Літературна стежина №55. Бабуся Ганна

1 авг 2022 12:30 0 549 Искусство, литература
Літературна стежина №55. Бабуся Ганна
 
 
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
 
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
 
Текст підготував Олександр Архангельський
 
Олена Трибуцька
 
На уламках життя
 
Танцювали вони своє танго.
 
Він – суворий солдат,
 
І вона – така світла, мов янгол.
 
Босоніж – ноги в кров,
 
А танцюють так пристрасно й легко.
 
Небеса їм покров,
 
А музИка – малий соловейко.‬‬‬‬‬‬‬‬‬‬‬‬
 
І танцюють удвох
 
На руїнах колишнього Дому.
 
Танго темних епох
 
На порозі Великого Злому.
 
Ноги в кров – не біда,
 
Та уп’ялись уламки у душу:
 
«Я тебе не віддам.
 
І ти житимеш, житимеш. Мусиш...».
 
І у їхніх очах –
 
Ярий відсвіт жорстокої битви,
 
І на їхніх устах –
 
Тихе слово любові й молитви.
 
Він – суворий солдат,
 
І вона - така світла, мов янгол.
 
Води й землі горять,
 
Та танцюють вони своє танго...
 
Назар Назарів
 
Новий монолог Касандри
 
Троянські діви, діти і мужі!
 
Гартуйте зброю і гостріть ножі!
 
До нас прийшли загарбники-ахеї,
 
замало стало їм землі своєї.
 
Та серед нас достатньо є героїв,
 
аби відбити цю облогу Трої.
 
Вже визріло насіння молоде,
 
і може, нині Троя не впаде.
 
Наврочила ахеям зла сивілла,
 
що морок забере у них Ахілла.
 
І їхні плани та ідеї фікс
 
в непам'ять змиє ненаситний Стікс.
 
Уздовж Скамандру і уздовж Дніпра
 
постали мури вищі, ніж гора.
 
Згорять ворожі стяги, мов сувої.
 
Ми відіб'єм оцю облогу Трої.
 
***
 
Прокидаєшся уночі
 
і без голосу,
 
самими руками
 
намагаєшся щось сказати,
 
записати на темряві над ліжком –
 
але темрява не тримає нічого –
 
ні жесту, ні доторку,
 
ні мого імені.
 
Протяг на кухні лишає під ніччю
 
зітертий підпис,
 
бо в квартирі є хтось,
 
хто не зачиняє двері,
 
а вікна розчиняє навстіж
 
на вулиці, і на каштани,
 
і на світлофори на перехресті,
 
які продовжують переморгуватися
 
між собою, навіть коли ні машин,
 
ні пішоходів уже немає.
 
Є люди, які продовжують пересвідчуватися
 
одне одному,
 
навіть якщо нікого уже немає,
 
продовжуючи руками писати наосліп
 
ім'я і сліди людини.
 
Людмила Ніколаєвська
 
 
***
 
«Стефанія, Стефанія, Стефанія»!
 
Все співає надихає, душу гріє…
 
Світ милується весняним цвітом,
 
Біля вирви вже тюльпан разквітнув.
 
І хоча запеклий бій над гаєм,
 
Та життя завжди перемагає.
 
Все вирує, все квітує, рум’яніє…
 
Від краси відроджуються мрії.
 
Оживає віра, світла радість,
 
Хоч рашисти злісно гасять з «Градів».
 
Злість ворожа вельми зрозуміла:
 
З нею ворог ниций і безсилий.
 
«Стефанія, Стефанія, Стефанія!»
 
Розцвітає поле, а вона сивіє…»
 
Заспівай же, мамо, мені колискову,
 
Хочу я почути твоє рідне слово».
 
Пісня вже луна за небокраєм
 
І жагою щастя серце крає.
 
А сміливий, відчайдушний вигук,
 
Ніби смерті й безнадії виклик.
 
«Стефанія, Стефанія, Стефанія»!
 
Все святкує, оживає і радіє.
 
Пісня полонин, озер, урочищ…
 
«Калуш-гурт» уславив край свій отчий.
 
Оплески бурхливі враз здійняли.
 
Радістю всіх друзів об’єднали.
 
«Стефанія, Стефанія, Стефанія!»
 
Вітер перемоги в душі віє.
 
І надія, мов джерела, чиста,
 
І така бажана й урочиста.
 
Файний гурт, на вишиванку схожий.
 
Спів Вітчизни – спів непереможний.
 
 
Наталія Фесенко
 
Чистий четвер
 
А світ почистішає й справді
 
У чистий четвер...
 
Ми шили – по-білому –
 
З рідного саду квітками…
 
Тоді ще світало в душі,
 
І ніхто не помер,
 
Букети у вазах,
 
І все до ладу поміж нами.
 
А зараз – дими...
 
На зболілому тілі Землі
 
Озера постали кроваві –
 
Ні риби, ні птиці...
 
Лежать невпізнавані матір'ю
 
Діти малі,
 
Тіла пошматовані люттю звірячою
 
Й лиця…
 
...Людське не вживеться
 
З мерзотою бруду й жахіть –
 
Те тіло, обвите
 
Холодною слиззю гадюки.
 
Світ, вишитий гладдю, у квітах,
 
Незримо стоїть
 
Й до нас простягає
 
Спасенні свої чисті руки!
 
До пояса коси шовкові –
 
Колосся пшениць –
 
Одвічна прикраса жіноча.
 
І хлібна зерниця –
 
Постане над світом
 
Немеркнучим світлом зіниць
 
У чистий четвер, в час війни –
 
Людям мирним насниться…
 
***
 
На сьогодні – багато не треба:
 
Лиш би зникло задимлене небо,
 
Посірілі обличчя від болю
 
Посміхнулися сонцю на волі
 
І вдихнули життя тій дитині,
 
Що схолола на чорній цеглині...
 
Напоїли зневоднене тіло,
 
Що від голоду вщент побіліло
 
І не бачило світу в підвалі,
 
Коли «Гради» серця розривали.
 
Будь же прокляте, оркове сім'я,
 
Яке вгризлося людям у тім'я,
 
Озвіріле на тих чорноземах,
 
Що скормило татарськеє плем'я...
 
Хай вам валиться шлях під ногами
 
Із сватами, кумами й синами
 
І куди б не пішли ви по світу,
 
Вас на шмаття розніс помсти вітер!
 
 
Олександр Архангельський
 
По мирным посёлкам – из «Градов»,
 
по спальным районам – из «Смерчей»…
 
И тучею бомбы, снаряды.
 
И грань между жизнью и смертью.
 
Эрэфией навык отточен
 
в Чечне, а теперь в Украине,
 
чтоб жизнь нашу сделать короче,
 
чтоб стали рабами отныне.
 
У орков огромные массы
 
ракет, самолётов, железа.
 
И тонны протухшего мяса
 
с картонною биркой «агрессор».
 
Войну начинают безумцы,
 
хребет ей ломают герои,
 
которым победа по вкусу.
 
Смельчак – он почёта достоин!
 
***
 
За Україну – в молитві
 
помисли наші й стремління.
 
Мужності воїнам в битві,
 
честі, звитяги й сумління.
 
Жінці-вкраїнці – не сльози –
 
витримка й сила наразі.
 
Стане твій син на порозі,
 
оркам нанісши поразку.
 
Жінко-вкраїнко, молися!
 
Віруй у Божую Матір!
 
Сили Добра узялися
 
нам у борні помагати!
 
 
Ольга Полевіна
 
Бабуся Ганна
 
Коли танки в'їхали в село, на вулицях не було жодної живої душі. Ворота замкнені, віконниці прикриті, хоча ще не стемніло.
 
– Жерти хочеться, – сказав Єгор на прізвисько Вовк. Він і був схожий на вовка: хиже лице і сірі холодні очі, які ніби свердлили співрозмовника.
 
– У них їжа є, – озвався механік-водій Мишко. – По хатах пошарити треба.
 
– Руслане, посидь, ми зараз, – протискуючись крізь люк, наказав Вовк навідникові. – Ходімо, Мишко!
 
Вони зупинилися біля будинку, паркан якого здався неміцним. І справді, кілька ударів прикладами автоматів – і хвіртка повисла на одній петлі. Так само легко були вибиті двері веранди.
 
У кімнаті сиділа стара. Коли вони ввалилися до хати, вона навіть не поворухнулася.
 
– Бабо! Хенде хох! Яйко, млєко, курка! Гут! – захоплюючись власною дотепністю, зареготав Вовк.
 
Стара, з ненавистю дивлячись на них, не відповіла.
 
– Не даси – самі візьмемо, – не образився Вовк. – Де тут у тебе їстівне?
 
На кухонці знайшли половину буханця хліба, кілька яєць, шматок сала. Розсипали пшоно, пірнули ножем пакет із борошном, і вся підлога вкрилася борошняним пилом, наче снігом.
 
– Новий рік тобі принесли! – засміявся Мишко, милуючись своїми слідами на підлозі.
 
Вовк уже обстежив двір. У сарайчику було замкнено кілька курей, вони розбіглися двором, ховаючись і кудахкаючи. У паркані не вистачало дощок, і вони вискочили на сусідній город. Одна ряба не встигла сховатися і заметалася між сараями. Вовк дав по ній чергу.
 
– Та тихіше ти! – зупинив його Мишко. – Від курки нічого не залишиться!
 
Стара, спираючись на ціпок, ледве вийшла на ганок.
 
– Варвари! Ти дивився, що і в кого забираєш? Щоб вона тобі поперек горла стала!
 
– Ти дивись, як заговорила! – примружив очі Вовк. – Я тебе зараз замість курки!.. Самогон давай!
 
Він відсунув стару й повернувся до хати. Було чути, як він відчиняє шафки і риється в ящиках.
 
– Михо, дивись, що знайшов!
 
Він виніс оксамитову подушечку з орденами та медалями.
 
– «За оборону Сталинграда», «За взятие Берлина», «За победу над Германией», – прочитав він. – Смішні штучки! Приїду додому – надягну, от угоратимуть усі!
 
– Поклади на місце! – скрипучим голом просичала стара. – Не твоїм брудним лапам цього торкатися!
 
– Ану, забери! – зареготав Вовк, ідучи до танка. Мишко прихопив курку, розуміючи, що в цьому будинку більше немає чого взяти.
 
Стара, спираючись на ціпок, ішла за ними.
 
– Поверни медалі, покидьку! – кричала вона.
 
Хлопці вже влізли в люки, а вона все била клюкою по броні.
 
Через паркан сусіднього будинку визирнула жінка.
 
– Бабо Аню, не треба! – спробувала вона заспокоїти стару.
 
– Виблядки прокляті, забрали нагороди мого батька! За вашу країну воював, відріддя чортове! Щоб вони тобі руки обпекли, щоб у тебе очі повилазили!
 
Вовк та Мишко висунулися з люків.
 
– Та вона відьма, – тихо проказав Вовкові Мишко, – дивись, які очі! Проклинає тебе…
 
Стара і справді була страшна: сиве волосся майоріло, очі горіли такою ненавистю, що Вовк здригнувся. Трясучи клюкою, вона погрожувала їм. Броня танка глухо озивалася на її удари.
 
– Не буде тобі успіху! Не встане в тебе! Теліпатиметься між ніг, як шнурок! Дівчата глузуватимуть з тебе!
 
Така зловтіха була в її словах, що Вовк здригнувся. Як не дивно, у нього були проблеми з цим, але яким диявольським чуттям стара вгадала найпотаємніше?
 
Він змінився на обличчі, схопився за автомат.
 
– Вовку, не треба!.. – спробував утримати його Мишко, але той, наче збожеволівши, дав чергу по старій.
 
Несамовитий жіночий крик ніби розрізав повітря – це кричала жінка через сусідній паркан.
 
Стара повільно, мов мішок, осіла і перекинулася на спину.
 
Тяжко дихаючи, Вовк заліз у танк.
 
Їхали мовчки. Мишко скоса поглядав на Вовка. Той, застигши, дивився в одну точку.
 
– Нах*ра ти взяв медалі? – порушив мовчання Мишко. – Вона ж відьма. По очах видно.
 
– Здохла відьма, – процідив Вовк.
 
Спали погано. Мишко перевертався, не в змозі відігнати спогади. Вовк посеред ночі піднявся, пішов курити і довго не з'являвся.
 
На світанку їх накрила артилерія.
 
Їм пощастило – по них не влучили. Лавіруючи між палаючими танками, вони повернули назад до села.
 
– Стій! – раптом заволав Вовк.
 
Він побачив стару, яка стояла на дорозі і заважала їм проїхати. Вона спиралася на ціпок і хижо посміхалася. У Вовка волосся миттєво стали дибки, і він покрився холодним потом.
 
Мишко різко зупинив танк.
 
– Відійди! – крикнув Вовк, але стара, загороджуючи проїзд, не зрушила з місця, а позаду рвалися снаряди.
 
– Ти чого? Їдьмо швидше! – сказав Мишко і ввімкнув передачу.
 
– Вона не пускає... – витріщивши очі, прохрипів Вовк. – Ти її бачиш?
 
– Нікого немає, – розгублено проказав Мишко і рушив з місця.
 
– Та ось вона! Посеред дороги!
 
Мишко знову загальмував.
 
Вовк побачив, як стара повільно підійшла до танка і постукала клюкою об броню.
 
– Чуєш?.. – із жахом процідив Вовк.
 
– Чую… – прошепотів ошелешений Мишко.
 
– Уперед! – крикнув Вовк. – Дави її!
 
Танк зірвався з місця.
 
Проїхавши метрів з десять, вони зупинилися. Вовк висунувся з люка і озирнувся.
 
На дорозі нічого не було.
 
Увечері Вовк закопав у лісі поцуплені нагороди.
 
– Може, хоч тепер відчепиться...
 
Два дні вони ховалися у лісосмузі. Від танкової бригади залишилася третина. Чекали на підкріплення.
 
Ночі були холодні. Вони влаштували ночівлю на місці погашеного вогнища – там земля довго зберігала тепло, і можна було хоч ненадовго задрімати.
 
Вовк прокинувся через те, що хтось торкнув його за плече.
 
Над ним стояла стара і хижо посміхалася.
 
Вовк хотів сказати, що медалі закопані під кущем біля дороги, але не встиг: щось просвистіло, гримнуло – і все провалилося в темряву...
 
 
 
 
 
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий