Ви можете вважати мене ненормальною тіткою, але в житті потрібен орієнтир, - хвора на туберкульоз

 

Соціальні працівники проєкту "100 відсотків життя та якісних послуг на Кіровоградщині" з гордістю розповідають історії про своїх клієнтів. Адже ще вчора вони жили в безнадії, а сьогодні мають орієнтир у житті.

 

Як допомогла соціальна працівниця Анна Коваленко своїй клієнтці Тетяні Іванівні з Олександрії, читайте в її розповіді.

 

- Мій чоловік тяжко хворів декілька років. У нього цукровий діабет та проблеми із серцем. Мені щодня ставало важче. Я гадала, що стомлююся від рутинних хатніх справ. Однак вирішила звернутися до лікарні і пройти аналізи, на які мене направили до Олександрійського протитуберкульозного диспансеру. Мені встановили невтішний діагноз - туберкульоз. Я потребувала лікування в ізоляції. Необхідно було перевірити на хворобу всіх, з ким я контактувала. Було складно пояснити людям, навіщо їм потрібно проходити обстеження. Було соромно… 

Боротьба з туберкульозом була найскладнішим випробуванням у моєму житті. Я була змушена їхати на лікування до Кіровоградського обласного протитуберкульозного диспансеру, а перед цим мала вирішити, на кого залишити дім та хворого чоловіка. Заощадження, які в нас були, я  витратила на оплату праці доглядальниці для хворого чоловіка.

 

Моє лікування тривало місяці. Кожен день тягнувся неймовірно довго. Я не знала, куди себе подіти, адже звикла до іншого життя. Чоловік мене щодня підтримував по телефону. Саме завдяки його теплим словам і любові я готова була пройти усі випробування. 

 

В один чудовий момент лікарі повідомили, що я можу продовжити лікування під наглядом місцевих лікарів та соціального працівника. Лікар у Кропивницькому пояснив мені, що соціальні працівники будуть контролювати продовження мого лікування згідно з призначенням лікаря. 

 

Приїхавши до Олександрії, ми зустрілися з Анною Коваленко. Я підписала папери, дізналася, що до закінчення лікування вона буде моєю соціальною працівницею, доставлятиме ліки, консультуватиме мене з різних питань. До того ж, благодійна організація "100 відсотків життя. Кропивницький" надавала мені сертифікати на продукти харчування.

 

Однак радість у моєму серці жила недовго… Через три місяці помер мій чоловік - єдина рідна людина. Я залишилася саму у порожньому домі, у місті, де в мене немає нікого... Я дуже тяжко переживала його втрату, почала халатно до себе ставитися, декілька разів не відповідала на дзвінки соціальної працівниці, не відчиняла двері. Мені хотілося просто лягти і померти. Але телефон продовжував телефонувати, а у двері продовжували дзвонити та стукати. Я відчинила Ані і в розмові дізналася, що вона за рік поховала батька та сестру, але продовжувала щодня приходити до мене з ліками. Мені стало так соромно за себе…

 

Блукаючи порожнім будинком та двором, я відчувала, як у мене на все опустились руки, двір був неохайним, будинок не прибраним. У душі - розгубленість та самотність… Я погодилася поспілкуватись із психологом благодійної організації "100 відсотків життя. Кропивницький", якого мені порадила Аня. 

 

Розмова з психологом мене мотивувала. Я спрямувала свої сили на корисну справу. Я поїхала на ринок, де придбала перший десяток каченят. Коли ці маленькі пташенята бігали по моєму дворі, я відчула якесь тепло. Мені є про кого піклуватись, про що перейматись. Ви можете вважати мене ненормальною старою тіткою, але розумієте, в житті потрібен орієнтир. 

 

Уже другий рік я вирощую домашніх птахів. Цього року взяла ще маленьке порося, здала в оренду половину будинку студенткам Індустріального коледжу. У моїх стінах та кишенях більше не порожньо. Я успішно завершила лікування. Цьому завдячую усім працівникам медицини та соціальному працівнику, з якими мала справу у дуже складний для мене час".

Семененко Вікторія