«Це рідним словом плавиться душа…»

30 сент 2020 10:15 0 843 Искусство, литература
«Це рідним словом плавиться душа…»
 
          Я дикий кінь із українських прерій, Нікому не піддався під сідло.
І. Гайворон
 
Наш земляк Іван Герун заявив про себе як про талановитого поета вже першою книгою «Багряні громи» (1984) з передмовою Володимира Забаштанського. Але в поезії його знали й раніше, бо вийшов він з літературної студії при видавництві «Молодь», де ще у 1960-х роках читав свої вірші під псевдонімом Іван Гайворон.
 
Майбутній поет народився 8 жовтня 1940 році у Гайвороні, на берегах Південного Бугу – Божої ріки (земля Буго-Гардівської паланки Славного Війська Запорізького) у родині залізничника. Тут, на півдні України, в краю Степової Еллади, як назвав її Євген Маланюк, пройшло дитинство. Звідси поет живить свою творчість. 
Раннє дорослішання характерне для покоління дітей війни, до якого належав  письменник. Закінчивши сім класів, захоплений романтикою цілинних земель, рушив у Казахстан. Якоїсь професії не мав, але мав роботящі ще з дитинства руки і юну снагу. Лише після багатьох років трудових буднів зміг стати студентом, хоч про вищу освіту мріяв ще з юних літ. Мріяв і серед північних вітрів-морозів, і на ціліні.  Вступати довелося аж тричі, поки виборов право на навчання.
 
У 1971 році закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Саме в студентські роки з’являються в газетах, журналах, альманахах перші вірші  Гайворона.
Життєвий досвід став у пригоді Івану Йосиповичу. «Авторові, - писав у передмові до книжки “Багряні громи” Володимир Забаштанський, - корились камінь і криця, вічна мерзлота Півночі і спекота Казахстану; він з успіхом може розробляти будь-яку тему».
 
Усе краще, що було здобутком першої книги, продовжилося у наступних. Панорамне світобачення, прагнення до філософського осмислення життєвих явищ стало основою авторського пошуку для всієї подальшої творчості.
 
Іван Гайворон виявив і утвердив себе як зрілий художник слова. Поет оригінально подає картини природи: дорога «крізь степ підіймається вгору, де тінями вмерлих гарцює міраж» і «жайвір їх душі підносить до Бога». Степовими дорогами проходять людські долі («Минуле – майбутнє – полярність дороги, Де танки сучасності місять хребет»). «Земля аж гуде, мов порожня діжа».  
 
Перші вразливі паростки болю народилися в його душі ще в дитячо-юнацькі літа. У книзі «Людяність», присвяченій пам’яті батька-залізничника, відобразив почутий ще з ранніх літ стукіт на стиках колій вагонних коліс, особливо отих, загратованих двох вагонів коло паровоза. Ця тема через цикл «Людяність», «Баладу про болящого» проходить крізь усю його творчість. Почуття втрат у поета проникло в душу на суворих просторах Півночі через виснажливу працю, піт і кров реальних людей і сувору дійсність.
 
Дух нескори, негнучкості посідає в творчості Івана Гайворона особливе місце. Буденний факт відіграв у його житті неабияку роль і круто повернув долю. Почуте на свою адресу «хохол без родіни» обпекло розум, спалахнуло прозрінням, перевернуло душу. І почалось переосмислення життя, переоцінка цінностей. І відбулися повернення в Україну і вступ до університету у двадцятип’ятилітньому віці.
 
Мотив повернення на батьківщину особливо гостро звучить у творчості Гайворона. Це вірші: «В перший день війни», «Гарт», «Чумацьким Шляхом», «Затяжка», «Кручу приймач», поема «Хвища» та інші. І то не просто повернення блудного сина на батьківський поріг, а прибуття з великим життєвим багажем до витоків, до першоджерел, до творчості.
У творчому доробку Івана Гайворона увагу читачів привертає поема «Екліптика духу» з передмовою Борислава Степанюка. Часовий відрізок, осягнутий у ній переконливо й художньо, – десять століть боротьби за нашу державність. Тому й назвав автор свій твір екліптикою духу. Поема є втіленням життєвої мудрості та  творчої зрілості митця, основний філософський мотив – відповідальність кожної людини перед наступним поколіннями, перед вічністю.
Головна ідея поеми «Кузьмова гора» – знищення владою селянського етносу, хліборобського «гумусу», культури землеробства, що формувалися століттями, страждання чесних робітників, які загинули в комуністичних гулагах. Змальовується роль церкви в духовній потребі народу, відродженній духовності, справедливості, людяності, у перемозі добра над злом. Це надзвичайно важливо у наш час, коли йде запекла боротьба за незалежність і за українську церкву. 
Член Національної спілки письменників України - автор чотирнадцяти поетичних збірок («Багряні громи» (1984), «Сходження» (1989), «Екліптика духу» (2001), «Божа ріка» (2003), «Для чого народивсь, живу навіщо?» (2004), «Із попелу твориться порох» (2005), «Обліпиха» (2006), «Світовидність» (2007), «Гардовий шлях» (2008), «Людяність» (2014), «Наутілус» (2017) та ін.), роману «Гойра», які він передав до нашого музею.
 
У поемі «Наутілус» Іван Йосипович, ідучи слідами Юрія Клена, вкотре розмірковує про призначення поета. Він називає і мертвих, і живих, і ненароджених синів України, які служили і служать рідному слову, плекаючи надію зберегти його і передати прийдешнім поколінням. Про талановитість і вартісність твору наголосили в передмові та післямові поет Василь Герасим’юк, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка і нині академік Микола Сулима. У 2019 році поема номінувалася на обласну премію імені Євгена Маланюка.
 
У творчості Івана Гайворона, зокрема, в книзі «Божа ріка» з передмовою лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка академіка Дмитра Білоуса, є триптих «Космічний оркестр», присвячений пам’яті Євгена Маланюка, якого Гайворон сприймає як свого вчителя і якого в українській класичній поезії поставив на перше місце.
Вітаємо нашого земляка з ювілеєм, дякуємо за тісну співпрацю з музеєм і даруємо читачам його чудовий вірш.
 
Я – не калина,
я – не тополя, 
я – України
приспана доля.
Бачив століття
небо крізь грати,
мусив оббреханим
в тюрмах вмирати.
Слово будив я
ніжне і гостре –
тож і вели
раз за разом
на розстріл.
та я навчився
за Божим велінням
дух рятувати
святим воскресінням.
Ні, я не збоку,
ні, я не краю –
з попелу я
для броні
Воскресаю!
 
 
 
Наталія Мельниченко, 
науковець літературно-меморіального музею 
І.К. Карпенка-Карого міста Кропивницького
 
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий