були гарним дарунком від нього. 

 

Я почитала свої вірші та переспіви, показала роботи, подаровані Земфірою Штерєвою та українкою Інною Брєдихіною – болгарської тематики, розповіла про юну болгарську поетесу Петю Дубарову, том її прози подарувала Інні Немированій та збірку поезії Добри Чиантулова і болгарський журнал «Знаци». На додачу презентувала газету «Роден край», яку, за браком коштів, бібліотека вже три роки не передплачує. 

І тут  ми з С.Осадчим «розмеценатились»: він  подарував бібліотеці імені Лідії Горячко кошти на передплату газети «Роден край», а я – свою нову книжку «Гріхопис», видану коштом «Нашите хора», і де містяться переклади з болгарської та вірменської мов. А Сергій, вже одягнений, не зміг оминути фортепіано і вшкварив на ньому якогось світового шлягера, завдяки господині – директорці бібліотеки Ірині Сергіївні Каліфоровій та її  колегам. 

Знаком оклику до цього вояжу був обід у мами Осадчого – Нелі Іванівни, до якої несподівано водночас завітали в гості два сини, з друзями: молодший, вирвавшись із Криму на добу, рубав мамі дрова, старший подавав на стіл мамину картоплю та плачинду. А мені лізли в голову вірші:

 

Дзижчать в повітрі бджоли хай – не кулі,

За обрій хай відкотяться громи!

Веселка дружби хай з’єдна півкулі, -

Донбас, Вкраїну й Крим з’єднає мир!

 

Ми із Сашком Антоненком раділи щастю сім’ї Осадчих, а спостерігаючи за маленькою, але  енергійною мамою Сергія, прийшли до висновку: всі мами схожі. І я ледь стримувала сльози, бо Неля Іванівна, як і моя мама, діставала й діставала на стіл усе нові гостинці, припрошуючи: «Посмакуйте, це мені недавнечко з Болгарії привезли, гляньте, як гарно!» – пригощала нас ще й добірною українською мовою, а з синами щебетала по-болгарськи… І була вона у вишиваній кофтинці в горошок: таку саму я колись студенткою подарувала мамі (в «бубочку» - кажуть у нас). Тепер шукаю розради між друзів-болгар, або тихенько рюмсаю в мамину кофту, яка мені досі транслює рідний запах мами… 

 

Я подарувала Ніні Іванівні два «Миколайчики»: прикрасу до болгарського шашлику і шоколадку «200 євро» на здорове, смачне й багате життя активістки українсько-болгарського руху, яка подарувала нам гарного «вождя» і досі допомагає в наших ділах. Сашко Антоненко вручив пакет власноруч вирощених овочів і фруктів із землі, де живе родич Осадчих – болгарин-агроном. А мені від «нашої» мами  дісталися парфуми «Болгарська лаванда» (заодно і про Крим спогад, де я встигла двічі відпочити, а також провести три зустрічі з дорослими і дітьми в республіканській бібліотеці ім. І.Франка та бібліотеці селища Мирне… До того, як Мирне припинило бути мирним).

 

Прощалися крізь сльози, забираючи від мами старшого сина, але лишаючи меншого-«дроворуба». 

До речі, за день до поїздки, Сергій Осадчий був моїм гостем, ми вирішували видавничі справи, заодно вивчали краєзнавчу літературу про Вільшанку й альбом «Феодосія», де живе брат. Містика: може, ми таким чином його «позвали»? 

Пишу й перечитую вірші, подаровані Інною Немированою, у якої бабуся і мама – болгарки, тож і вона знає дві рідні мови. Тож і пише вона про дітей, які кожне третє слово промовляють болгарською, про древню «хубавицу» Синюху – річку, до берегів якої прибилися колись її предки:

 

«Пише кров моя змішана, сильна кров…

Своє ймення на дереві роду…»

 

Антоніна Корінь, 

письменниція-мандрівниця

 з м. Кропивницького