Агент єлисаветградського карного розшуку

22 июня 2018 10:14 0 711 Психология
Агент єлисаветградського карного розшуку
 
Як жити? Де вихід? 
У чому надія?
Хто герой? Яке добро? 
Звідки корінь зла?
Країна на роздоріжжі, 
на перехресті, на перевалі,
На переломi — оголилися  душi, 
зламані долі.
«Великий останній шанс». 
М. Веллер
 
Інтерес до історії, до пам’яті про земляків у нашому регіоні останнім часом помітно зріс. Цю фотографію, виявлену мною в обласному держархіві, беру в руки з трепетом. Ще б пак! Адже їй майже сто років. З першого погляду мимоволі пригадується радянський культовий фільм «Народжені революцією». Ще недавно мені важко було уявити, що я зможу тримати в руках фото, яке об’єднало людей з різних верств суспільства, що склали ядро правоохоронців Єлисаветграда. Молоді і дорослі, матроси і солдати, робітники і селяни, мало не рафіновані інтелігенти. Це загін єлисаветградських співробітників повітового карного розшуку. Ех, була б машина часу! Скільки цікавого, героїчного вони могли б нам розповісти — ці легендарні правоохоронці, які безкомпромісно боролися з ворогами! Попри все, часом ризикуючи життям. А труднощі і нестатки були їхньою  нормою життя. 
Спокій їм тільки снився. Низький уклін Вам, соратники!
 
Співробітники зняті на тлі розгорнутого червоного прапора, в центрі якого п’ятикутна зірка, а нижче напис: «Смерть бандитам и ворам!». А ось і людина, яка своїми руками зробила напис. У верхньому ряду зліва направо шостий в чорному бушлаті і кашкеті. Знайомтесь: агент карного розшуку 2-го розряду Єлисаветградського повіту Павло Васильович Бахмат, уродженець села Миколаївка-Брузунківка нині Долинського району Кіровоградської області, 29 червня 1898 року народження.
Дванадцятирічним хлопчаком Паша разом з батьками в пошуках заробітку переїжджає до Єлисаветграда. Вступає в ремісничу школу, де навчається живопису і малярській майстерності. Після закінчення школи переїжджає у Київ, де мріяв навчатися на художника, однак через відсутність коштів на навчання був змушений перервати заняття і повернутися додому.
 
У 1914 році його приймають на роботу в приватну художню майстерню, а  1915-го він працевлаштовується на завод братів Ельворті, звідки його мобілізують на службу в армію. Через рік П. Бахмат демобілізується, йде працювати в кооператив. І знову в червні 1919 року його призивають вже в Червону Армію, де він служить на посаді помічника комісара з культосвітроботи.
Часи були смутні. Злочинність мала в деякій мірі і політичне забарвлення.
 
Уявити атмосферу тих днів в Україні і, зокрема, в нашому краї допоможе кілька рядків спогадів з «Окаянних днів» Івана Буніна.
«Вся Херсонщина в стані облоги, виходити, як стемніє, не сміємо. Пишу, сидячи ніби в якомусь казковому підземеллі: вся кімната тремтить сутінком і смердючою кіптявою нічника. А на столі нова відозва: «Товариші, схаменіться! Ми несемо вам правдиве світло соціалізму! Покиньте п’яні банди, остаточно перемагайте паразитів! Киньте душителя народних мас, колишнього акцизного чиновника Григор’єва! Він страждає запоєм і має будинок в Єлисаветграді!». І далі: «А ось в Миколаєві Колчака немає, в Єлисаветграді теж», а між тим: «У Миколаєві звірячий єврейський погром, Єлисаветград від темних мас постраждав страшно. Збитки обчислюються мільйонами. Магазини, приватні квартири, крамнички і навіть буфетики знесені дощенту. Розгромлені радянські склади. Багато довгих років знадобиться Єлисаветграду, щоб оговтатися!».
 
І в ці дні Павло Бахмат приймає для себе доленосне рішення: присвятити своє життя боротьбі зі злочинністю.
Будь-яких благ, пільг майбутня робота не давала, на відміну від сьогоднішнього дня, через що в поліцію потрапляє чимало випадкових людей. Йому запам’ятався один епізод, коли він був ще хлопчиськом. На його очах, під загрозою зброї двоє уркаганів в м. Долинській (куди він поїхав з батьком) зняли з перехожого шкіряну куртку і чоботи. Вдень в присутності численних перехожих, які боягузливо і байдуже спостерігали за тим, що відбувається.
 
Після демобілізації в 1920 році він прийнятий на посаду дільничного наглядача в Єлисаветграді (так на той час називався дільничний інспектор міліції), де він успішно себе зарекомендував. Робота від зорі до заходу, а вихідні були, як правило, раз-два на квартал. Часом до нього зверталися за допомогою співробітники карного розшуку, з якими він брав участь в операціях. Поступово Павло приходить до висновку, що його місце там, на передньому краї боротьби з бандитизмом.
 
У Єлисаветграді діяла судова міліція (в перекладі на сучасну термінологію — карний розшук), яка підпорядковувалася юридичному відділу повітового виконкому. Її керівником був Фірсовській Володимир Миколайович, а помічниками Парсентьєв Іван Григорович і Старосельцев Лев Якович. Антропометричним (криміналістичним) бюро відав Любельський Михайло Олександрович. Штат судової міліції складали восьмеро старших агентів і 23 рядових агенти. Зона обслуговування — повітовий центр, тобто Єлисаветград, і тільки в разі скоєння, як в наш час говорять, резонансних злочинів вони виїжджали в інший населений пункт повіту.
 
До жовтня 1923 року карний розшук функціонував як самостійний правоохоронний орган нарівні з міліцією, ВЧК, ГПУ, ревтрибуналом, ЧОН (частини особливого призначення армій, дивізій, які також боролися з бандами). Розшук був підконтрольний то НКВС, то наркомату юстиції. 17 березня 1920 року при Єлисаветградському Ревтрибуналі був знову організований апарат карного розшуку, який називався повітовою судово-кримінальною міліцією, начальником якої став Старосельцев Лев Якович.
У той час порядку переведення з одного органу в інший не існувало, у зв’язку з чим треба було звільнитися з одного, а потім писати заяву в інший. Так вчинив і Павло Бахмат.
 
30 травня 1921 року, відповідно до наказу №137, параграф № 4, Бахмат прийнятий позаштатним агентом 2-го розряду карного розшуку в другий район Єлисаветграда. Тут доречно уточнити, що «позаштатний» не забезпечувався державою. Зарплата, обмундирування, продпайок видавалися за рахунок коштів заможних кооператорів, тобто непманів. Уже в червні того ж року наказом №145, параграф №9, він переводиться на штатну посаду. На службу в карний розшук брали без медичної комісії. На озброєнні були різні види зброї, часом старі, які кілька разів побували в ремонті. Ну а з зарплатою, пайками справи були зовсім кепські. За півроку зарплата і продукти не видавалися, за щастя було отримати за нормативами зерно, в основному — пшоно. 
 
А про казенне обмундирування поняття не мали взагалі. Вважали, що шкіряна куртка, галіфе, портупея і чоботи — це і є форма одягу. Розшук розміщувався по вулиці Невській, нині Пашутінська, в будинку купця Йосифа Ходоровського, який зберігся під номером 31.
Незважаючи на все це, співробітники карного розшуку вели нещадну боротьбу з бандитизмом. Надавали серйозну допомогу органам ВЧК, ГПУ, армійським підрозділам в операціях по ліквідації військових формувань Махна, Григор’єва.
 
Кілька слів про Миколу Григор’єва, який, імовірно, народився в Олександрії, колишнього податкового інспектора, штабс-капітана царської армії, кавалера Георгіївського хреста. У 1917 році він служив у військах Центральної Ради, в 1918 році — у гетьмана Скоропадського, в грудні 1918 року — в Директорії, а в 1919 році — в Червоній Армії. На початку 1919 р. Григор’єв урядом УНР був призначений комісаром Олександрійського повіту. Це був сміливий, розумний і багатий чоловік, який володів будинками як в  Олександрії, так і Єлисаветграді. Люто ненавидів більшовиків, які відповідали йому взаємністю. У той же час заявляв, що він за Радянську владу, але без комуністів. Ось така позиція була у нього.
У його підпорядкуванні перебував загін загальною кількістю понад дві тисячі бійців. Умовою служби в Червоній Армії, як і у Нестора Махна, було збереження в цілісності його війська і одноосібне керівництво ним. Як командир 2-ої бригади Задніпровської дивізії, а потім 6-ої Української стрілецької дивізії Григор’єв звільняв від інтервентів міста Миколаїв, Херсон.
 
Південну Пальміру він зайняв практично без бою, і його бійці відразу ж приступили до мародерства в місті. Розікрали склади з військовим озброєнням і майном. Понад 30 ешелонів зі здобиччю він відправив до Єлисаветграда і Олександрії. А сам разом з дивізією, яка налічувала вже до 20 тисяч бійців, мала 50 гармат, 700 кулеметів, шiсть бронепоїздів і спорядження, рушив на відпочинок в рідні краї.
 
Прибувши на місце, безжально розправився з комуністами, яких десятками розстрілював на місці без суду і слідства. 7 травня 1919 р. Григор’єв проігнорував наказ Радянського військового командування про передислокацію дивізії в Бессарабію для звільнення її від румунських військ. Намагався увійти в союз з отаманом Махном. У Єлисаветграді його бійці роззброїли міліцію, ВЧК, розстріляли понад 30 партпрацівників, розігнали сформований для захисту міста батальйон комуністів і делегатів повітового з’їзду рад. На цьому вони не заспокоїлися. Були захоплені також міста Херсон, Миколаїв, Кременчук, Черкаси. Григор’єв оголосив себе отаманом України. 15-17 травня 1919 року його соратники влаштували в  Єлисаветграді погром, до якого приєдналися чорносотенці. На придушення григор’євців були кинуті великі військові сили Радянської армії, які з різних напрямків атакували бунтівників. 27 липня того ж року на зустрічі з отаманом Махном в с. Родниківцi Олександрівського району нашої області Григор’єв і його наближені були розстріляні за наказом Махна. Встиг втекти Ю.Тютюнник, який із залишками військ приєднався до С.Петлюри.
 
З перших днів у карному розшуку Павло уважно придивлявся до роботи товаришів. Особливо йому імпонував агент 1-го розряду Чуднов Сергій Миколайович, який був на рік молодшим від нього, але на рік раніше почав службу. Він уже був досвідченим детективом. При цьому йому були притаманні витримка, кмітливість, дисциплінованість. Нерідко його ставили в приклад новачкам. І ті вважали за честь брати участь з ним в операціях із затримання особливо небезпечних злочинців. Разом з товаришами по зброї П. Бахмат брав активну участь у розгромі різних банд. Він користується авторитетом серед жителів міста, отримує від них відомості про злодіїв, грабіжників. Використовуючи ці дані, успішно попереджує злочинні наміри кримінальників, вилучає у них зброю.
 
7 вересня 1922 року йому і агентам розшуку Петрову і Верішко вдалося встановити місце, де ховалися три збройних бандити: Плужников, Токарєв і Стягун. Не гаючи часу на перевірку даних, вони хоробро кинулися на затримання. В короткій сутичці ватажок банди — рецидивіст Плужников, який почав стрілянину і якому нічого було втрачати, був поранений кілька разів. Вся банда була затримана і доставлена ??в арештантське приміщення, де перебувала під особливою охороною, оскільки було відомо, що раніше Плужников, володіючи величезною фізичною силою, вже здійснював втечу, проломивши стіну приміщення, що охороняється. З урахуванням раніше скоєних бандитських нападів у листопаді того ж року суд засудив Плужникова до розстрілу. 
 
Тривалий час Єлисаветградський карний розшук, не кажучи про міліцію, не міг навести належний порядок на околиці міста — Кущівці. До речі, і в повоєнний час в цьому мікрорайоні у вечірній і нічний час давали про себе знати місцеві правопорушники. З давніх часів цей район мав недобру славу неблагополучного, злодійського місця.
На той час там мешкали злодії, грабіжники, шахраї, конокради. У цій частині міста їх було більше, ніж в інших його районах. Самогон гнали через хату, тому було весело. Серед усіх жиганів виділявся відомий конокрад Хвилєв Вітя, якому завжди фартило. Багато разів він виходив сухим із води. Сищики знали про його витівки, проте довести їх ніяк не могли. Занадто вправно він орудував, а головне, швидко, непомітно, безслідно зникаючи. І цього разу, отримавши відомості про чергову зухвалу крадіжку коней на ринку, шеф карного розшуку Петро Глаголін направив на викриття конокрада агентів С.М.Чуднова і П.В.Бахмата, які затримали злодія, проте коней у його дворі не знайшли. Спрацювала чуйка бандитів перед самим приходом агентів — зуміли кінці у воду сховати. Але оперативники вирішили справу довести до переможного кінця. Скільки ж можна дозволяти злодіям безчинствувати? Бахмат почав скрупульозно обстежувати двір, а Чуднов розмовами відволікав любителя коней. Бахмату пощастило. У кутку двору він виявив (пардон, читачу!) залишки свіжого кінського гною. Це був вже доказ. Але як його зафіксувати, а тим більше — вилучити? Самі розумієте, задача непроста. Та і якось незручно, колеги б на сміх підняли! Бахмат покликав Чуднова, хазяїна будинку і показав їм свою знахідку.
 
— Ну що, Вітя, розповідатимеш, куди подів коней?
 
Проте конокрад наполегливо мовчав, незважаючи на беззаперечність доказів. А коли заговорив, нічого зрозумілого сказати із цього приводу не зміг. Довго і тяжко йшла бесіда з конокрадом, однак врешті-решт він здався. Погодився вартовим порядку вказати, де знаходяться викрадені коні, і повів їх у бік Кулебівки, що по сусідству з Кущівкою. Підійшовши до цегляного заводу, що зберігся і до наших часів, Хвилєв, користуючись темрявою, кинувся навтьоки у бік глиняних кар’єрів. На попереджувальні команди і постріли в повітря не відреагував, продовжив втікати, у зв’язку з чим співробітники вимушені були відкрити прицільний вогонь. Від одного з влучних пострілів Хвилєв упав на землю. Сищики почали надавати необхідну допомогу, але злочинець помер у них на руках. По цьому факту прокуратура порушила кримінальну справу. Ретельне розслідування показало, що співробітники правомірно застосували зброю, внаслідок чого справа була закрита.
 
Я звертаю на це увагу, щоб читач знав, що навіть в ті часи дії розшуку контролювалися прокуратурою. Ну, а в наші дні тим більше.
Про ці факти писала місцева газета «Червоний шлях».
28 березня 1923 р. Павло Бахмат за сімейними обставинами звільнився у зв’язку з переїздом в місто Харків. У тому ж місяці знову повернувся у карний розшук і був призначений на посаду субінспектора, тобто молодшого інспектора. Новачка помічають відразу як здібного і самостійного оперативника. Не минуло й двох місяців, як його переводять на посаду інспектора. Тут у Харкові — тодішній столиці України — життя вирувало. Темпи зростання кримінальної злочинності не відставали від темпу зростання населення. Незважаючи на активні заходи по наведенню належного правопорядку, пограбування і розбійні напади, крадіжки з квартир та торгових об’єктів відбувалися практично щодня. Причому чимало з них злочинними угрупованнями, учасники яких з’їжджалися з інших регіонів України та Росії.
1927 рік. Пізнім весняним вечором Павло Бахмат повертався додому після добового наряду. Тричі виїжджали на тяжкі злочини, один з яких — розбій на вулиці Сумській — зуміли розкрити по гарячих слідах. Він разом з субінспектором зумів за прикметами в районі залізничного вокзалу затримати грабіжника.
Втома — пекельна, позіхання зводить вилиці, мрія одна: дістатися до будинку, зігрітися гарячим чаєм та безпробудно спати після наряду до ранку. І щоб ніхто не викликав на службу! Солодкі роздуми перервав дзвін розбитого скла, що долинув з-за рогу. Інстинкт оперативника спрацював миттєво, і сон як рукою зняло. Він виглянув із-за рогу і побачив в кінці кварталу двох чоловіків, які стояли під магазином і про щось розмовляли. Павло обережно рушив в їхній бік. Вони теж звернули на нього увагу, відійшли на декілька кроків від магазину, дістали цигарки, почали палити. 
А через кілька секунд з розбитого вікна магазину показалася голова і пролунав голос: «Куди ви поділися? Давайте мішки!». Сумнівів не було — це пограбування. Рішення про затримання Павло прийняв відразу, незважаючи на чисельну перевагу лиходіїв. Права рука потягнулася до табельної зброї, він пересмикнув затвор і рушив у бік незнайомців, не зводячи з них очей. А помітивши, як один з них засунув руку за пазуху, зрозумів, що за цим може послідувати. Тому випереджаючи дії грабіжників, він крикнув:
— Руки вгору, карний розшук! Не рухатися, буду стріляти!
У відповідь один з бандитів першим вистрілив в Бахмата. Куля просвистіла біля голови. Оперативник вистрілив в повітря і знову попередив:
— Лягай, інакше стрілятиму на ураження!
(Далі буде).
 
Веніамін Янішевський              
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий