«Музика дружби, любові і краси, Музика щастя на всі голоси»

10 фев 2019 15:51 0 470 Искусство, литература
«Музика дружби, любові і краси, Музика щастя на всі голоси»
 
Це рядки з пісні Антоніни Царук на музику Марини Долгіх «Музика лунає». Вона була чудовим фіналом авторського вечора «Коли душа творити прагне» композиторки, музикознавця й викладачки у Кіровоградському музичному коледжі Марини Долгіх, де й відбувся концерт. 15 музичних номерів продемонстрували багатогранність її таланту як композиторки, яка пише для дітей, молоді та дорослих, а також концертмейстера, аранжувальника, бандуристки й піаністки, плідного педагога. Мене особисто порадувало гроно імен відомих поетів, чиї твори вона поклала на музику. Це М.Вороний, Б.Олійник, О.Теліга, Н.Забіла, Н.Стефурак, Г.Коваль, К.Гнатенко. Надихають М.Долгіх і вірші земляків: Г.Берізки, С.Чубко, О.Анохіної, К.Горчар та світловодця К.Оверченка, який прожив життя в Латвії, залишившись патріотом України.
 
Різнобічно були представлені й виконавці: ансамбль бандуристок «Мальви» (керівник — І.Прокопова), хор студії педпрактики «Зоринка» (керівник — А.Татарова) та жіночий хор «Prima vista» (керівник — О.Трушина), Театр дитячої казки музичної школи №1 ім. Г.Нейгауза (керівник —  О.Місько), вокальний ансамбль «Оксамит», юні співаки С.Мальченко (Долинська МШ) та А.Чумаченко (МШ №4), дорослі співаки — Т.Кондратенко та дует В.Матвієнко і А.Болквадзе, камерний оркестр (керівник — Н.Хілобокова). Дякую М.Долгіх і виконавиці Я.Ткаченко за пісню на мої вірші, за спільні пісенники, за співпрацю на фестивалях «Долинський листопад», за цікаві статті в пресі та книги про Г.Нейгауза та Ю.Хілобокова. Вважаю її найпочеснішою лауреаткою обласної краєзнавчої премії 
ім. В.Ястребова.
 
— Як твої твори проклали собі шлях до популярності?
 
— Відкрила мою музику на початку доби незалежності України бандура. І два відомі в краї колективи бандуристок: юний ансамбль «Мальвочки», що складався з учениць міських музичних шкіл №2 та №3, та професійна капела бандуристок «Мальви». Я співпрацювала з цими колективами як учасниця ансамблів, робила аранжування і… в пошуках свого, індивідуального, писала пісні, що, за висловом голови Національної всеукраїнської спілки кобзарів Володимира Єсипка, стали родзинками репертуару кіровоградських бандуристок.
 
— У 1996 році твої твори почули на одному з перших всеукраїнських конкурсів бандуристів у Дніпропетровську «Дзвени, бандуро!». Коли голоси наших юнок-«мальвочок» на завершенні пісні «Україна» благословили країну, що переживала часи безробіття, розвалу і фінансової скрути, — велика зала Палацу студентів встала, у багатьох на очах стояли сльози. 
 
— Так, тоді це був тріумф кіровоградських бандуристок і водночас особисто для мене визнання мого пісенного таланту. Можливо, зараз цей твір сприймається дещо по-іншому, але він залишається актуальним і правдивим освідченням у любові до своєї землі, до рідного краю. 
 
— Працюючи з дорослою капелою «Мальви», ти мріяла писати твори, які би показали бандуру в іншому, осучасненому вигляді, зберігаючи її ліричну складову. На 1990-ті це було сміливою ідеєю, оскільки шанувалися, з одного боку, кобзарські традиції, з іншого — фахові технічні зрушення. 
 
— Ніхто навіть не передбачав, як широко розкриються обрії бандурної музики вже за десять років. «Мальви» допомогли втілити оригінальні задуми.  З «Мальвочками» ми зробили інтенсивний крок уперед в репертуарі — поєднали традиційну бандуру із сучасними течіями — соулом, елементами джазу, рок-музики тощо.
 
— З легкої руки бандуристів твори Марини Долгіх зазвучали на престижних конкурсах: Міжнародному конкурсі бандуристів імені Гната Хоткевича (Харків); Всеукраїнських фестивалях-конкурсах «Провесінь» (Кіровоград–Кропивницький); «Струни вічності» імені Володимира Перепелюка та «Під срібний дзвін бандур» (Вінниця); «Чарівна бандура» (Одеса); «Бандура дарує натхнення» (Чернігів); імені Володимира Кабачка (Полтава) та інших. Хто виконував твою музику?
 
