Наталія Святокум: Поезія – засіб відчути себе живою

  • 30 вер. 2020 11:29
  • 1609
    • Стаття Наталія Святокум: Поезія – засіб відчути себе живою Ранкове місто. Кропивницький
     
    Народилася Наталія у 1982 році у Казахстані, в родині репресованих українців. У 90-х роках сім’я майбутньої поетеси повернулася в Україну, на Новомиргородщину. Це позначилося певною мірою на її творчості. Наталія Святокум (дівоче прізвище Бойко) пише виключно українською, адже має свідому проукраїнську позицію, є громадським і політичним діячем, була активною учасницею Революції Гідності.
     
    Перша публікація була у районній газеті «Новомиргородщина» (тоді ще – «Червона Зірка», 1996 р.)
    З того часу періодично друкувалася у друкованих виданнях, а у 2012 році власним коштом видала двісті примірників збірки «Поки серце горить» під дівочим прізвищем Бойко.
     
    Друкувалася в часописах «Дзвін» та «Дніпро».
     
    З 2012 по 2015 рр. Наталія Святокум працювала позаштатним кореспондентом у Всеукраїнській суспільно-політичній газеті «Рідні обрії». Так опанувала коротку прозу. Зараз поетеса займається переважно журналістикою. 
     
    Для Наталії поезія – засіб відчути себе живою, тому незалежно від зайнятості і нестачі часу її добірка поповнюється но-вими творами.
    Крім захоплення творчістю, пані Наталія має сім’ю і виховує двох чудових донечок. Зараз родина проживає у Новомиргороді.
     
     
     
    Не той пісок
     
    легіон запустих думок вирушає кудись углиб
    тільки там не вода а смог там чудовиська замість риб
    там крізь пальці не той пісок що йому золотіти враз
    і морозом аж до кісток пропікає відсутність нас
    легіону думок не хід а бродіння туди-сюди
    їм би хвилі якій під спід а немає ніде води
    їм би мати десь дім і рід і обіймів палких а зась
    не розтане із диму лід не доквітне пусте у в’язь
     
     
    А ти мені не був іще моїм
     
    А ти ж мені й не був іще моїм!
    У час, коли торкався піднебесся,
    Згортав його надірвані краї, 
    Щоб посадити мрію на колеса
    І потягнути чисту вдалину...
    Мовчу. 
    А часом вию, мов причинна:
    В льонах коси відчутно сивину –
    А от в люстерці їй нема почину... 
    Бо ти ж мені не був іще моїм, 
    Бо час ще не оговтався, не зрушив!
    ...Та мрія не далася за паї – 
    Учора знову повернулась в душу.
     
     
    Моя Україна вчора…
    Моя Україна вчора – достиглий лан.
    Твоя Україна вчора – гірські джерела.
    А він із Донбасу. В тому його талан.
    У нас були різні мови, шляхи і села.
     
     
    В моїй Україні вчора цвіли сади.
    Твоя заливалась чистим ранковим співом.
    А він споглядав, як дім обернувся в дим.
    І жив у бою, як вдома, – якимось дивом.
     
    І те, чим пишалась я, що в тобі жило, 
    І те, чим його наповнена стала чаша, 
    Таки об’єднало в горі. Таки змогло.
    І ми зрозуміли, що Україна – наша!
     Вона аж багряна кров’ю своїх синів –
    З порізаним, як пиріг, літаками, небом.
    Вона почалась в мені із моїх ланів.
    А виживе –
    і йому, 
    і мені, 
    й для тебе.
     
    ***
    Мріялось падати. Падати, падати, падати,
    Просто летіти, і хай той політ – до землі.
    Вийшло ж таке, що й земля до зневаги не рада тим:
    Треба було зціпить зуби і сіяти хліб!
    …Пізно хлібам! І приречено вп’ялися тичками
    Ноги в ріллю, що на ній і траві не рости.
    Кручені хмари сміються над нашими звичками.
    …А на землі
    Губить зуби
    Розвалений тин.
     
     
    Лінки
    Мабуть, не промовлю ніколи вчорашні слова. 
    Напевно, з словами зав’язую.  
    Краще, ніж в пустку. 
    Ймовірно, із мене відбувся б шикарний дивак,  
    Та з жінки дивак – то також неабияке глупство. 
    Здається, ще вчора була від вершини на крок. 
    Натомість – підніжжя, порослі, та так, що аж дикі!.. 
    А я не ж навчилась петлі майструвати... Й гачок 
    Натиснути сила як буде – то також не ліки. 
    Напевне, із мене би був у майбутнім поет,  
    Політик чи сильна, коханням зневажена, жінка... 
    Та серцю давно забаглося створити дует – 
    А з того дуету сміються світлини і лінки.
     
     
    Кошеням на порозі
     
    Іноді ридма ридає і праведна злість.
    Їй не стає заховатись від ворога духу:
    Мало святих, а до біса – абияких місць.
    І не рятують долоні на органах слуху
    Від голосних невдоволень то тими, то тим.
    Іноді злість кошеням на порозі приляже, 
    Тиші раптово сьорбне, мов із кухля води, –
    І перетвориться в гнів з неабияким стажем.
     
     
    Інтерв’ю
    Хмикнув ледь чутно, ховаючи думку скупу.
    Відповідь – чітко, по суті: про невідворотне.
    – Скільки разів ти буваєш таким на добу?
    – Тихим? – Щоразу. Як в бій іде мотопіхотна.
    – Рота? –
    – Та ні, батальйон це насправді. А рід…
    Так – щоб відчути для себе: в єдиній родині.
    – Страшно?
    – Смішна! Перепрошую… Нерви. На спід
    Острах стікає. Бо сам вже жахається й тіні.
    – Статус дають територіям… Може, мине?
    – Посестро, зовсім не треба їм воля і статус.
    Знаєш, якби запитали отих, на посту… Чи мене…
    Тут полігон би зробити! Нема з ким …**атись!
    Ой, перепрошую знов. Але ти зрозумій:
    Все то казки, що про мир теревенять! Далебі, 
    Миру не може вже бути. Та господи ж мій!
    Скільки братів полягло, щоб ожити на небі!
    – Вибач мені, – шепочу й зупиняю слова.
    …І помічаю, що очі сухі, мов байдуже.
    Скільки уже опитала, ридаючи, вас?
    – Вибач за все. Повертайся …здоровим, мій друже…
     
     
    Далі порогу
     
    Не виходь, моя душенько, далі порогу:
    Заблукаєш між люду чужого, і край!
    Так буває, що воля – тісніша острогу.
    Тішся тим, що вже маєш – і знов його май, 
    Поки духу стає тільки квилити нишком.
    Не виходь, моя душенько, до роздоріж, 
    Доки сил у тобі значно менше, ніж трішки
    І стає їх лише на розмазаний вірш…
    Краще сядь на похмуру стареньку канапу, 
    Порозмазуй сльозу на холодній щоці
    І мене приготуй до нового етапу
    Безкінечних радінь за синицю в руці.