Аделина вишня

29 нояб 2021 13:27 0 532 Искусство, литература
Аделина вишня
СТЕЖИНА № 47
 
ЧАСОПИС ОБЛАСНОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ОБ’ЄДНАННЯ «СТЕП» ім. В. ПОГРІБНОГО
 
Відповідальна за випуск О. Полевіна
 
Текст підготував О. Архангельський
 
 
Аліна Шевченко
 
Аделина вишня
 
…І знову весна, така ніжна, квітуча й запашна, уже тринадцята в її житті!..
 
Адель захоплював кожен день, наповнений весняним теплом, пахощами квітучих дерев і перших квіток, які пробуджують усе живе після довгого зимового сну. Вона любила весну, як і своє життя, як і людей, як і весь світ, який часом був з нею занадто жорстоким… 
 
Цього року Адель посадила у своєму садку маленьке деревце вишні. Саджанець підібрала просто серед вулиці, повертаючись зі школи додому. Така маленька гілочка, тоненька, як соломинка, майже повністю засохла, але з міцним корінцем, що подарував дівчинці великі сподівання на майбутні плоди солодких ягід. І було в тому пагінці втілено цілу долю майбутньої вишні, яка зараз так безнадійно й невимовно боляче засихала, лежачи при дорозі.
 
Невідомо, звідки обабіч дороги з’явився той саджанець. Неподалік автобусна зупинка, тож Адель припустила, що, можливо, хтось із селян віз на базар саджанці вишень і випадково загубив гілочку. А можливо, викинули навмисно, утім… Навіщо ж викидати те живе, що росло ще вчора, що посіяно природою, що от-от розквітне і дасть свої плоди, лишень коли людина, власник цієї планети, дасть на те волю – можливість тому саджанцю знову відчути життя і дихання ґрунту, а пагінцю – можливість розпуститися і розквітнути, повторюючи це з року в рік…
 
Адель обережно взяла до рук гілочку вишні й понесла додому. «Що б не казала бабуся, я посаджу цей пагінець, нехай собі живе, звичайно, якщо прийметься. А вишенька має прийнятися. Головне, садити – і бачити перед собою не одну деревину, а цілий сад», ‒ думала дівчина, несучи гілочку.
 
Зла бабця зустріла онуку на хвіртці:
 
‒ Що то ти за смітник тягнеш додому? Ану викинь, помий руки й сідай за уроки! – наказала баба Степанида, насупивши густі та сиві, ніби памороззю осипані брови.
 
‒ Я посаджу там, біля городу, щоб вишеньки свої були. Не сваріть мене, бабусю, ‒ попросила онука.
 
‒ Викинь зараз же! За вишнями влітку за вибалок ходитимеш. Подейкують, що там колись був панський маєток. Усі нормальні люди там рвуть, а не тягнуть додому всілякі перебірки. Це я викинула цей непотріб, коли везла на базар саджанці, які за вибалком накопала, аби заробити якусь копійчину. Нащо він тобі?!
 
‒ Бабусю, навіщо ж ви його викинули? – розчаровано запитала онука, адже думала, що вишеньку викинув хтось чужий…
 
‒ Бо ніякого зиску з нього, кому він треба – за нього й копійки ніхто не дасть.
 
‒ Але ж навіщо ви його викопали? Деревце іще підросло б…
 
‒ Викопала – то й викопала разом з іншими. Тож викинь цей непотріб і заходь у двір!
 
Дівчина опустила на землю знайдений саджанець, знаючи, що сперечатися з бабусею – марна справа, буде все одно так, як та скаже.
 
Степанида, знову відчуваючи свою перемогу, нехай і невелику, з піднятою головою зайшла у двір поперед онуки. Адель сумно повернулася й поглянула на гілочку, яку сама щойно залишила на землі. «Нічого, я зараз тебе заберу», ‒ подумала дівчина й зайшла за бабцею.
 
Переодягнувшись, Адель нашвидкоруч приготувала обід, поїла й вийшла з дому, сказавши бабці, що пішла по воду до криниці. У дворі не було ані свердловини, ані криниці, тож увесь час доводилося носити воду від тієї, яка стоїть серед села. Звідти беруть воду ті, у кого у дворі немає власної криниці. Нишком узяла лопату, відро, підібрала ту гілочку так, щоб бабця не бачила, і пішла: спочатку до криниці, а, набравши води, – до городу, де надумала посадити саджанець.
 
Загортаючи ґрунт, дівчина на мить заплющила очі й уявила, як через десяток років, біля цього деревця стоятиме дерев'яна альтанка й великий будинок, у якому вона житиме зі своєю великою сім'єю. І всі будуть насолоджуватися плодами цієї вишні. Проте, думала вона, тут уже буде вишневий сад – неозорий і багатий, який з кожним роком тішитиме рясним урожаєм ягід її родину…
 
А поки що тут лише одна гілочка вишні, одна-однісінька серед високих сухостоїв і трав, одна, яка має започаткувати майбутній вишневий сад з білосніжним цвітом і солодкими плодами. Так і народжується все живе: з найменшого – найбільше…
 
…У житті тринадцятирічної Аделі було мало світла й звичайних радощів дитинства. Вона ще змалку втратила своїх батьків: мама померла при родах. Адель лікарям вдалося врятувати, а тато не витримав загибелі коханої дружини й, прогорювавши рік, покінчив життя самогубством… Маленькій дівчинці дали таке незвичне ім’я, бо так заповідала її матуся. Круглу сироту віддали рідній бабусі Степаниді. Тоді все й почалося…
 
У рідній онучці бабця вбачала привід усіх нещасть, тож ставилася до неї, немов до чужої. Була переконана, що Адель, коли виросте, стане схожою на свою матір, покійну невістку. Вибір сина Степанида не схвалювала, бо мати Аделі не мала батьків і виховувалася в дитячому будинку, тож увесь час торочила своєму чоловікові про сімейне щастя тоді, коли Степанида прагнула бачити сина успішним підприємцем, і лише згодом – зразковим сім’янином.
 
Коли невістки та сина не стало, Степанида, сподіваючись на підтримку держави, погодилася виховувати онуку.
 
Тож Аделі змалку довелося відчути удар долі й знущання, здавалося, усього світу. До садочку вона не ходила зовсім, а все, що запам’ятала з дитинства найбільше, – це той прикрий випадок, коли через свою необережність ще маленькою розлила філіжанку окропу на своє обличчя. Відтоді від правої вилиці й аж до шиї ділянка шкіри покрилася великим шрамом…
 
Найгірше чекало її в школі, де дівчинку не сприйняли ще з першого класу. Щоденні глузування та приниження з боку інших учнів, яких дратувало Аделине обпечене обличчя. Вони сподівалися, що дівчина геть замкнеться в собі та змінить школу. Адель і сама куди-небудь втекла б від ненависних підлітків, утім не мала можливості. Бабця ні за що не перевела б її в іншу школу: для тої – то зайвий клопіт. Часом самотність, а ще туга за рідними батьками, доводили Адель до повного розпачу і розчарування в житті, але вона будь-що трималася. Була сильною і, попри все, любила життя, стійко витримуючи всі випробування. Вона бачила красу навколишнього світу навіть у найбуденнішому, але чомусь вважала, що та краса, яка її оточує, зовсім не для неї…
 
Адель захоплювалася поезією, писала вірші, приховуючи в серці від людей маленьку таїну, – мрію про велику сцену і довгий зоряний шлях. Проте, коли виступала з піснями в школі, однолітки завжди з неї глузували, тицяли пальцями й говорили, що вона не здатна ні на що, зовсім безталанна.
 
Нібито звичайне дитяче базікання, дражніння, на яке не варто зважати, однак… Адель занадто близько все брала до серця. Та як не брати? Її могли назвати нездарою і при дорослих, і при вчителях, і просто серед вулиці, коли зустріне когось зі школи. Адель ледве витримувала глузування в школі. Вдома їй теж не було кому розповісти про свій душевний біль. Бабуся Степанида зневажала свою онуку. Вона завжди її сварила, ба навіть проклинала. Якось Степанида сказала: «Нечисті сили тебе мені послали. Краще б ти й не народжувалася, сирітко!».
 
Дівчинці було нестерпно все це чути від єдиної найріднішої людини, яка в неї залишилася в цілому світі, саме тоді вона й пішла з дому…
 
У селі, яке вважала рідним, дівчина прожила дванадцять років зі своїх тринадцяти. Неповторне село Березне має такі неозорі краєвиди, що, кажуть, милуючись ними, не один художник написав своє найкраще полотно, не один хворий зцілив душу й тіло, не раз і Адель, закривши душу від усього світу, ішла в безмежні степи Березного, у квітучі гаї, слухала тонкі пісні солов’їв, які лилася, здавалося, чи не з кожного дерева в березнівському гаю… А може, то сама щедра природа милувала слух дівчини, заспокоюючи її схвильоване серце? Неодноразово вона ось так ішла з дому, а поверталася, коли відчувала, що на душі легшало. Подякувавши гаю за зцілення, знову верталася до людей.
 
Однак того разу вона не відчувала в серці того, що зазвичай сприяло поверненню додому… День той був холодним, по-справжньому осіннім, але, проходивши гаєм до вечора, Адель вирішила там і залишитися: можливо, уранці стане легше.
 
Під вечір здійнявся сильний вітер, затим пустилася рясна злива. Адель горнулася до дерев, благала їх поділитися своїм теплом, вітами прикрити її від зливи…
 
Осінній дощ лив і лив – без блискавки й грому. Адель ішла, не розбираючи дороги, аж поки не зрозуміла, що заблукала в темряві. Ніч була холодна, вітряна. Дівчині хотілося вірити в те, що її захистять батьки, що вони поруч… Вони єдині, хто її любив, хто в спадок передав здатність любити світ, життя. То бабця називала онуку позориськом та продовжувала проклинати нещасну. Адель і зараз розгублено шукала відповіді, чому про неї всі такої думки, хіба ж вона зробила комусь щось лихе? Чи хоч раз дала відсіч? Ні, вона боялася. Боялася – і терпіла… 
 
Майже добу вона провела в гаї під холодним дощем…
 
Адель захворіла на страшну хворобу: певно, що та доба далася взнаки... До лікарів звернулися, коли дитина вже кілька діб горіла в лихоманці. Лікуватися було пізно та й грошей у бабці на те не було. А дівчинка, яка  мала так багато планів та мрій на майбутнє, згасала на очах. Вона хапалася за тоненькі ниточки життя й відчувала, як стрімко вони вислизають з рук… А бабця сипала прокльони – і на адресу онуки, і на адресу лікарів, і на адресу долі…
 
…На початку весни душа Аделі відлетіла у вічність, знайшовши там собі спокій… Тож тепер вона оберігатиме тих, хто не може себе захистити, як колись сама Адель, якій так і не судилося дочекатися першого цвіту вишні, посадженої минулої весни.
 
А деревце таки прийнялося, міцно вхопилося за землю своїми корінцями й швидко піднялося вгору, стаючи з кожним роком усе вищим і вищим… Тягнулося до сонця, до небес, до тієї, що зберегла йому життя.
 
Якоїсь весни на деревці з'явилися ніжно-білі квітки. Вишня так рясно розквітла, що видно було її звідусіль. Місцеві жителі зраділи, адже як не дивно, та в селі, окрім того невеличкого садка, який кимось був розбитий далеко за вибалком, більше немає вишень, а тут така розкішна деревина…
 
Пам’ятаючи про ту, яка посадила цю вишню, назвали її «Аделиною вишнею». Можливо, колись і буде тут вишневий сад, який принесе людям в дарунок свої плоди. Однак та, яка його започаткувала, ним не помилується… 
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий