Таємничий незнайомець (частина друга)

11 мая 2020 14:50 0 792 История, воспоминания
Таємничий незнайомець (частина друга)

Таємничий незнайомець (частина друга)

 

Закінчення. Початок у №19 «Первой городской газеты»

 

Батьківський наказ. Петро

Тепер головна мета – дістатися берега Дніпра. Час від часу налітала німецька авіація, і тоді колона зупинялась, люди вискакували з кибиток, падали ниць у канави, прикриваючи голови руками. Навкруги горіла і здригалась земля. Здавалося, кожен снаряд цілить саме туди, де втиснулись у землю Поліна з дітьми.

– Мамо, мені страшно! – квилила перелякана Ліда. Її сердечко билось так несамовито, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей.

– Цить, не плач! Спечем калач! Самі з’їмо, тобі не дамо! – чомусь пригадалась Поліні стара приказка, яку любили примовляти дітлахи, ніби дражнячи один одного. Як у щасливі мирні часи, вона ніжно гладила маленьку по голівці, Зіновія Афанасіївна мовчки хрестилася. Петро і Гриша принишкли і стали серйозними. Ліда теж замовкла і дивилась на братів широко відкритими очима. Їй хотілося пити, але сказати про це матері не сміла – надто сильним був переляк.

Коли літаки пронеслися, люди поволі вибрались зі своїх схованок. Дорослі допомагали молодшим вилізти з траншей, обтрушували одяг, заспокоювали, раділи, що цього разу обійшлося і всі залишились живі. Колона поволі рушила далі, торуючи шлях між свіжими воронками. 

Андрій Іванович Біленький

 

– Клята війна!.. Найбільше дісталося бідним дітям. От би знайти того Гітлеряку та натовкти носом у ту багнюку!.. Хай-но він мені попадеться, потвора фашистська! – розмірковував Андрій, який продовжував керувати евакуацією мирного населення з Новогеоргіївська. Він не думав про себе. Боявся за інших, щоб не втратить, живими і здоровими довезти людей до переправи. Не подаючи виду, що вкрай стурбований, він підбадьорював земляків:

– Нічого, хлоп’ята, проскочимо! Де наша не пропадала!

Сам же кілька разів уже подумки прощався з життям, коли обоз потрапляв під обстріл фашистської артилерії. Та снаряди й кулі його оминали. Напевно, відводила їх від серця незбагненна сила Поліниного кохання. А може, допомагав Ангел-Охоронець, до якого зверталась у невтомних молитвах старенька мати… 

Каламутна вода вирувала й кипіла, коли, нарешті, ступили на паром. Чи принесе цей плавучий прихисток спасіння? То тут, то там ішли на дно коні, люди, повозки, плавали клунки, валізи, дитячі іграшки. По берегу металися вкрай перелякані істоти, які вже не вірили у свій порятунок. І справді, врятуватися довелось не всім. Одні загинули під час бомбувань, інших поглинула чорна вода.

– Рятуйте, людоньки! – захлиналася криком якась жінка, намагаючись схопитися за край човна.

Та її зойк потонув у моторошній круговерті. Страх панував і над дорослими, і над малими. Несподівано чотирнадцятирічний Петро застебнув пальто на всі ґудзики, озирнувся і приготувався стрибати у воду.

Раптом його зупинив різкий вигук:

– Ти куди це зібрався?! Злякався? А ну назад! Не смій! Ти тепер – найстарший у сім’ї і відповідатимеш за життя матері, бабусі, брата і сестри. І щоб жодна волосинка з їхніх голів не впала, чуєш?!

Петро отетерів. Ще ніколи він не бачив таким свого батька. За всі роки він   жодного разу не те, що руку – голосу не підняв на своїх дітей! Любив і балував їх, особливо наймолодшу, загальну улюбленицю Ліду. Але тієї миті завжди стриманому і лагідному батькові, очевидно, і справді було не до сентиментів… Ті слова подіяли на хлопця, як відро крижаної води. Він враз опанував себе і повернувся назад, до родини.

То був особливий, навіть доленосний момент у Петровому житті. Немов передчуваючи неминучу загибель, Андрій Біленький передав старшому синові свою відповідальність за найрідніших людей. Так невдовзі і сталося: Петро Андрійович завжди залишався для своєї родини надійною опорою. Навіть в останні роки життя, коли хвороба стирала з його пам’яті дати, події та імена, він повсякчас поривався захистити маленьку дівчинку – свою молодшу сестричку Ліду…

 

Пісенне пророцтво

Війна занесла старшого лейтенанта Андрія Біленького далеко від рідного порогу. Всі його предки з села Табурище були військовими – хто служив у Миргородському пікінерському полку, хто в другій роті новосербського Пандурського полку, а хто ще раніше воював з поляками у війську Богдана Хмельницького. Саме такі сильні духом і хоробрі воїни заснували колись давнє козацьке поселення на берегах Дніпра, і їхня кров текла в Андрієвих жилах. Тож багатьом із Білеківського роду не раз доводилося залишати домівку, коли веліла Батьківщина.

Грамота червоноармійцю Андрію Біленькому

 

У родинному архіві зберігся документ, датований 1931 роком, в якому, зокрема, зазначається: «Грамота дана червоноармійцю 4 батареї 4 дивізіону тов. Біленькому А.І., що він під час місячної перепідготовки перебував в 121 артполку з 20.05 по 20.06. Оголосив себе ударником, який був під час зборів зразковим червоноармійцем. Достойно засвоїв політично-бойову програму, за що командування полку виносить подяку і сподівається, що він, повернувшись до своїх громадських обов’язків, також буде боротися в перших рядах на фронті соцбудівництва. Командир полку Соловйов, воєнком Петров».

Мабуть, саме під час того воєнного вишколу почув Андрій старовинну козачу пісню:

Любо, братцы, любо,

Любо, братцы, жить!

С нашим атаманом не приходится тужить!..

Андрій Біленький у 1927 році

 

Він полюбив її і співав завжди: вдома, коли за великим столом збиралися рідні, і в полі під час жнив, і у військовому поході. Чомусь цей нехитрий мотив запав йому в душу, став своєрідним талісманом. Чи міг тоді передбачити, що незабаром збудеться все, про що співалося в пісні?..

Він не раз дивився в обличчя смерті, намагався даремне не геройствувати, однак  щоразу, коли насувалась небезпека, заводив саме цю мелодію, вочевидь збадьорюючи і себе, і підлеглих. От тільки душа його боліла від розлуки з рідними. Слава Богу, сім’ю вдалося відправити до Середньої Азії. Там, у киргизькому Джалал-Абаді, відгородженого од війни передгір’ям Тянь-Шанського хребта, було тихо, мирно і тепло. Поліна з дітьми винаймала половину хати у родини Сіпуліних. Хоч і бідно жили, але все ж усі вціліли та мали дах над головою.

Сам же офіцер Біленький відбув на фронт. Зрідка поштарка приносила листи-трикутники, в яких він звертався до дружини: «Полю, грошей не шкодуй. Купуй для дітей фрукти і жири. Скоро доб’ємо фашистів і я повернусь до вас». Дітям же наказував слухати маму і добре навчатися. Останній лист надійшов зі штемпелем міста Копєйська Челябінської області, куди Андрія відрядили на короткотермінову перепідготовку, після якої знову відправили на фронт, під Сталінград. З тих пір зв’язок переривався. А потім, як грім серед ясного неба, в Джелал-Абад прилетіла чорна звістка: «Политрук Беленький Андрей Иванович, состоящий в распоряжении командира 1672 рабочей команды, пропал без вести в декабре 1942 года».

…А первая пуля, а первая пуля,

А первая пуля в ногу ранила коня.

А вторая пуля, а вторая пуля,

А вторая пуля в сердце ранила меня.

Любо, братцы, любо,

Любо, братцы, жить!

С нашим атаманом не приходится тужить!..

У списках загиблих не значиться...

 

…Багато років після війни рідні намагалися відшукати бодай якісь сліди свого сина, чоловіка і батька, однак щоразу приходила відповідь: «Інформація відсутня». Його невтішна вдова довго горювала, не маючи змоги ні помолитися, ані покласти квіти на могилу коханого. Потім вийшла заміж за овдовілого брата свого покійного чоловіка. Так наша бабуся стала двічі Біленькою. Ну, а дідові Павлові двічі вдалося взяти за дружину Поліну Іванівну.

І знову збулося пророцтво з улюбленої Андрієвої пісні:

Жинка погорюет, выйдет за другого,

За мово товарища, забудет про меня.

Жалко только волю во широком поле,

Жалко мать-старушку да буланого коня…

 

У 1945 році, коли Червона Армія погнала фашистів на захід, у Табурищі знову з’явилися солдати. Щоправда, у формі Червоної армії. Вони тачками звозили щось до площі поряд зі школою. Допитливі дітлахи першими примчались подивитись і дізнатися, що ж затівають червоноармійці. З’ясувалося, збирають останки полеглих бійців, щоб поховати у великій братській могилі.   

– Так, слідопити, спочатку збираємо кістки, а потім будемо відрами носити кров! – намагався жартувати вчитель Петро Васильович Гулінський, який організував до пошукових робіт своїх учнів. Ті ж завзято зносили до великої ями людські рештки, одяг, особисті речі загиблих. 

Серед тих школярів були Петро і Григорій Біленькі, які повернулися разом із матір’ю, бабусею та сестричкою з Середньої Азії додому. Хлопці витягнулись угору, немов два струнких пагони міцного дуба, і все більше ставали схожими на свого батька. Згадували його часто, читали листи з фронту і все ще не вірили, що не побачать татуся більше ніколи. Ліда також підросла і пішла у перший клас. Разом з однокласницями вона доглядала за клумбою, яку розбили поруч із братською могилою.

– От ми зараз поховали чужих батьків, синів чи братів. Їх, мабуть, шукатимуть родичі, пам’ятники ставитимуть. А де ж могила нашого батька? – допитувався Грицько.

– Будемо шукати! – рішуче відповів Петро.

Того ж дня він написав листа до Подільського державного архіву, сподіваючись отримати відомості про обставини загибелі свого тата. Скільки відтоді було написано й відіслано таких запитів – видимо-невидимо! Та щоразу у відповідь приходила лаконічна довідка зі штемпелем: «Відомості про Андрія Біленького відсутні» … 

Довідка з архіву

 

Шукали вбитих по балках і ярах. Та місцеві хлопчаки знаходили не лише рештки загиблих бійців. У землі таїлись більш страшні й небезпечні знахідки. Чимало дітей отримали каліцтва, намагаючись дослідить артилерійські снаряди, бойові гранати, патрони…

Лідія Андріївна Біленька (Макей), донька загиблого політрука Андрія Біленького, біля братської могили у місті Світловодську

 

Через півсторіччя після Перемоги на гранітних плитах меморіального комплексу викарбували імена загиблих табурян, у тому числі й Андрія Івановича Біленького та ще десяти його однофамільців. І донині щороку дев’ятого травня оберемки квітів лягають до скромного обеліску неподалік від місця, де жила до війни родина секретаря Новогеоргіївського райкому партії Біленького. Та як він загинув і де похований, довго не відала жодна жива душа.  

Родина доньки Андрія Біленького біля братської могили у місті Світловодську: ЛІдія Андріївна з чоловіком Анатолієм Петровичем та онукою Оксаною

 

Несподівана знахідка

Ця історія могла б так і закінчиться, якби за пошуки не взялися вже онуки і правнуки політрука Андрія Біленького. На початку 2000-х вони на сайті «Память народа» натрапили на датований 7 листопада 1942 року нагородний лист, який понад 70 років зберігався в архівах. Дякуючи цьому документу, вдалося дізнатися про подвиг старшого лейтенанта Андрія Біленького під Сталінградом. Виявляється, він у складі 96-ї окремої стрілецької бригади, сформованої восени 1942 року в селищі Тепла Гора з призовників-уродженців Молотовської області, моряків Тихоокеанського флоту, прикордонних і внутрішніх військ НКВС, а також з курсантів військових училищ та поповнення, що надходило із запасних полків Уральського військового округу, на початку жовтня потрапив під Сталінград…    

 

– Товаришу старший лейтенант, викликали?

У нашвидкоруч виритий бліндаж командира батальйону Дмитра Чуєва стрімко увійшов чорноокий офіцер. Моложавий, підтягнутий: «Товаришу командир, за вашим наказом політрук Біленький прибув!». Чуєв добре знав цього відважного офіцера: в батальйоні всерйоз говорили, що  безстрашного українця, здається, оминають кулі. Червоноармійці поважали його не лише за вимогливість, а й за людяність. Політрук міг підбадьорити і словом, і поглядом, поділитися тютюнцем, або й веселу байку розповісти. Коли ж випадали рідкісні моменти затишшя, заводив щемливу пісню:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крила не дав?

Я б землю покину і в небо злітав…

 

Або ж свою улюблену:

Любо, братцы, любо,

Любо, братцы, жить!

Комбат з Андрієм були майже однолітками. Обидва мали звання старшого лейтенанта. Тож іноді, коли поруч нікого не було, звертались один до одного на «ти». Так і цього разу, побачивши товариша, Чуєв без зайвих формальностей одразу перейшов до справи. 

– Ну що, Андрію, приймай господарство! Тебе призначено заступником командира другої стрілецької роти третього окремого стрілецького батальйону 96 окремої стрілецької бригади! Будеш головним і з політичної частини. Підніматимеш бойовий дух ввірених тобі бійців! Готовий?

– Так точно, товариш командир! Готовий! – виструнчився офіцер і віддав честь.

А потім товариші скурили по папіросці, випили по склянці міцного чаю та розійшлися кожен по своїх справах.  

 

Подвиг   

А вже 20 жовтня 1942 року 96-я окрема стрілецька бригада вступила в запеклі бої з гітлерівцями. Розгортались найдраматичніші події, які докорінно змінили хід Великої Вітчизняної війни. Відбивати ворожі атаки доводилось по п’ять разів на день і більше. Після кількох днів несамовитого натиску ворога радянські війська зайняли оборону в південній частині міста. Вогнем і димом були оповиті Кіровський район, Бікетовка, Лиса гора. Палали шкірзавод, сад Лапшина, гаї Сокира та Квадратний.

Карта генерального штабу, рекогносцировка 1941 року. Підкреслені згадувані в текcті населені пункти, обведені висоти і назви станцій: 1 - «трикутний гай», 2 - «квадратний гай», 3 - «трапецієвидний гай», шкір. - шкіряний завод

 

Третього листопада розпочались боїза Купоросну балку. Німецька авіація безперестанно засипала бомбами позиції захисників Сталінграда. Червоноармійці відбивали атаку за атакою, але перейти у наступ не вдавалося ніяк. Підрозділи втратили більшу частину бойового складу, що суттєво ускладнювало виконання завдання. Бійці відчайдушно трималися за кожен сантиметр рідної землі.

Аж раптом до окопу підбіг закривавлений солдат і, стискаючи пальцями поранену руку, вигукнув: 

– Товаришу політрук, командира убили! 

Піхота вермахту йде вулицями Сталінграда у вересні 1942 року (фото з Інтернету)

 

Не розмірковуючи ні секунди, старший лейтенант Біленький взяв керівництво ротою на себе і повів її в атаку. Він випростався, підняв угору руку і скомандував:

– Рота, за мною! Помстимося фріцам за нашого командира! За нашу Батьківщину!..

Засліплений ненавистю, Андрій під шаленим вогнем ворожого кулемета кількома влучними пострілами знешкодив кулеметника та ще п’ятьох гітлерівців. Після цього бійці, натхненні прикладом командира, захопили ту саму Купоросну балку. Після бою все навколо було всіяне сотнями бездиханних тіл: ближче до наших окопів червоноармійців, далі гітлерівців…

За цей бій політрук Андрій Біленький був удостоєний «Медалі за відвагу». Її особливо цінували фронтовики, бо присуджувалась відзнака виключно за особисту хоробрість, проявлену в бою, а не просто «за участь».

Цей епізод відображений у нагородному листі, підписаному командиром третього стрілецького батальйону старшим лейтенантом Чуєвим.   

Нагородний лист, знайдений в архіві

 

«Беленький Андрей Иванович. Звание: старший лейтенант. Должность: зам.командира 2-й стрелковой роты по политчасти 3-го отдельного стрелкового батальйона, 96 отдельной стрелковой бригады.

Представляется к правительственной награде медаль «За отвагу». Год рождения: 1906. Национальность: украинец. Партийность: чл. ВКП(б). Ранений и контузий не имеет. С какого времени в Красной армии: 14.08.1942. Каким РВК призван: Джилкобайским.

Краткое изложение личного боевого подвига или заслуг: Тов. Беленький А.И. является заместителем командира 2-й стрелковой роты по политчасти. 3-го ноября 1942 года в боях за балку Купоросную после выбытия из строя командира роты возглавил руководство ротой, повел роту в атаку и показал личный пример отваги, уничтожив шесть фрицев.

Командир 3-го стрелкового батальйона ст. лейтенант Чуев. 7 ноября 1942 года».

Комбат Дмитро Семенович Чуєв

 

Сам же комбат Дмитро Чуєв незабаром отримав звання капітана, був призначений командиром 286 гвардійського стрілецького полку, яким командував аж до моменту своєї смерті. Загинув у бою першого вересня 1943 року.  

 

Останній бій

На жаль, бабуся Поля так і не дізналася про подвиг свого чоловіка, чий земний шлях закінчився під Сталінградом. Історія не зберегла відомостей про дату, коли наздогнала безстрашного політрука фатальна куля. 

Андрій Іванович Біленький геройськи загинув під час стратегічної контрнаступальної операції радянських військ, яка розпочалася 19 листопада 1942 року та отримала назву «Уран». А вже 23 листопада Південно-Західний і Сталінградський фронти при активній підтримці Донського фронту зустрілися і замкнули кільце оточення гітлерівських військ під Сталінградом. У котлі виявилися 22 добірні дивізії та 160 окремих підрозділів. В ході наступу була розгромлена 5-я румунська армія, 27 тисяч її солдатів та офіцерів потрапили в полон. Спроби німецької армії вирватися з оточення виявилися безуспішними. Радянські війська стискали кільце оточення і змусили ворога капітулювати.

На жаль, мій дід не дожив до того моменту, коли 31 січня 1943 року командувач сталінградського угруповання німецьких військ генерал-фельдмаршал Паулюс разом зі штабом був полонений. Але він зробив усе, аби наблизити цей довгоочікуваний день. 

Після перемоги у Сталінградській битві останки радянських воїнів з усього міста звозили на Мамаєв курган. Вочевидь, там, під високим небом Волгограда, знайшов свій вічний спочинок і уродженець українського села Табурище Андрій Іванович Біленький. Він назавжди залишився 36-річним.   

Меморіальна дошка на братській могилі у Світловодську

 

 Людмила Макей

Читайте також: Таємничий незнайомець (початок)

Фото з родинного архіву автора

 

 

 

Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий