Ольга Полевіна: Гальшка

10 окт 2020 11:16 0 876 Искусство, литература
Ольга Полевіна: Гальшка

У видавництві «Український письменник»  вийшла книга «Точка сходження», до якої увійшли п’ятнадцять кращих новел та оповідань фіналістів Міжнародної літературної премії короткої прози імені видатного українського письменника Василя Портяка.

Ця премія була заснована 2019 року з ініціативи Фастівського міського голови Михайла Нетяжука та голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського на вшанування пам’яті письменника, кінодраматурга, одного з найкращих новелістів сучасності Василя Портяка та з метою сприяння розвитку короткої прози, відзначення сучасних майстрів новели та оповідання, а також пошуку нових імен в українській літературі.

Книжка побачила світ за підтримки ФІНАНСОВОЇ ПІДТРИМКИ ОДНОГО ІЗ ІНІЦІАТОРІВ ТА ЗАСНОВН7ИКІВ ЦІЄЇ ПРЕМІЇ Фастівської міської ради, яка взяла на себе зобов’язання повного фінансування цього щорічного проекту: грошова винагорода переможцю в сумі 10 тисяч гривень та видання збірки творів фіналістів.

До книги увійшли короткі твори авторів із різних регіонів України та із-за кордону: Юрія Сичука з міста Луцька; Володимира Ткаченка зі Сміли Черкаської області; Ольги Полевіної з Кропивницького; Раїси Харитонової з Києва; Віри Марущак з Миколаєва; Ігоря Гургули зі Львова; Івана Донича із села Требухів Київської області; Ігоря Коваленка з міста Сміли Черкаської області; Марини Павленко з Умані Черкаської області;  Михайла Карасьова з міста Обухова Київської області; Анни Багряної з Болгарії, місто Софія; Галини Яценко зі Львова; Валерія Хмелівського з міста Бердичева Житомирської області; Наталі Доляк із Вінниці та Дмитра Дима з Івано-Франківська.

Ольга Полевіна, Гальшка

Княгиня Беата зупинилася біля відчиненого вікна. Теплий вересневий вітерець охолодив гаряче лице.

Що в неї за життя!.. Здавалося б – усе було для щастя: краса, багатство, походження. І що це їй дало?! Гірку долю вдови. Остання прачка в Острозькому замку щасливіша від неї – вона вільна. А за ясновельможною княгинею спостерігає весь світ: з ким говорила, на кого подивилася.

Дивитися – не можна... Очі видають. Палаючі щоки – видають. Здіймання грудей... Прекрасні груди, немов висічені з мармуру геніальним скульптором... Чоловічі погляди прикуті до неї. А чоловічі руки, ох, як давно торкаються її! І навіщо їй така стать, такі очі, така талія, якщо жіночого щастя їй зась?! Чотирнадцять років удівства... Але ж вона ще молода! Хто посміє назвати тридцятивосьмирічну княгиню старою? Вона виглядає так, ніби в той день, коли у Вавелі одружилася з князем Іллею!

Прокляті турніри... Рана, отримана молодим на весіллі, через півроку звела його в могилу. Так і не дочекався народження доньки.

Він, напевно, сподівався, що народиться син, тому й заповідав ще не народженій дитині всі свої незліченні багатства. А народилася дочка. І з цієї хвилини для княгині Беати все закінчилося: уже не вона була першою, а ця новонароджена дівчинка... А вона звикла бути першою!

Зросла у свиті королеви Бони, звикла до блискучого життя польського королівського дому. Дивно, що друга дружина Сигізмунда Iтак прив'язалася до неї,адже ні для кого не було секретом, що її мати Катажина і король... Любив Сигізмунд Старий своє позашлюбне потомство, тримав при собі.

П'ять років, як помер батько... Король Сигізмунд Август, зведений брат, благоволить до неї. Але ще більше благоволить до її дочки Гальжбети – ще б пак, така багата спадкоємиця! Тут треба гарненько подумати, за кого її віддати: дочка найбагатшого магната Великого князівства Литовського – власниця величезних земель, і в чиї руки вони потраплять, для польської корони небайдуже. А скільки женихів сватається до її Гальшки! І треба ж, щоб з усіх претендентів опікун Гальшки князь Василь Костянтин Острозький вибрав князя Димитрія, старосту канівського і черкаського!..

Беата прикрила вікно і нервово заходила залом. Димитрій... Красень. Молодець. Двадцять три роки, але вже зрілий чоловік... Скільки жіночих очей зупинялися на ньому на балах і турнірах! А на скількох він око поклав!.. Та коротка розмова з ним... Невже їй здалося?.. Ця його посмішка, погляд... Не так дивляться на майбутню тещу... Дивився, як на жінку в повному розквіті краси, – або вона зовсім нічого не розуміє в чоловіках! Якась аура... тремтіння... Щось усередині здригнулося – чи в грудях, чи нижче... Це завжди – обопільно! Від чоловіка йде хвиля бажання, вона досягає жінки, і та у відповідь... Або – йде від жінки. Немов від багаття. Жар. І якщо вдається запалити чоловіка...

Беата зупинилася перед високим дзеркалом.

Красуня!.. Фіалкові очі з поволокою... Подумаєш, старша від нього! Та куди їм до неї, цим молодим панночкам, з довгими худими руками і такими ж – вже вона знає, які бувають при таких руках – ногами, прихованих сукнею, але від цього не менш схожих на друзки!..

Господи! Всемилостивий Боже, прошу тебе! Не для того ж здригнулося, затремтіло десь усередині все її єство, щоб він не відчув цього жару, не відповів на нього! Адже вона теж може вийти заміж, і її частка спадщини не така вже й мала! Якщо його цікавлять її землі, так слід поки що не видавати заміж дочку, а розпоряджатися маєтками, як і раніше! Дівчинці немає й чотирнадцяти, може посидіти в дівках. Вона, Беата, одружилася, коли їй виповнилося двадцять чотири, і нічого, не запізнилася. На її долю вистачило гіркого вина.

Милостивий Боже! Дай десять років щастя! Хіба вона не заслужила його за ті самотні безсонні ночі!.. Так, не завжди вони були самотніми... Але як це складно, як небезпечно в її стані!

І ніколи ще ніхто не міг так сколихнути її!.. Його очі... Його губи... Торкнутися б їх!.. Його руки... Вони не тільки для того, щоб тримати меч! А волосся його – яке воно на дотик? Як шовк? Як хутро?.. Так навіщо йому її Гальшка?!

Вона схопила срібний дзвоник.

Вбігла перелякана служниця.

– Де княжна? Покликати її негайно! – наказала Беата.

– Панна Гальжбета на терасі, – тихо сказала дівчина і побігла виконувати наказ.

Минуло досить багато часу, поки з'явилася дівчинка. Вона тримала на руках крихітне кошеня.

– Матінко, Ви тільки подивіться! У нього блакитні очі! – захоплено вигукнула вона і засміялася щасливим сміхом.

– Гальшу... Та облиш ти його, коли я з тобою говорю! – роздратовано перервала сама себе Беата.

– Мамо, він такий теплий! Як грубка! – сміялася дівчинка, притискаючи гарненького звірка до щоки.

– Що тобі говорив князь Димитрій? – суворо запитала Беата.

– Так, усілякі дурниці, – сказала дівчинка, продовжуючи грати з кошеням. – Що в мене очі, немов сонце... Як два чорних сонця...

– Диви, поет, – з досадою промовила Беата. – Він сватається до тебе. Ти щось йому обіцяла?

Дівчинка знизала плечима.

– Ти хочеш за нього заміж? – продовжувала допитуватися княгиня.

– Не знаю... Він гарний...

– Я ніколи не дам згоди! – вигукнула Беата. – Я забороняю тобі думати про нього!

Дівчинка промовчала, продовжуючи гладити кошеня.

Беата дала волю своєму роздратуванню. Вона почала говорити про те, що Димитрій Сангушко, незважаючи на своє багатство і родовитість, – невідповідна партія для княжни з роду Острозьких.

– А дядько Василь пророкує його мені в чоловіки... – тихо сказала дівчинка. – Він точно так же суворо наказав мені не думати про когось іншого...

Беата осіклася. Її вразило не те, що брат її покійного чоловіка наполягав на цьому шлюбі, – вона це знала. Батько Димитрія та покійний батько Гальшки були друзями і давно вирішили одружити дітей, якщо такі будуть. Її вразили інтонації в голосі дочки. Уперше Гальшка заперечувала їй.

Ні. Не може бути. Вона дитина. Вона не може відчувати це.

Беата зловила себе на думці, що розглядає Гальшку не як дочку, а як зовсім чужу жінку.

Красива. Чорнява, з величезними чорними очима – у Острозьких пішла, не в Ягеллонів... Рожева сукня відтіняє матову блідість її смаглявого обличчя, оживляє його... Але – груди ледь намічені, руки худі тієї підлітковою худорбою, рухи поривчасті, як у дитини... І розум, як у дитини... Як виявилося, до сьогоднішнього дня... Якби не ця інтонація...

Невже й вона закохана в нього?..

Ні. Неможливо. Не може бути!

– Ти всього півроку, як стала жінкою! Заміж тобі ще рано. Ти хоч уявляєш, що таке жіноче життя? Це – кров, біль. Чим пізніше ти почнеш його,тим краще.

– Матінко...

– А знаєш, як це, коли чоловік опановує тобою? Це боляче. Він – немов звір, і йому немає діла до того, що ти відчуваєш! – Усе більше розпалювався Беата. – Ти – лялька в його руках. А пологи? Адже після цього неодмінно настануть пологи! Скільки жінок помирає під час пологів! Ти цього хочеш?

Дівчинка зблідла і сперлася на різьблену спинку крісла. Вона була вразлива, і те, про що кричала Беата, проходило перед її очима. Їй ставало погано.

Беата бачила це і посилювала атаку.

– Скільки крові! Разом з дитиною і кров виходить з тебе! А який біль!.. Я щаслива, що мені довелося випробувати це тільки один раз! Але ти молода, у тебе попереду років двадцять таких мук!

Дівчинка опустилася в крісло. Варто було б їй дати води. Нічого… Нехай переживе це. Може, тоді подумає, чи давати згоду на шлюб...

Утім, хто питатиме її згоди? Усі опікуни – польський король, дядько князь Василь і вона сама, мати, – тільки й думають, як вигідніше розпорядитися її долею.

Беата на мить відчула докори сумління. А втім... На частку дівчинки багато претендентів. Буде, з кого вибрати. А цей... Від цього – руки геть!

– Іди до себе. І запам'ятай: я ніколи не дам своєї згоди на цей шлюб.

Дівчинка посміхнулася майже як доросла і нічого не відповіла.

Коли за нею зачинилися високі двері, Беата кинулася в крісло і затулила обличчя руками.

Хіба мало інших? Невже й дочці потрібен тільки цей? Та що вона в цьому розуміє?.. Зрештою, яка їй різниця!..

О, якби він прийшов за нею!..

Прийди... прийди!..

– Пані!

Беата підняла голову: хто сміє її турбувати?

– Пані, завітали панове – князь Василь і князь Димитрій!

Беата схопилася. Невже її молитви почуті? Але навіщо вони завітали?..

Князь Василь з шумом увалився до залу. За ним слідом – Димитрій.

– Мої вітання, дорога сестро! Ось вирішили тебе відвідати.

Беата, не відразу відповівши, перевела подих.

Який він гарний!.. Він скромно стоїть позаду князя Острозького і чекає. Чого?

– Давно я не був в Острозі! – продовжував князь, опустившись у крісло, з якого недавно піднялася Гальшка. – Як здоров'я моєї племінниці?

– Вона не зовсім здорова, – процідила Беата, згадавши Гальшкину блідість. А раптом удасться не дати їм зустрітися з цієї причини?

– Така молода – і нездорова? – посміхнувся князь. – Заміж їй треба, тоді всі хвороби як рукою зніме!.. Ось за цим ми й приїхали.

Беата випросталася і заціпеніла. Ось воно!..

– Ти, дорога сестро, спочатку погоджувалася виконати волю покійного князя Іллі. А потім почалися відмовки: то те то се... Польський король перешкоджає шлюбу… думаємо... шукаємо кращу партію!.. Нечесно це! Неповага до пам'яті мого покійного брата.

– Тобі, дорогий князю, і самому відомо, що без дозволу Сигізмунда Августа шлюб княжни неможливий, – твердо вирішивши не здаватися, процідила Беата.

– Дорога сестро! Мені чудово відомо, який вплив ти маєш на Сигізмунда Августа! Та й Сигізмунд Старий був прихильним до тебе. Чи ж тобі скаржитися на монаршу немилість!.. Одне твоє слово – і все буде гаразд.

– Я прошу Вас, княгине, – благально вставив слово князь Димитрій.

– Чим тобі поганий наречений? Багатий, молодий – усього на дев'ять років старший від Гальшки! Родовитий, покрив себе військовою славою! Кавалер – хоч куди! Гальшка буде щасливою з ним. Чи ти хочеш, щоб якийсь старий шляхтич, якого вибере сейм, одружився на твоїй дівчинці? Сама знаєш: наші шлюби – політика. Подумай про щастя дочки!

Княгиня гнівно схопилася з крісла.

– Не віддам. Це моє останнє слово!

Благодушно-удавана посмішка злетіла з обличчя князя Василя.

– Як знаєш, сестро. Я добром хотів...

– Слуги! – крикнула Беата. Але на її поклик ніхто не прийшов.

– Ги-ги... дорога сестро! Сто лучників князя Димитрія зараз входять через ворота замку. Мені набридли жіночі хитрощі, і я маю намір виконати обіцянку покійного Іллі. Хочеш ти чи ні – весілля відбудеться.

– Ніколи! – вигукнула Беата. – Я буду скаржитися королю!

– Скаржся. Тільки чи зможе він забрати вінчану дружину в князя Димитрія?

– Весіллю не бувати! Я не дам свого благословення!

– Ми й без нього обійдемося. Я – опікун Гальшки і можу своєю владою вирішити її долю.

Беата кинулася до виходу, але двері відчинилися самі – назустріч їй вийшли чотири озброєних воїни з дружини князя.

– Відведіть княгиню в її покої і виставте варту. Вона нездорова. І не зможе бути на вінчанні.

Не слухаючи її голосінь і криків, княгині заламали руки і відвели в далекі покої.

– Ось так-то, синку, – розсміявся князь Василь. – З цими сановними дамами тільки так і треба розмовляти. До вечора знайдемо священика і обвінчаємо вас. А потім уже будемо тримати відповідь. Але такі багатства не можуть потрапити до чужих рук, а ти мені все ж таки не чужий. Твоя справа – умовити наречену. І не вдавай із себе сором'язливого! Жінка спочатку відмовляється, а потім від неї порятунку немає – настільки прилиплива! Як розкуштує – за вуха не відтягнеш!

Священика вдалося знайти тільки ближче до вечора. У замку господарювали лучники князя, слуги намагалися не потрапляти їм на очі.

Княгиня, замкнена у своїх покоях, била кулачками у двері й кричала. Служниця намагалася пробитися до неї, але її не пустили.

Нарешті крики стихли.

Лучники не знали, що з покоїв княгині через гардеробну можна було перемовлятися.

– Зосю, – покликала княгиня, почувши, що служниця вартує з того боку зачинених дверей. Купа оксамитових суконь заглушала шум і голоси.

– Так, моя світла пані!

– Скажи Яношеві, щоб сідлав коня і непомітно вибирався із замку. Нехай їде в Польщу до короля. Нехай розповість про те беззаконня, що тут твориться. Я кину з вікна лист – потрібно непомітно його підняти.

– Неможливо, моя пані! Усюди озброєні люди.

– Відверніть їхню увагу. Я кину лист – ти підбереш.

Княгиня кинулася до секретера і почала писати.

Ні. Задовго не можна. Треба кількома фразами, щоб король зрозумів усе, а якщо зловлять гінця, щоб не четвертували.

Вона на хвилину задумалася і написала своїм витонченим почерком із завитками: «Вір йому!».

З такою запискою Янош не надто ризикує...

 

Гальшбета забилася в куток ліжка, коли увійшов князь Василь.

– Одягайся, дочко. Через годину будеш вінчатися з князем Димитрієм.

– А матінка?! – вигукнула дівчинка.

– А матінка не прийде. Вона благословила тебе і зачинилася в себе.

– Неправда! Вона не могла цього зробити!

– Я її вмовив. Та годі тобі: поглянь, якого нареченого я знайшов! Багатий, молодий, красивий! Любить тебе!

– Я не можу – без матінки...

Князь гнівно стукнув кулаком по різьбленому витонченому столику.

– Через годину за тобою прийдуть. Щоб була готова!

Стемніло. У храмі запалили свічки. Священик тремтячими руками одягав обладунки. Його схопили лучники і притягли в замок. Він знав, що княгиня не пробачить йому цього вінчання.

Гальшку привели в тій самій рожевій сукні, у якій вона була зранку.

– Гарна! – оглянув її князь. – Чому не прибралася?

Дівчинка мовчала.

– Починайте!

Князь Димитрій став поряд з княжною Острозькою. Священик почав вінчання.

Дівчинка стояла, стиснувши губи, – відчужена, непокірна, ворожа. Димитрій заглянув їй в обличчя і був вражений тією безоднею страху, сум'яття, розпачу в її очах.

– Не бійся мене, – прошепотів він. – Я давно тебе люблю.

Утупившись в одну точку, дівчинка мовчала.

– Вінчається раба Божа... – вимовив священик.

Раптовий порив вітру відчинив важкі двері храму і задув свічки.

– Князю! – вигукнув священик. – Сам Бог проти цього шлюбу! Відступись! Хіба таким має бути весілля нашої пані?

– Продовжуй! – гримнув князь Василь. – Я тобі плачу, а не Бог!

– Чи згодна ти, Ельжбето Катаржино...

Дівчинка мовчала.

– Згодна, – відповів за неї князь Василь. – Ось і повінчалися. Димитрію, забирай дружину!

Князь Димитрій зірвав з себе шовковий плащ і накинув на плечі Гальшки. Вона не пручалася.

Він підхопив її на руки і виніс з храму.

– До Канева! – крикнув він візникові. Екіпаж виїхав із воріт замку. Слідом за ним – загін лучників.

 

– Моя пані! Дивись, які яблука ростуть у нашому саду! Який світлий божий день! Вийди з покоїв, подивися на наші поля!

Гальшка стояла на колінах перед образами і молилася. Вона навіть не обернулася.

– Моя королевно! Скажи, чим я скривдив тебе? Подивися, які тобі перли приніс у дарунок! Великі оці – то на шию, а довгу цю нитку – у коси... У коси твої, що мов темная ніч. Як засяють перлини у них!.. – віршами звернувся до неї Димитрій.

– Навіщо відвезли від матері? – тихо запитала дівчинка.

– Вона б ніколи тебе не віддала...

– Слід було вмовити.

– Її не вмовиш. Ти не все розумієш.

Вона піднялася з колін і присіла на край ложа.

– Тиждень минув – а ти не їси, не п'єш, усе молишся. Про що просиш Його? Чого тобі не вистачає?

– Материнського благословення.

Димитрій опустився перед нею на коліна.

– Вона заспокоїться, змиритися – і благословить. Не бійся, не ображу. Для мене кожна твоя сльозинка...

Він узяв її  руку, яка безвільно лежала на коліні, і покрив поцілунками.

Вона напружено вслухалася у свої відчуття. Дивно! Мати казала – чоловіки мов звірі, а цей ласкавий і ніжний. І так солодко, так трепетно на душі, коли він ось так цілує їй пальчики... І так хочеться покласти другу руку йому на голову, пропустити крізь пальці руно волосся. Які вони на дотик? Як шовк? Як хутро?..

Кожен день він приходить до неї в покої, приносить подарунки – коштовності, солодощі та фрукти. І їй зовсім не страшно, коли він торкається її.

Може, це спочатку так? А потім він, як попереджала мати, стане звіром? А як це? Що він зробить з нею?

Він опустив голову їй на коліна й застиг. Вона простягла руку, щоб торкнутися його волосся, але зупинилася: ось так даси волю, потім не зупиниш його. Зараз вона господиня становища, він умовляє її і підлещується до неї, а якщо вона піддасться?.. Рука повисла в повітрі.

Він чи то зітхнув, чи то схлипнув і обійняв її коліна під важкою парчевою сукнею. І її рука опустилася йому на голову.

– Моя королевно! Ти мене кохаєш? – підняв він до неї щасливе обличчя. – Я покохав тебе, як тільки побачив! Це було рік тому. Ти була з матір'ю. Вона говорила зі мною, а ти стояла біля вікна і тримала в руках квіти... За цей час ти стала ще красивішою!

А волосся у нього, ніби шовк... Ковзає між пальців, і це так приємно...

Він піднявся з колін, присів поруч з нею.

Які гарячі в нього руки! Навіть крізь парчу вона відчуває їхній жар. Вони ковзнули по грудях, і вона задихнулася.

Звідки цей трепет? Коли він ось так торкається її, у неї всередині щось здригається і стискається, і солодшого, ніж це, вона ніколи не відчувала... А його губи... Ніжні, немов пелюстки, вологі й гарячі...

– Ясочко моя... Не бійся. Ти моя княгиня, моя люба дружина. Сам Господь віддав тебе в мої руки. У цьому немає гріха...

– Мені страшно…

– У цьому найбільше щастя... Ніякі скарби не замінять цього...

Його руки ковзали по її тілу, кидаючи її в безодню нових відчуттів. І зовсім це не страшно, не боляче, і ніякий він не звір...

Стало темно. Вона не відразу зрозуміла, що він опустив запону ложа, і важкий оксамит затулив світлий день. І не тільки оксамит. Він цілував її заплющені очі, і в цій спекотній темряві вона тільки легенько скрикнула...

– Моя княгине... Моя... Тепер ти мені справжня дружина...

– А матінка говорила... Обдурила мене...

 

Княгиня Беата Острозька вбігла до королівських покоїв.

– Справедливості! Захисту прошу!

Вона впала на коліна перед Сигізмундом Августом. Розкішне волосся кольору осіннього листя розсипалися по плечах.

– Що трапилося, княгине?

– Злодій не послухався Вашого найвищого повеління і відвіз княжну. Поверніть мені дочку! Помстіться за мене!

Сигізмунд Август був неприємно вражений. Варто тепер щось робити, підтримати королівську гідність... Це ганьба – залишити безкарним зухвалого підданого. Давати привід іншим сумніватися в його монаршій могутності.

Йому не було діла до того, що молодий князь одружився на юній дівчині всупереч волі матері, але це дівча було найбагатшою нареченою Великого князівства Литовського. Власне, не про дівчину мова. Он як стрепенулася шляхта: кожен не проти назвати княжну Острозьку своєю дружиною... Вони вже брязкають мечами, тільки й чекають його наказу. Вінчана? Та яке це має значення! Перевінчають.

А ця простоволоса жінка на колінах перед ним... Це ж не прачка, не скотарка, а княгиня Острозька, уроджена Косцелецька, дочка його батька, улюблена дочка – розпещена, виплекана його власною матір'ю, королевою Боною. Хіба можна їй відмовити?..

Як неприємно... Цей Димитрій Сангушко був йому симпатичним. І зовсім не хочеться жорстоко карати його...

А якщо це любов? Сангушко зважився на необачний вчинок, знехтував усі закони, але хіба він, Сигізмунд Август, не так само вчинив? Хіба не знехтував він сам ці закони і не підкорився деспотичній владі матері, коли ось так, майже таємно, одружився на своїй коханій Барбарі Радзивілл?

І чим це закінчилося?.. Невже велика пристрасть стає причиною великих нещасть?.. Два роки немає Барбари. І – ніщо не миле. Ніщо не замінить цих стосунків. Життя закінчилося. Ні нове одруження, ні втіхи з іншими жінками... Ніщо і ніколи не замінить любові...

Як не хочеться втручатися в цю справу... Любить він княжну – і нехай. Вони – не королі. Їм можна... Але ця істерична жінка на колінах перед ним... Але ці її крики і волання про допомогу!.. Але ця готовність шляхти підтримати її...

Сигізмунд Август болісно скривився.

– Я викличу князя Василя Острозького та Димитрія Сангушка і велю дати відповідь за свої вчинки. Нехай постануть перед королівським судом. Встаньте, княгине. Ваш король не залишить вас...

 

...– Нам не можна їхати до короля, Димитрію. Це пастка.

– Що ж нам робити?

Сангушко кроками міряв зал. Василь Острозький, сидів, розвалившись у кріслі. Він розмірковував.

– Мій тесть може вкрити вас у Чехії. Це все-таки інша держава. Вам потрібно тікати. Я дам рекомендаційні листи.

– А ви?

– Я сховаюся в іншому місці. Але на сейм їхати не можна – шляхта нас розірве.

Димитрій зупинився посеред залу.

– Так... Мабуть, іншого виходу немає...

 

...– Мила, нам потрібно їхати.

– Куди? Навіщо? – заметушилася Гальшка.

– Твоя мати жадає моєї голови. Написала скаргу королю, і тепер ми з твоїм дядьком мусимо з'явитися на суд.

– Якщо тебе в мене віднімуть, я помру.

Димитрій стиснув кулаки.

– Не віднімуть! Нехай тільки спробують!

 

Холодним січневим днем 1554 року втікачі благополучно перетнули кордон і прибули в містечко Ліма-над-Лабем.

У затишній кімнаті був розпалений камін, і молода княгиня Сангушко відразу попрямувала до нього.

– Замерзла, люба? Ось ми і вирвалися!

– Я так боялася за нашу дитину... – прошепотіла Гальшка, простягаючи руки до вогню.

– Яка ти прекрасна! Як мужньо переносила всі тяготи шляху!

– Це тому, що ми були разом...

Димитрій розпорядився принести вина і подати обід.

– Тут тепло. Давай я допоможу тобі роздягнутися.

Він опустився на коліна перед нею і став знімати чобітки.

– Як тобі йде чоловічий одяг, мій маленький паже...

Чобітки зі стуком упали на підлогу... За ними – уся решта одягу...

Зимовим вечором у кімнаті, освітленій тільки каміном, було тепло і спокійно. Ніби й не було стількох днів шляху, морозів, дорожньої тряски...

– Яка ти прекрасна…

Вона лежала, заплющивши очі, розкидавши на подушках чорне, ніби смола, волосся, і посміхалася щасливою посмішкою.

У двері постукали.

– Ось і вечеря, – розсміявся Димитрій. Гнучко перехилившись через неї, накинув на голе тіло дружини хутряне покривало.

– Я зараз принесу тобі вина, – посміхнувся він до неї і, не випускаючи її руки, устав з ложа. Вона тягнулася до нього... Ось з-під покривала вислизнули кінчика пальців...

Він накинув на себе каптан і відімкнув двері.

Товстий шляхтич Мартин Зборовський увалився до кімнати, за ним ще кілька озброєних чоловіків.

– Ну, привіт! Тобі відомо, що ти засуджений до смерті за те, що не послухався нашого короля і не з'явився на суд? За тебе призначена нагорода. Хо-хо-хо... Ото розбагатіємо!

Димитрій обернувся в пошуках зброї. Вона лежало біля каміна, там, де він роздяг Гальшку...

Перехопивши його погляд, Зборовський кивнув супутникам, і ті перегородили йому дорогу.

– Багату наречену відхопити хотів, негідник, – процідив Зборовський і оголив меча.

– Не торкайтеся його! – схопившись з ліжка і намагаючись прикрити наготу хутряним покривалом, нестямно закричала Гальшка.

Син Мартина Зборовського, один з попередніх претендентів на руку княжни Острозької, вискочив з-за спини батька і вдарив руків’ям меча по обличчю беззбройного Димитрія.

– Не чіпайте його, благаю, не чіпайте!..

Гальшка кинулася до чоловіка, який упав на підлогу, і намагалася закрити його своїм тілом.

Це послугувало сигналом для інших. До кімнати ввалилося ще кілька людей, жінку відтягли від тіла і в неї на очах почали бити Димитрія.

Її тримали двоє, поки вона не втратила свідомості.

Потім закривавлене тіло Димитрія, у якому ще жевріло життя, повантажили на воза і відвезли по морозу в сусіднє містечко Яромерж.

– Живий ще, – тицьнувши носком чобота в знерухомлене тіло, сказав Мартин Зборовський.

– Недогледіли, – посміхнувся Лукаш Гурка.

– Це можна виправити.

Мартин витягнув з-за пояса пістолет...

…Так у хліві, у ніч з третього на четверте лютого, обірвалося життя першого чоловіка княжни Гальжбети Острозької. А її в напівнепритомному стані відвезли в Познань, до матері.

 

– Донечко... Прости мені, доню...

Слабкою рукою Гальшка мовчки відвела простягнуту чашу з водою. Чорні кола під очима і повне мовчання. Вона поринула у своє горе, і ніякі спроби Беати вивести її з цього стану не увінчалися успіхом.

Беата дивилася в обличчя дочки і не впізнавала її. П'ятнадцятирічна юнка з очима дорослої жінки, яка вже випробувала все щастя, відпущене їй долею.

 

Старий Лукаш Гурка, який був на тридцять чотири роки старший від неї, у посаг отримав величезні Острозькі володіння і до них на додачу дружину – жінку в незмінному чорному вбранні, яка ненавиділа його.

Потім сталося багато подій. Гальжбеті разом з матір'ю вдалося втекти від ненависного чоловіка до Львова, сховатися в монастирі домініканців. Монастир оточили...

Але це зовсім інша історія...

Удари долі переслідували обох жінок. Не раз пошкодувала Беата про свою необдуману скаргу королеві.

Лукаш Гурка повернув дружину і на багато років замкнув її у вежі, звідки вона вийшла тільки після його смерті. Не краще склалася й доля її матері.

 

Жінка в чорному поступово в'янула. З вежі Шамотульского замку вона з тугою дивилася на безрадісну далечінь, і в такі хвилини здавалося їй, що далекий голос солодко нашіптував:

– Ясочко моя!.. Королівно!.. Яка ти прекрасна!..

 

 

Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий