Літературна стежина №41

17 фев 2021 14:30 0 334 Искусство, литература
Літературна стежина №41
 
Літературна сторінка обласного літературного об’єднання "СтепЦ" імені Віктора Погрібного.
Відповідальний за випуск: Ольга Полевіна.
Підготував до друку: Олександр Архангельський 
 
Гості "Степу"
 
Апальков Олександр Володимирович
 
Народився 07 липня 1961 року в селi Старовірівка Ново-Водолазького району Харкiвської областi.
По закінченні 8-ми класів середньої школи навчався в Липковатівському радгоспі-технікумі. Після закінчення якого працював зоотехніком у колгоспі, затим служив у збройних силах. Опісля демобілізації працював слюсарем на Харківському канатному заводі, затим вступив до Харківського Державного інституту Культури, який і закінчив у 1987 році.
У 1994 році написав і видав першу на території ФРН книжку вибраних творів Т.Г. Шевченка в перекладах німецькою мовою українських культур-трегерів початку 20 століття. (Julian-Verlag 1994).
 
Автор ряду статей в українській та закордонній пресі. Публікується з 1987 року в перiодичних виданнях України, Росії, Нiмеччини, США. Зокрема в часописах Радуга, Київська Русь, Свобода, Дніпро, антологіях та альманахах. Пише українською, російською та німецькою мовами. Автор книжок: Два оповідання (1998), Нравы города Ка (1998), Не Боварі (1999), Deutsche Texte (2000), Львів-Луганськ-Біс (2003), Разложи танец (2004), Нотатки про дружбу (2005), Кизилови пропілеї, (2007), Гришатин гріх, (2007).Колючі дерева (2012), Право на дорогу (2016), Вечно (2017), Маша и Наташа (2017), Иродиада и зеркало революции, 2018 тощо.
 
У 1995 році започаткував видавництво для молодих (ще "не розкручених" аворів) та редагує міжнародний літературно-мистецького журнал "Склянка Часу*ZeitGlas". www.zeitglas.io.ua (Передплатний  індекс 41507).
 
Задуманий як мистецький місток між культурами трьох країн, журнал має стійке зростання. Він постійно генерує ідеї. Виходячи із завидною постійністю з 1995 року на трьох мовах (українська, російська, німецька), служить реальним символом пошани людської гідності, толерантності та солідарності.
 
Журнал "Склянка Часі" став набагато ширшим форумом, ніж співтовариство творчих текстів, зведених під одну обкладинку зі всіх кінців України, Росії, Німеччини, Австрії, Польщі, США, та інших країн.
Член Спілки журналістів України.
Мешкає в м. Канів.  
 
Олександр Апальков. ПАСАДОБЛЬ
 
Я згадую про неї взимку. Коли холодно. Зовні і всередині. Коли хочеться виїхати. Абикуди. У теплі краї. 
І ось і нині сипле сніг. Повільний. Дерева в паморозі. Дроти ось-ось обірвуться. Від тяжкості і краси снігу. 
СD-плейєр крутить мені Largo from Concerto Баха.
І десь далеко, там же, у пам'яті: композиція Гліба Мая на слова Євтушенка. І мелодія схожа.
 Ах, думаю я, написати б хоч раз таке Largo. І померти. 
Ні!
Побачити б її ще. Хоч би раз.
І навіть не обіймати. А просто взяти в руки. Її долоні, плечі, її.
Яка вона тепер?
Від неї мене розділяє двадцять років і океан.
– Чому ти мене не цілуєш? – запитала вона тоді.
– Боюся. – відповів я.
 
І падав сніг. І за вікнами нічного тролейбуса іскри, що сиплються. І вже не було ні світла, ні тьми.  
– Чому ж ти цілуєш інших?
– Я не боюся їх зламати. Вони вже зламані.
– Дивно ти це. І безглуздо.
Пам'ять.
Я ненавидів суботи і неділі. У ці дні я не бачив її.
Її очей. Сірих і яскравих.
Її рук. Тонких і ніжних. 
Її всю. Струнку і живу.
 
– Я зроблю татуювання на плечі, – говорив я другу Вітьку, – її.
– Дурень.
– Щоб завжди була зі мною. І в труну щоб.
– Дурень.
– Ти цього не розумієш.
 
А як вона танцювала! 
Ні, не на дискотеках і "Нових роках". 
Я жодного разу не танцював із нею. 
 
Тепер уже випав сніг. Щільно. На все моє життя, що залишилося. І снігом сивини обсипана моя голова. Моє волосся. Мої вуса. 
У дзеркалі я схожий на Буніна. У житті – на попа-розстригу.
І все збулося – і не збулося.
У мене будинок, сім'я, своя справа, визнання. І заслужена заздрість. 
Але немає її.
 
– А навіщо я тобі? – питала вона. І на її вії падали сніжинки. Ми йшли дальніми вулицями Салтовки. – Так, навіщо? Чому в'яжеш мене до себе? Ти ж бачиш, що я вже не можу без тебе.
Я мовчав.
А сніг падав і падав…
Їй хотілося вдарити мене з розмаху. Але вона посміхнулася ямками на щоках. Рожевих від холоду і гніву. Потягнулася навшпиньки. І, поцілувавши мене, сховалася в під'їзді.
Від низу до верху дивився я. Вона піднімалася бігом. Другий, третій поверх. Рукою поцілунок. Крізь скло. У темноту.
Я дивився на неї знизу-вгору. Завжди.
 
Ось міжнародний конкурс в ДК "ХЕМЗ". Вона. Уся в блискітках і клаптях. Голі ноги, сідниці. Те, чого я не бачив ніколи зблизу. Я сиджу в 13-му ряду. Повний зал.
А той, хто танцює з нею, з 12-м номером на спині чорного фраку, кладе руку на її стегно.
І звучить пасадобль.
– Навчи мене пасадоблю, – говорив я потім. 
– Пасадоблю? – вона піднімала брови, – та ти що? Це найскладніший танець. Куди тобі. Ти он і просто мене поцілувати не можеш. А тут – пасадобль! Іди геть, танцюй "ковзанярів".
І я танцював "ковзанярів". Смішно і незграбно. З найтовстішою напарницею. І "Піф", так звали вчителя, покрикував на мене: "Вільніше ногу, здоровило, плечі, плечі тримай. І спілкування, спілкування усмішкою. Отакої!".
Тепер я вмію танцювати пасадобль. Я танцював його з Бланкою Лі. У мадридському El Calentito. Потім Бланка танцювала одна. На стійці бару.
– Muy bien! – говорила вона, переповнена енергією. 
 
Очі – два вуглики, що горять. Голе ліве плече з вирізу навскоси червоного плаття. І зал кричав: "Гутьеррес, ankor, pleas! Bailaora!".
А я думав про ту, котра тоді не побажала мене навчити пасадоблю.
– Чому ти такий? – не договоривши, запитала вона.
– Поганий? – поспішав розсмішити її я.
– Незрозумілий.
– Від дурості.
– Ні. Це так. Незрозумілий. Незрозумілий. – І вона, відвернувшись, раптом розридалася.
Я кинувся її втішати. Гладив її по волоссю, по плечах, тискав її руки біля плечей, ліктів, зап'ястків.
– Я виїжджаю, – сказала вона.
Я притиснув її до себе.
– Це ні до чого, – уже спокійним голосом.
– Виїжджай. Так буде краще.
– Ти, ти… – вона знову відвернулася – і знову сльози. На мої руки.
Падає сніг. Мені хочеться думати про неї. Але дзвонить телефон. Приходить мій компаньйон – і ми говоримо про будівництво нового бару для байкерів. У стилі Дежавю.
А перед внутрішнім поглядом – вона. Софіти, блискітки, квіти. І цей партнер з щасливою дванадцяткою на чорній спині фрака.
– Ти зміг мені пробачити... – вона затнулася, немов слова були сухими, – ти зміг мені пробачити навіть те, що я сама собі не пробачила? Ти мовчиш? Я люблю тебе.
І її забавна примха...
– Де залишимося ми?
– У наших скорботних мемуарах.
Її недозволені манери зводили всіх з розуму й раніше.
Навколо були варвари, які не визнають себе варварами.
– Що це?
– Де?
– У нас з тобою.
– Любов, що прокинулася...
 
Обновлялися роки календаря, але незмінним залишалося відчуття втрати...
Незворушна гладінь її сіро-синіх очей грала. З-під вій довгих. І, здавалося, є в них гордовитість. Є... Але і любили ці очі жадібно.
І плавні лінії всієї її фігури були так само мелодійні, як танцьовані нею танці.
Тепер вона танцює по чужих берегах і говорить англійською жваво з автовідповідача.
Її чоловік страждав від низькості байдикування. І зло ревнував її. Вони розлучилися.
І глухий, непривітний світ гнався за нею...
 
– Тільки не треба багато питань, – вона знімала з нього сорочку тремтячими пальцями, – просто дивися на мою старіючу красу, думай про віддалені сузір'я, про що завгодно, краще про смерть і безсмертя. Я отримала тебе. І нічого не хочу знати і виправдовуватися.
По зарослих бур'яном полях спалахували квіти – волошки.
 
– А як там у Вас? – плеснула вона йому.
– Як і тут, напевно, закон неміцності буття.
– Угамуй усі мої печалі!
– А я за цим до тебе з'явився.
– Не бреши.
– Ти  мені потрібна.
 
Він утомився пориватися від ненависті до байдужості.
Її очі відсвічували бідою.
Шкода, думаю я, вона ніколи не посидить у моєму черговому ресторані. І я не танцюватиму з нею пасадобль. Під звуки власного оркестру. 
І звучить Largo Баха.
 
Ні, мені вже не танцювати, – говорю я собі. – Ні з нею. Ні з кимось іншим. Я старію.
– Чоловік, – говорю я черговій жінці, охочій запросити мене, – який танцює після сорока років, – жалюгідне видовище.
Жінка збентежено посміхається:
– Ні, – говорить у відповідь, – неправда. Я бачила, як ви танцюєте.
– Ну, це було давно.
– Ні, минулого тижня.
– Ну, мабуть, я був п'яний.
– Не дуже. Ви танцювали з дружиною.
– Хіба?
– Так, це було так красиво.
 
Це було так красиво, коли вона, відкинувши все своє вертке тіло назад, прогиналася. І раптом – різка, жива доріжка кроків і знову – прогинання. І ця пекельно-болюча для мене, і райськи-солодка для публіки посмішка спілкування з партнером, у якого 12-й номер на спині. У спину якого мені хотілося всадити ножа.
 
– Ну ж бо! – упрохує жінка, протягуючи мені оголену до плеча руку. – Ходіть-но, мені так ніяково вас чекати. Усі дивляться.
– Пробачте, я вже не танцюю.
– Ну, будь ласка!
– Хочете вина?
– Хочу. 
 
Її щоки горять. У її очах відчай і бажання вдарити мене з розмаху. Але вона опускається поряд зі мною. У м'які, пружні жовті крісла "Дежавю".
– Випийте Кьянті, – говорю я, наповнюючи принесений келих.
Вино – криваве – немов сочилося з моїх вен.
– Ми купимо шампанське, – говорив я їй тоді, – і будемо його пити.
– Мені не можна.
– Чому.
– У мене репетиція о сімнадцятій.
– Дурня. Трохи можна.
 
Ми пили з вкраденого в пивній щербатого келиха. У під'їзді єврейського будиночка на Пушкінській. На нас дивився сірий кіт з підвіконня. І похрускували дошки старих сходів під її ногами. Я милувався нею.
Наступного дня вона не прийшла.
 
– Я впала, – призналася вона, лежачи в ліжку. – Це так безглуздо і соромно.
– Я винуватий, пробач!
– Що вже тепер. Поїдуть без мене. – Вона відвернулася до стіни. І плечі її здригалися. – Я так готувалася…
– Дурна, ти сильна, справишся.
 
Вона поїхала. І перемогла зі своїм "дванадцятим".
Так почалася її кар'єра. Кар'єра танцівниці.
І так закотилася моя зірка надії. Надії на те, що одного разу вона стане моєю. І не тільки наколкою на моєму плечі.
Нині сніг.
Я набираю номер її телефона. Номер двадцятирічної давності.
– This number is not valid.
І гудки зумера. 
 
Andante Largetto замість пасадобля.
 
 
 
 
 
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий