У світ вийшла літературна стежина № 24
Літературний часопис обласного літературного об’єднання «Степ»
Валентина Кондратенко-Процун
«Мене не викинь з пам’яті…»
Мене не викинь з пам’яті, як папірець зім’ятий.
Була для тебе жаром я, була холодной м’ятою.
Була весняним леготом, була плакун-травою.
Була совиним реготом, вечірньою журою.
Була тобі вітрильником на човнику надії.
Була тобі будильником, щоб не проспав ти мрію.
Була я подорожником, коли ятрився раною.
Була тобі, безбожнику, хулою і осанною.
Була тобі я захистом від сорому й огуди,
Була тобі я прихистком, як відцурались люди.
Була тобі я матір′ю, була тобі сестрою,
Була б тобі коханою, та… знехтував ти мною.
*
Покинута жінка – кохання обжинки,
Згоріла солома в обніжку чужому.
Покинута жінка – розтала сніжинка
У рідній долоні, в сльозинці солоній.
Покинута жінка – проросла зернинка,
Вона не пропаща — ще вибухне в хащах
Любові нової – зорі молодої.
*
Давно поміж нами регоче пітьма.
Кульгає стежками любові зима.
Сліди її вперті, дарма, що неквапні.
Сховалось кохання в обідраних клаптях
Мого всепрощення, твоєї надії,
Бо щирості сонце пригасло й не гріє.
Стомилося сонце – і гріть перестало –
Пожежа у наших серцях відпалала.
*
«Ти на любов не розраховуй, –
Казали очі і уста.
– Свавілля почуттів приховуй –
У мене в серці пустота.
Відвирувало, відшуміло
І вигоріло врешті вщент.
І свято відбуло вже тіло.
Та є для тебе ще презент:
Дарунок чесний, нелукавий,
Без обіцянок і промов –
Гаряча філіжанка кави
Для друга – от і вся любов».
*
Письмом на хліб не заробляю,
Думок своїх не продаю.
Я тим ділюсь, що в серці маю.
Як жайвір, мить життя ловлю.
Нехай не брязкотять медалі
Й відзнаки захвату, похвал.
Ущент вже стерлися сандалі:
Важкий долала перевал
Самотності, нерозуміння,
Зневаги, заздрощів, хули.
З любові, з правди, як з насіння,
Зросли мої вірші-орли.
Нехай ще їх не так багато –
Палких, високих – до небес,
Та все ж вони для когось – свято
З вогнем, що запалив Гефест.
Алексей Корепанов
Отчужденность
Пустынно всё в округе
Среди синеющих снегов.
Лишь вдалеке грозят равнине руки
Затерянных столбов.
Беззвучно всё в округе.
Давно растаял шорох слов.
Лишь еле слышно раздаются стуки
Замерзших проводов.
Недвижно всё в округе.
Застыли росчерки следов.
Лишь на снега ложатся тени-духи
Ползущих облаков.
Предчувствие зимы
Душа предчувствует: приходит время вьюг,
Зима пути покроет бледным снегом,
И обессилев от нелепиц века
И коченея, – больше не спою.
Зима – болезнь. Зима – болезнь природы.
Скрипит простужено и зло земная ось.
С планетой вместе все сильнее устаю,
И жаль, что до зимы не удалось
Взлететь.
Рукой коснуться небосвода.
Одни
Простерлись галактик спиральные руки…
Пространство – и звезды…
Но где же – вы, где же?
Лишь звезды, лишь звезды…
То гуще, то реже…
Ну кто прекратит одиночества муки?
Жизнь до края прожил…
Жизнь до края прожил.
Отмечтал. Отлюбил.
Грянул голос: «Пора. Собирайся».
И ничто не спасет,
За чертой тебя ждет
Бездна – сколько ты ни упирайся.
И кем ни был бы ты,
От сетей пустоты
Не уйти – хоть ори что есть мочи.
Сгинешь ты в пустоте,
Как и эти, и те…
Там – Ничто. Нет ни дня и ни ночи.
Да, смириться бы мне,
Жизнь закончить во сне,
Успокоиться, сдаться без боя…
Но спасенье найду –
Ведь когда я уйду,
Пустоту я заполню собою!
Тетяна Микитась
*
Я каюсь першою й останньою стежинкою,
яка зникає десь на небі уві млі.
Я каюсь кожною зеленою травинкою,
яка щороку виростає з-під землі.
Я каюсь зорями нічними мерехтливими.
Я каюсь місяцем ясним у небесах.
Роками каюсь, що були-таки щасливими,
й роками тими, що навіювали страх.
Я каюсь радістю, що в серці розцвітала,
й любов’ю тою, що в житті мене вела,
що дві стежинки наші міцно поєднала
й тебе мені за все, як щедрий дар, дала.
Я каюсь болями твоїми і своїми.
Я каюсь тим, що від біди не вберегла
й свою сім’ю не захистила від руїни.
А ще – твоє життя продовжить не змогла.
Своєю каюсь я останньою сльозою
і – що прошу, аби у сни приходив ти,
що випадає сум холодною росою.
Я щиро каюсь… Господи, за все прости!..
*
Ти пішов у світи без прощання,
я тобі не сказала: «Прости!».
Зачиню двері, може, востаннє
й за собою спалю я мости.
З ким тепер я ділитиму долю,
де відраду знайду від пітьми?
Чи здолаю я туги неволю
й віджену гіркоту самоти?
Як прожити ці роки без тебе,
до останнього дня як дійти,
як же випрохать милості в неба,
щоб мені там тебе віднайти?
Щоб почути ще слово прощальне,
хоч поринувши в інші світи,
щоб душею торкнутись востаннє
і промовити тихо: «Прости…».
Життя у відмінках (цикл)
У кожного була спочатку Мрія.
За нею вже з’явилася Надія.
Вони нараз дали початок Вірі.
З’явилась, об’єднавши їх, Любов.
Передмова
А я життя вимірюю в відмінках
тих слів, що є основою основ.
Прості на слух, присутні в думах, вчинках:
Надія, Віра, Мрія і Любов.
1
Була в кожного з нас своя Мрія.
Вибирали дороги до Мрії.
Так чекали ми здійснення Мрії.
І плекали в думках свою Мрію.
Одержимі були тільки Мрією.
Будували майбутнє у Мрії.
Ти прекрасна була, наша Мріє!
2
В житті мене тримала лиш Надія.
У вирі цім не вижить без Надії.
На цім шляху завдячую Надії.
У серці берегла лише Надію.
В своє майбутнє я ішла з Надією.
Трималась Віра на святій Надії.
Веди у всесвіт ти, моя Надіє!
3
Найміцніша в тобі була Віра.
Ти не зміг би боротись без Віри.
І думки віддавав своїй Вірі.
Ти землі своїй ніс свою Віру.
Кожен крок ти звіряв з тою Вірою.
Не зневірився ти в своїй Вірі.
Не залиш у віках його, Віро!
4
Зустрілися твоя й моя Любов.
Й тоді пішли дорогою Любові.
За все, що є, ми дякуєм Любові.
Ми вірили у щастя і в Любов.
Вимірювали вчинки ми Любов’ю.
До самого кінця пройшли в Любові.
У всесвіті не обійди, Любове!
5
Прозорі й чисті перед нами
Надія, Віра і Любов.
Зійшлись тернисті три дороги
Надії, Віри і Любові.
Молитву ми несли в серцях
Надії, Вірі і Любові.
І вірили до забуття
в Надію, Віру і Любов.
Жили усе своє життя
Надією, і Вірою, й Любов’ю.
Купались душами щодня
в Надії, в Вірі і в Любові.
Живіть в нащадках у віках,
Надіє, Віро і Любов!
Післямова
Слова провідміняли ми, проте
лишились сторінки в Життєвій Книзі.
Невимовлене Слово золоте
безпристрасно прокаже хтось на тризні…
Станіслав Новицький
*
Будуємо хати з цегли і глини
саджаємо вишні й черешні в садку
співаємо колискової своїм дітям
вдягаємо вишиванки
розмовляємо українською
вважаємо що ми нація
А хтось поблизу
перетворює наш чорнозем на попіл
хтось мріє про червоні знамена
на наших будинках
повертаючи нас у минуле
Вони не згадують тридцять третій рік
вони називають нас бендерами
або хохлами
для них Україна не має ніякого значення
Їхні червоні знамена пофарбовані в кров
наших з вами пращурів...
Білі яблука в садку
Чомусь сьогодні сплив спогад
з дитинства
Згадав білу дідівську хату
якою я маленьким бігав босоніж
мріючи вилетіти через віконце
як вранішній соловейко
який знову гукає мене до себе в садок
щоби я погрався з ним у схованки
Він хитрий
він вміє літати
та я про це ще не здогадуюся
намагаючись чимдуж наздогнати його
і впіймати
Соловейко втішається
знову його не впіймали
знову він може розправити крила
та полетіти куди схоче
Мені здається
що я лечу разом з ним
над полями свого рідного села
яке мені вже давно не сниться
І я не знаю
чи я той соловейко з білими крильми
чи я той хто визбирує білі яблука
у садку свого діда…
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
