Літературна стежина № 20

  • 16 черв. 2019 14:13
  • 1614
    • Стаття Літературна стежина № 20 Ранкове місто. Кропивницький
     
    Ольга Полевіна
    Чарівна сопілка (казка)
     
    Жили собі Петрик та Настуня поряд, на краю села, товаришували. А за селом була річка — срібляста та дзвінкоголоса. На березі ріс очерет та буяли розмаїттям квіти. А за річкою починався Чорний ліс. 
    Діти все поривалися піти до лісу, але матері їм цього не дозволяли: мовляв, у лісі живуть мавки, у річці — русалки, а далеко в хащах стоїть хатинка злої відьми. А ще в лісі живе чарівник-лісовик, але тільки сміливий і працелюбний може зустрітися з ним і не пропасти: дуже не любить дід ледацюг, боягузів та брехунів...
    Петрик не допомагав мамі поратися на городі, а батькові — у полі. Він полюбляв лежати в бур’янах та співати. Отож мамця знайшла йому роботу — пасти козу Бурульку. Це йому сподобалося: щоранку він ішов з нею до річки. Коза паслася, а він співав, лежачи на березі.
     
    Настуня понад усе любила квіти. Вона йшла з Петриком. І поки він лежав під вербою, збирала любисток, ромашку, деревій, плела віночки і слухала, як він співає.
     
    — Хто навчив тебе, Петрику, цієї пісні? — спитала вона його.
    — Я чув, як співають пташки в лісі, і повторив їхній спів.
    — Гарно! А заспівай ще! — просила Настуся.
    — Як хто?
    — Як річка.
     
    Він заспівав нової пісні, і здавалося, що це річка шумить сріблястими хвильками.
    — А як русалка? — знову питала Настуся.
    — Я ніколи не чув, як співають русалки... Мабуть, вони гарні й дзвінкоголосі... Місячної ночі треба прийти на берег, може, пощастить почути...
    — Ти не боїшся?
    — Боюся. Але дуже хочу послухати, як вони співають. 
    Настуня побачила якісь незнайомі квіти і пішла по них, а Петрик знову заспівав. 
    Він і не почув, як до нього підійшла рудоволоса дівчина.
    — Доброго дня, Петрику! — привіталася вона. — А ти вмієш грати на сопілці?
    Петрик дуже здивувався, що незнайомка знає його ім’я. 
    — Ні, не вмію. У тата є сопілка, але це ж треба вчитися...
    — Ти гарно грав би, якби навчився. Той, хто вміє співати, учиться швидко.
    — Ні, не хочу! — сказав Петрик. — Краще пасти Бурульку. Ой, а де ж Настуня?
    — Пішли пошукаємо її, — сказала дівчина і пішла берегом.
    Настуня лежала під вербою серед дивовижних квітів і міцно спала.
    — Настуню! — покликав її Петрик. — Прокидайся, треба йти додому!
    Але дівчинка не прокинулася. Вона й уві сні тримала великий оберемок духмяних квітів, яких встигла назбирати.
    — Це дурман-трава, — сказала рудоволоса дівчина. — Вона не прокинеться, поки їй не зіграють чарівну мелодію на сопілці. 
    — Я покличу тата! — зрадів Петрик. — Він уміє.
    Рудоволоса красуня похитала головою:
    — Ні, татусь  не допоможе. Чарівну мелодію знає тільки дід-лісовик, і тільки він може зняти чари дурман-трави.
    — А де ж його знайти? — запитав Петрик.
    — Він живе в Чорному лісі, у хащах. Я можу допомогти тобі його знайти. А ти не злякаєшся? 
    — А Настуня не прокинеться сама?
    — Ні. Їй треба допомогти.
    — Тоді не злякаюся, — упевнено промовив Петрик.
    — Молодець, — похвалила його руда. — Треба перейти річку вбрід і піти за першою зіркою. Якщо в дорозі комусь допоможеш, то він допоможе й тобі.
    Сутеніло. Петрику було моторошно, але він подивився на сплячу Настуню й рішуче попрямував до броду.
    — Сестри-русалоньки, не чіпайте його! — почув він. — Це ж Петрик, який так гарно співає!
    Він озирнуся, але рудоволосої красуні вже не було.
    Коли він переходив річку, побачив, як щось, схоже на хвіст великої риби, плещеться поряд, і колишуться водорості, немов довге волосся. А з берега почув дівочий сміх і зрозумів, що руда красуня була русалкою. 
     
    Під деревом сиділа білочка й плакала.
     
    — Петрику, допоможи!
    Здивований, хлопчик зупинився: він розумів те, що вона казала!
    — Так, Петрику, ти потрапив у зачарований ліс, де птахи, тварини і люди розуміють одне одного! Допоможи мені! Мій синочок випав з дупла, зачепився за гілку і ніяк не може злізти з дерева.
    Петрик побачив маленьке білченя, яке тремтіло і чіплялося за тоненьку гілочку, яка ось-ось мала зламатися, і малому було дуже лячно.
     
    — Зараз, маленьке, я тебе дістану! — сказав Петрик і зняв білченя. Для білки було зависоко, а Петрик простягнув руку й дістався до тваринки.
    — Чим тобі віддячити? — запитала білка.
    — Допоможи мені знайти діда-лісовика.
     
    Білочка замислилася.
     
    — Я допоможу. Але ти будь уважним, шанобливим з ним.
    Вона побігла попереду, а Петрик пішов за нею.
    Сутінки густішали, було лячно, але хлопчик згадав Настуню й рішуче прискорив крок.
    Раптом у хащах щось зашурхотіло. Зляканий Петрик зупинився. Але то була старенька бабуся, яка несла дрова. Їй було важко, і вона стогнала.
     
    — Бабуню, давай я тобі допоможу! — пожалів стару Петрик і допоміг їй нести дрова.
    — Спасибі тобі, хлопчику! Чим тобі віддячити? — спитала вона.
    — Ти вже прийшов, — сказала білочка. — Я повернуся до своїх діточок.
    Петрик не второпав, куди це він прийшов, та білочки вже не було.
    На галявині стояла хатинка. 
    — Бабуню, а як мені знайти діда-лісовика? — спитав Петрик.
    — Заходь, синку. Дід-лісовик — це мій чоловік. 
    У хаті на печі стогнав старий.
    — Чоловіче, треба допомогти цьому хлопчикові — у нього добра душа, — сказала бабця.
    Петрик розповів про Настуню.
    — Дуже шкода, що я захворів, — сказав старий. — Не можу піти з тобою. Але за те, що ти допоміг моїй дружині, лісовій відьмі, я тебе навчу грати цю чарівну мелодію.
    Дід узяв сопілку та й заграв. Яка чудова мелодія! У ній чувся подих вітру, плескіт річки, спів птахів. Петрик заслухався. Він побачив усе, про що співала сопілка.
    — Я знаю, про що ти грав! — сказав хлопчик.
    — Так, музика — це диво. Її всі розуміють. Мовою звуку можна розповісти про все. А тепер спробуй повторити.
    Петрик узяв сопілку, жалкуючи, що не навчився раніше грати на ній від батька. Спробував зіграти, але нічого не вийшло.
    Старий засмутився.
    — То ти зовсім нічого не вмієш! Поки ти навчишся, Настуня буде спати роками.
    — Ні, діду, ні! Я навчуся! Я буду наполегливо повторювати, поки не запам’ятаю!
    — Тож дивися. Треба спочатку вивчити ноти. Це нескладно, якщо будеш уважним.
    І Петрик до ранку вчив ноти.
    — А тепер я запишу тобі мелодію, щоб ти її не забув.
    Дід узяв березову кору та й записав на ній ноти чарівної пісні.
    — Ось тобі те, що врятує твою подругу. Тепер усе залежить лише від тебе. Якщо зіграєш без помилок, Настуня прокинеться від зачарованого сну.
    Подякував Петрик і швидко пішов додому. Він дивився на кору і вчив ноти, які записав йому чарівник.
    На березі його зустріла білочка. Вона заскочила йому на плече, і вони удвох перейшли річку.
    Настуня спала, обіймаючи дурманні квіти.
    Петрик почав грати, але дуже хвилювався й помилився. І Настуся не прокинулася.
    — Спробуй ще раз, — сказала білочка.
    Петрик старанно грав, але наприкінці знову зробив помилку.
    — Не хвилюйся і будь уважним, — сказала білочка. — Ще один, останній раз ти можеш спробувати зняти чари. Але якщо й зараз помилишся, Настуня ніколи не прокинеться.
    Петрик заплакав.
    — Якби я знав, що від цього стільки залежить, я грав би день і ніч, навчився б усьому.
    — Ніколи не знаєш, що може знадобитися в житті, тому треба всьому вчитися, — сказала білочка. — Але я впевнена, що тепер ти зробиш як слід, бо ти вже вивчив мелодію.
    Петрик набрав повні груди повітря — і заграв. І раптом відчув, що сопілка заспівала інакше, і чарівна мелодія полинула, доторкнулася до Настусиних повік, і вона розплющила  очі.
    — Петрику! Ти навчився грати на сопілці! — здивувалась вона.
    — Це я для тебе, Настуню! — прошепотів щасливий Петрик.
    — Яка гарна пісня! Я побачила річку, вона плескалася, старі дуби шелестіли листям, співав соловейко. Мене огорнуло якесь тепле повітря — і я прокинулася. Пішли додому, нас, мабуть, уже зачекалися! Тільки заграй мені ще раз цю мелодію!
    Білочка мовчки дивилася на нього, похитуючи рудим хвостом. Петрик зрозумів, що чари скінчилися, і вона вже нічого не може йому сказати.
    Діти пішли додому, але Петрик озирнувся й побачив, як білочка посміхнулася йому, помахала хвостом — і зникла серед трави.
    Петрик так добре грав на сопілці, що пташки заслухалися й перестали співати. 
    Так вони й прийшли додому: Настя — з квітами, а Петрик — із сопілкою.
    А руденька білочка сиділа на високім дереві й, посміхаючись, дивилася на них.
     
    Людмила Ніколаєвська
    Визволяли ми Весну… (казка)
     
    Десь, колись, в якійсь країні
    Сонце спало на перині
    На горі такій високій,
    Гостроверхій, сизобокій, 
    Що не вигадати в сні
    Ні тобі, ані мені.
    Замок Сонця був чудовий,
    Різнобарвно кольоровий.
    Райдуги замість мостів,
    Золотавість куполів,
    До вельможного порога
    Нескінченна йшла дорога.
    Через гори і долини,
    Через сині полонини,
    Через сивину лісів
    Шлях туди далекий вів.
     
    Наречену Красне мало — 
    І в секреті не тримало — 
    Ніжну, милу і тендітну,
    Яснооку і привітну.
    Називалася вона
    Мрійно й зоряно — Весна.
     
    Тільки Сонце мало ваду,
    Прикру і сумну принаду –
    Спати дуже довго вміло:
    Спало день і нічку цілу,
    Спало з ранку до півночі,
    Затуливши міцно очі.
    Сну свого на рахувало.
    Людям сонця бракувало.
     
    Сили темряви й свавілля
    Повилазили з підпілля.
    Завірюха, сива й клята,
    Лиходійниця завзята,
    Всім хотіла досадити,
    А Весну — зі світу зжити.
    Розметала завірюха
    Жужми снігового пуху,
    Закувала в лід річки,
    Позаносила стежки,
    Напустила холоднечу
    На дорослих і малечу,
    Наказала сніговіям:
    Віять, віять, віять, віять…
    І Весну в ту ж саму мить
    В льох із льоду заточить.
    Сніговії що є сили
    Дули і весну схопили,
    Посадили у темницю,
    Вартовим дали рушниці,
    Ще й в кайдани закували:
    Вартових, либонь, замало.
     
    А тим часом Сонце спало
    Й нічогісінько не знало.
    Правду кажуть, пізно встати –
    Щастя й долі не придбати.
    Завірюха знай лютує.
    Сонце спить — й біди не чує.
    Люду ж сниться Сонце красне,
    Лиш воно єдине вчасно
    Може лихо припинити,
    Силам хижим суд вчинити.
     
    Ось збирають люди схід
    І вирішують, як слід
    Далі їм на світі жити
    І як Сонце розбудити.
    Вийшов тут вперед Данило, — 
    Груди вшир, сорочка біла, — 
    Натовп ахнув: — 
    Ой, куди ти?
    — Сонце я піду будити!
    В путь громада знарядила,
    А Земля дала ще й силу.
    І пішов в ліси дрімучі — 
    Через урвища і кручі,
    Через снігові замети –
    Рятувать Весну з тенетів.
     
    Він іде. В обличчя дмуха,
    Виє, свище завірюха,
    В вуха щось йому шепоче
    І його приспати хоче.
    Вже й заснув би. Тільки бачить:
    Замерзає білий зайчик.
    Чуйне серце у Данила:
    Врятувало й відігріло
    Зайця. Той щосили скаче,
    Бо така спіткала вдача!
    Промовляє наостанок:
    — Я тобі в пригоді стану!
    Та й побіг… А наш Данило
    Почвалав — вже через силу.
    Дума: «Треба, поспішати,
    Щоб Весну урятувати».
     
    Сили кинули Данила —  
    І його дрімота вкрила.
    Завірюха дужче злиться,
    Та Весна Данилу сниться.
    Бачить сильне й пружне тіло. 
    Й виростають в нього крила.
    І до Сонця він летить…
    Раптом чує: тормошить
    Лапкою його зайчатко:
     
    — Прокидайся, любий братку!
    Як забудеш про мету,
    Сніговії заметуть.
     
    Завірюха озвіріло
    Промовляє до Данила:
     
    — Розгадаєш ти шаради — 
    Відступитись буду рада.
    Що ясніш всього на світі?
     
    — Сонце краснеє в зеніті!
    Завірюха щось бурмоче
    Та зубами зле скрегоче.
     
    — Що тобі всього миліше? 
    Ну ж бо, говори скоріше.
    Відказав таке Данило:
    — Тож Земля — і рідна, й мила,
    Що мене звела, зростила
    І дала красу і силу.
     
    Тут вже, знітившись безсило,
    Завірюха відступила.
    А Данило так зрадів!..
    І без довгих зайвих слів
    По доріжці-зоряниці
    Йде до Сонця у світлицю.
     
    — Сонце ясне, уставай,
    Наречену визволяй!
    Тож бо Сонце яснолице
    Вмить розплющило очиці.
    Враз від променів крислатих
    Заіскрилися палати.
    І всміхнулася земля
    Сонцю красному здаля.
    Злі намети вмить розтали,
    Наче їх і не бувало.
    І розсипались кайдани.
    І на світ — така жадана,
    Ясноока й запашна –
    Повернулася  Весна.
     
    Білий пролісок тендітний –
    Первоцвіт весни і квітня –
    Сніг холодний пробива, 
    Всім голівкою кива. 
    І прокинулась земля — 
    Різнобарв’ям звеселя.
    Білим, жовтим і червоним,
    Щедрим рястом благовонним.
    І пташки заводять спів:
    Сонця промінь їх пригрів.
    Всі сміються і радіють, 
    Про хороше тільки й мріють.
     
    І з тих пір вже Сонце красне
    Стереже Весну прекрасну,
    Спать коли воно лягає,
    Очко лиш одне дрімає.
    І з тих пір веселий люд
    Все співа і там, і тут:
     
    — Слава Сонця щедрій силі!
    Слава мужньому Данилу!
     
    Нагадаємо: Розпочався прийом заявок на участь у конкурсі на здобуття премії Максима Рильського