— Так вийшло, що на моєму циклі для бандури «Метаморфози» зростали сучасні українські зірки бандурної музики волинянин Тимофій Старєнков — нині композитор, соліст оркестру хору ім. Г.Ве-рьовки, одесит Георгій Матвіїв — композитор-експериментатор, соліст Національного оркестру народних інструментів, лауреатки всеукраїнських і міжнародних конкурсів черкащанка Марина Пхіденко, Настя Паріпа з Одеси,  Ліза Куба з Кіровограда та багато інших. А 2017 року аспірантка Національної музичної академії України по класу народного артиста Р.Гриньківа, лауреат міжнародних і  всеукраїнських конкурсів і моя колишня учениця Ірина Шульга свій річний заліковий концерт повністю присвятила виконанню моїх творів.
 
— У твоєму доробку багато дитячих пісень. Розкажи про твоє співробітництво з хором студії педагогічної практики «Зоринка» музичного коледжу. 
 
— Діти переспівали вже більше десятка творів з моєї збірки «Дитячі пісні». Спеціально створена для хору композиція «Лелека» підготовлена для виступу «Зоринки» на Міжнародному конкурсі «Прага-Моцарт» у Чехії в 2011 році. Завдяки їй кіровоградський колектив виборов перше місце й диплом  «За особливу виразність виконання». З найбільш відомих пісень для дітей — «Весілля у ставку», «Квітнева пісня» та, звичайно, «Стояла собі хатка» на хрестоматійні вірші Н.Забіли, які з моєю музикою, сподіваюся, зазвучали по-іншому. 
 
— Особисто мене вразив дорослий вокальний «Триптих» на вірші О.Теліги — лірико-драматична композиція. Яка доля у цього твору?
 
— Від  народження «Триптиху» скла-лося так, що всі, хто його співають, стають зірками. Його прем’єрувала у 2008 році на Х Всеукраїнському літературно-мистецькому конкурсі «Щоб далі йти дорогою одною» в номінації «Професіонали» Олена Циганкова, яка зараз є солісткою хору «Київ» під орудою М.Гобдича. Друга виконавиця циклу — Дар’я Уманець-Терещенко — доросла до солістки «Донбас-опери». Третя — Тетяна Воронова — навчається на режисерському факультеті Київської консерваторії. Зараз його виконує Тетяна Кондратенко — самобутня співачка, якій підвладна будь-яка манера співу.
 
— Розкажи, як починався твій музичний шлях.
 
— Родом я зі звичайної родини службовців. З трьох років давала концерти — співала, розігрувала лялькові вистави, придумувала мізансцени і об’єднала дворових друзів у театр. У родині не було професійних музикантів. Мама, Галина Григорівна, працювала вчителькою німецької у школі, мову знала досконало, у тому числі вдало розшифровувала німецькі рукописи готичного шрифту. Полюбляла співати у хорі, знала безліч народних пісень. Саме мама згодом стала консультантом-мовником популярної в Україні та за її межами моєї книжки «Нейгаузи: варіації на єлисаветградську тему».
 
— А батько?
 
— Тато, Василь Трохимович, за освітою — ветеринарний лікар. А ще — співак-аматор, прихильник української літератури й театру, знавець рослин і сільського господарства, і мій головний життєвий радник. Саме йому я присвятила свою першу родинну монографію про Нейгаузів.
 
Додам: ще були у мене колоритні дідусі — Трохим і Павло Сергійовичі — народні музиканти та співаки, які майстерно володіли грою на баяні, гітарі, мандоліні, гармоніці. Любили поезію Тараса Шевченка, народні пісні, навчили говорити українською. Саме дід Трохим подарував спочатку фортепіано, а згодом бандуру. Тож, приїжджаючи влітку до калинової садиби діда Трохима на Київщині, я щовечора звітувала про успіхи піснями, які вчила на уроках бандури. І виспівувала власні пісні.
 
— Росла дівчинка, росла і в п’ять років прийшла вступати до музичної школи №2. Вчилася по класу фортепіано та бандури, мала улюблений предмет — сольфеджіо, співала у хорі. І… у третьому класі написала свою першу пісню, бо мала гарних вчителів. Так?
 
— Атож, перша пісня написана в дев’ять років, а коли було одинадцять —  хор музичної школи вже співав на концерті дві мої пісні — «Атака снилась мне» і «Пісеньку про лева», які полюбилися юним музикантам. 
 
Свою першу «Пісню про маму» я показала тодішньому директору музичної школи В.С.Іванову. І той, розуміючи, наскільки є важливим для дітей творчий розвиток, запросив до викладання відомого українського композитора Кіма Шутенка — члена Спілки композиторів Радянського Союзу. З того часу левова частка мого життя відбувалася під знаменом композиторської творчості.
 
А Кім Олександрович став не лише вчителем із компонування музики, а й творчим батьком, наставником, порадником. У нього я навчалася по класу композиції у школі та в музичному училищі. Вже на першому курсі відбувся сольний авторський концерт на курсах підвищення кваліфікації викладачів музичних шкіл, де звучали «Сюїта в старовинному стилі», «Варіації», прелюди для фортепіано, камерно-інструментальна музика для скрипки з фортепіано, ліричні та дитячі пісні. На четвертому курсі мої твори виконувалися на фестивалі, присвяченому 25-річчю Кіровоградського музичного училища. 
 
 
— Певний час на написання музики тебе надихали колективи рідної музичної школи №2 ім.Ю.Мейтуса. Для ансамблю бандуристок «Україночка» створена пісня «Моя Україна» на слова Г.Берізки, для зразкового хору «Веселка» — обробка народної пісні на вірші Т.Шевченка «Вітер з гаєм розмовляє», для піаністів — «Різдвяна фантазія» для фортепіано в чотири руки. Хто належить до твоїх однодумців-виконавців зараз?
 
— Я радію, що життя поєднало мене з моїми колегами-хормейстерами по музичному коледжу Аллою Татаровою (хор «Зоринка») і Оксаною Трушиною (хор «Prima vista»). Ми розуміємо одна одну, все, що пишу, втілюється у виконанні, як кажуть, «на рівні думки». Як це назвати? Можливо, ми однаково відчуваємо музику, між нами — глибокий емоційний зв’язок. Сподіваюся, Ви це відчули при виконанні драматичної хорової поеми «Як упав же він…» чи романтично-піднесеної композиції «Люблю тебе».
 
— Особливою є твоя співпраця з музичними школами нашого міста. Знаю, що юні композитори — це твоя гордість і радість. Їхніми успіхами пишаєшся більше, ніж своїми? 
 
— Хоча за останні півроку мої «кролики» — як композитори, так і дослідники музичного мистецтва — отримали 22 лауреатських дипломи на міжнародних, всеукраїнських і регіональних конкурсах, у тому числі п’ять з них вибороли студенти музичного коледжу. Завдяки моїм однодумцям, юні композитори і юні дослідники мають можливість бачити свої роботи надрукованими, мають на власній території Всеукраїнський конкурс юних композиторів пам’яті Ю.Мейтуса та огляд-конкурс «Мейтусівські читання». 
 
— Життя розсіює учнів світами, але приємно, що, пройшовши шляхом від музичної школи через музичне училище до вищого навчального закладу, твої вихованці продовжують творити. Ти слідкуєш за їхніми успіхами?
 
— Авжеж! Наприклад, у Болгарії звучать пісні з доробку бандуристки Ірини Чернюк-Ніколової, у Києві в музичному театрі Оксани Коляденко «Маска» виконує власну музику Ірина Товстоног-Романова. Подорожуючи світами — по Індії, Греції, Італії — не забуває про імпровізацію й тембральні експерименти журналіст і блогер Олесь Босий. У перерві між лекціями музикує на фортепіано кандидат філологічних наук Назарій Назаров. З Бердичева шле музичні відеопривітання українським бійцям Діна Головко-Музиченко. Листуємося інтернетом, приходять у гості, надсилають посилання на свої твори. 
 
 
— Чи маєш державні нагороди, звання?
 
— Все, що маю, напрацьовано рутинною музикознавчою працею. Маю науковий ступінь кандидата мистецтвознавства по спеціалізації «Музичне мистецтво». Маю дві монографії, з яких перша — «Нейгаузи: варіації на єлисаветградську тему» — отримала популярність у Європі, при тому що написана українською, і виборола І Всеукраїнську музикознавчу премію «Primus inter pares» (тобто «перший серед рівних») Національної спілки композиторів України. Друга — «Юрій Хілобоков: сюїта для скрипки з оркестром» — є першим ґрунтовним дослідженням про сучасника-земляка. Маю лауреатство обласної премії ім. В.Ястребова за підготовку мультимедійного проекту «Юлій Мейтус: повернення на батьківщину» та звання лауреата всеукраїнського, обласного та міського конкурсів за створення музичних композицій.
 
Ось така вона — ділова і творча жінка-патріотка і гордість України — Марина Долгіх, яка робить свою справу — виховує майбутніх громадян нашої країни своєю музикою, своїми книжками, своїм прикладом.
 
Антоніна Корінь,
для «Первой городской газеты»
 
Фото Ігоря Демчука
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий