Побачив світ 82-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного Відповідальна за випуск Ольга Полевіна Текст підготував Олександр Архангельський

Наталія Фесенко. Новели

Вівці ж мої, вівці…

Пилипович жив на краю села, на косогорі, звідки бачив увесь світ: так далеко було йому видно, що на горизонті земля заокруглювалася, і він точно був упевнений, що вона таки, справді, кругла.

Влітку все квітувало аж до осені, а взимку безкінечна далина переливалася сріблом під холодним сонцем.

Зараз літечко золоте… Он пасуться його «кучеряві дітки», яких він так лагідно називав про себе, щоб ніхто не чув. Жив одинаком: дружина раптово відійшла, і залишився він… з вівцями.

То була його турбота і обов’язок, бо інакше зовсім можна здичавіти.

«Треба, щоб любов була», – говорила постійно дружина, за яку б справу не бралася. От Пилипович і жив за цим правилом – любив овець.

Вони знали порядок і не спричиняли йому клопіт, дарма, що вівці.

От і сьогодні сидів він на стільчику за двором і тішився з того, як вибрикували «дітки» на запашній траві побіля матері, і очима вів хлопчика, що прямував стежкою з вудкою за плечима.

– Здоров був, козаче! Чи не до мене йдеш? – посміхнувся до дитини, – бо в мене такі грушки нападали, а пригостити нікого…

Хлопчик зупинився і зняв з плеча вудку.

– А чий же ти будеш? – задерикувато запитав.

– Я? – на хвильку хлопчик замислився, щоб правильно відповісти: батьків назвати чи бабусю з дідом. – Я на канікули приїхав, тут, недалечко жити буду…

– Чи не Остапенків онучок? У них там їх стільки, як опеньків у лісі… – із якоюсь зажурою в голосі промовив Пилипович.

– І я Остапенко теж, як і мої дідусь з бабусею, – відповів хлопчик, поглядаючи на овець, що повернули голови і стали розглядати того, хто прийшов до їхнього пасовиська.

– Ти, бачу, мабуть рибалити любиш? – Пилипович став розглядати його вудку.

Хлопчик з гордістю подивився на новеньку блискучу вудку, яку тримав перед собою.

– Дідусь подарував за те, що я допомагав йому двері в сараї ремонтувати.

– Ого, так ти вчасно приїхав, бо невідомо, хто йому й допоміг би, бо зараз всі в телефонах сидять, а ти, бач, який молодець!

– Так я в комп’ютерному класі навчаюся, мені переключитися треба… Ось дідусь і купив мені вудку, довідник свій дав, гачків, приманку… – хлопчик подивився на свою торбинку.

– А я ще й грушок тобі дам, бо натщесерце риба не клює… – зі знанням справи промовив серйозно до молодого рибалки.

А хлопчик все дивився на ягнят – він ще ніколи не бачив живих – таких біленьких і кучерявих, з рожевими носиками, з маленькими хвостиками і чорненькими копитцями.

Пилипович пішов по грушки, а вівці повернули голови йому вслід.

«Куди ж то пішов їхній хазяїн, невже принесе їм ячменю, вівса чи кукурудзи?».

Але хазяїн ніс якусь торбинку, та ще й не їм.

– На от… візьми… з’їси, поки поплавок застрибає… з карасиком, – посміхнувся собі у вуса Пилипович.

Хлопчик зрадів гостинцеві і з вдячністю поглянув на нього.

Пилипович і сам замолоду часто рибалив, знав, що це за справа – спіймати рибу. Скільки треба знати примудрощів, щоб спіймати коропа чи сома, а дрібної риби він ніколи не брав, навіть котові: не по-людськи це – губити малька. Воно ж, як дитина: чіпляється на гачок за тим черв’ячком, а він і не вартий того…

…Літо покотилося під осінь, як сонце за небокрай.

Часто пробігав хлопчик з вудкою – то з рибкою, то без…

Та одного разу виніс Пилипович свою рибальську скриньку: волосінь, снасті на коропа і карася, поплавки власного виготовлення, гачки та різні принади – усе, чим замолоду багатий був досвідчений рибалка.

Ось і знову біжить хлопчик тією ж стежкою.

– А йди-но до мене, – промовив Пилипович до нього, – ми з твоїм дідусем не всю рибу виловили. Ще й тобі залишили. Ось, візьми, роздивишся, та по книжці Сабанєєва і навчишся гарно рибалити. А головне – малька не бери… Приїдеш сюди, як виростеш, зі своїм синочком підете порибалити, а там вся річка лускою переливається! – Пилипович примружив спокусливо око…

Хлопчик відкрив ту скриньку, потім перевів погляд на Пилиповича – і обличчя дитини засяяло такою вдячністю, якої не звідав старий на віку, бо не мав своїх дітей.

Прийшла тиха золота осінь. Виросли ягнята – ярочки і баранчики. Сидів Пилипович на своєму стільчику і печально дивився на своє стадо.

«Вівці ж мої, вівці… Хто ж вас буде пасти, як мене не стане?..».

21.10.2022 р.

Миронівна

Надворі літо. Як прокинутися спозаранку, то багато чого встигнеш. А якщо ще й звечора розкласти по поличках нагальні справи, то наступний день не змарнуєш.

От і Миронівна прокинулася рано. Не тому, що сирени повітряних тривог розривають душу ще до схід сонця, а тому, що серце болить за солдат на фронті.

Сяк-так поснідала та й стала збиратися на город. Там у неї свій рай. Кожної весни вона молодіє, вдихнувши запах свіжої ріллі – зораної та культивованої, схожої на м’яке покривало з чорної вовни.

Уся в думках про все на світі йшла собі жінка через місточок на інший берег річки.

«Он і дикі качки цього року налетіли, мабуть, від вибухів повтікали. плавають собі поміж очерету, ховаються…» – подумала, сумно оглядаючи молоденький виводок, що поспішав за качечкою.

Ішла, похнюпившись, шугаючи думками в різні боки: то на фронт, то за онуками в закордоння, то на руїни розбитих міст…

Так і дійшла до своєї віддушини із сапою й пляшкою води в торбинці.

Їжі не брала, бо є чим поживитися на городі протягом дня: там горошок налився, там морквинка підросла, а там вже й огірочок хрумкий в кущику визрів…

За себе Миронівна давно не турбується – їй багато не треба, а от для фронту врожай добрий виростити, то важливе діло.

Ось і стільчик підпирає вишеньку – чекає її кожного дня. Він, як живий, для неї: то пам’ять про чоловіка. Вона з цим стільчиком розмовляє подумки, коли самотність душу гнітить. Та вона збирає себе в кулак і живе спогадами про хороше та дороге.

Присіла, перебрала очима своє господарство: з чого почати, що потребує термінового догляду?

Швидко похопилася, уздрівши густий килим молодої лободи поміж рядочками веселих бурячків, що тяглися соковитим листям до яскравого сонця.

«Це ж треба! Наче вчора ще тільки пробивалася, а сьогодні вже, як щетина!» – піднялася зі стільця вивільнити з полону свої леліяні бурячки.

Осінь спитає… А надто – зима… Та й гріх не прикласти рук до такої благодатної землі, як наша! Нехай годує воїнів, які захищають її. А багатьом, найкращим, що полягли, уже не скуштувати цьогорічного врожаю…

Набігли сльози та скотилися на благеньку кофтинку, але Миронівна не стидається своїх сліз, бо серце стискає невимовний біль за кожного, хто не повернувся у свою сім’ю з поля бою.

Зморена, просинається вночі та думає про новини з фронту. А влітку ночі короткі – дивись, уже й світає. Так і носить в собі, що не додумала, не домислила посеред ночі.

Аби молодша була, то хіба всиділа б вдома? А так шукає, шукає, яка би поміч згодилася отим дітям, що бійцями стали.

Війна їй впала, як сніг на голову. Не думала Миронівна, що на старість ще й таке горе їй станеться.

А все за те печеться, як же можна душу свою продати ворогу та стати зрадником, коли жив на цій землі?

А, може, то чужинці, які ніколи українцями й не були, чужого роду-племені?

Коли вона була малою, чула від бабусі про голодовку, про мор, про смерті цілих сімей й про пусті хати.

І в них поселилися росіяни, яких привезли з неродючих земель.

Оце і прийшов той час для зради…

«Яка я безсила… яка я стара… То яка поміч з тих бурячків?» – доходила до розпачу Миронівна та все ж краєчком надії живила свій дух. «Нехай земля допоможе. Нехай сила прибуде нашому війську із соковитих плодів, із родючих полів…» – майже в молитву впадала вона, виполюючи бур’яни поміж кущами картоплі та перцю.

А врожай таки видався гарний! По осені забулися болі в спині та зажили потріскані пучки: на душі було свято від того, що не з порожніми руками вона прийде поклонитися воїнам нашим у холодну пору після спекотного літа…

29.11.2023 р.

Ворог на курорті

– Мамо, ти вже всі заготовки зробила для фронту? На городі, окрім бадилля, нічого ж не залишилося, правда? – телефонувала дочка у вечірній час здалеку, з країни, де немає війни. – То, може, полетимо на тиждень в Єгипет, покупаєшся в морі? Тебе ж посеред літа й на річку не вмовиш. Робота… А зараз є нагода: у мене відпустка… – інтригувала донька відпочинком, перельотом, знаючи, як мама любить льотчиків, і використала вагомий аргумент.

Настала пауза, а це був момент, щоб зважити всі « за» і « проти».

– Так можна і в аквапарк сходити…

– Так на літаку ж, мамо… льотчиків побачиш! – голос весело бринів і з усіх сил заохочував погодитись.

– Та вже й пізно: осінь…

– Так це ж Африка! Там літо ніколи не закінчується, а дощів не буває понад рік!

– Які бідні люди… що ж у них там росте? Голодують, мабіть.

– От давай полетимо, побачиш. Цце ж міжнародний курорт.

«Міжнародний, це цікаво… – подумала Віра Іванівна. – Покажу всьому світу свої вишиванки.».

І погодилася!

Валіза видалася важкою: мед, горіхи, сушка, гостинці, капці, прикраси, сукні, фен, бігуді, спідниці та блузки, черевики на підборах і купальний костюм…

– Мамо, навіщо ти стільки набрала з дому, валіза не рухається навіть на коліщатках? – донька переміщала її з місця в обидва боки.

– Ну, приготувалася на всі випадки…

Донька змовчала, поважаючи вибір мами.

Приїхали в аеропорт, і очі у Віри Іванівни засвітились особливим світлом рожевої мрії…

Літаків стояло безліч! Усі вони виблискували сріблом і заворожували вишуканою красою вільного птаха в польоті.

Стримана посмішка не полишала щасливого обличчя жінки, яка знаходилась поблизу вимріяного задоволення.

А ще Віра Іванівна приготувала на всяк випадок кілька фраз англійською і французькою мовами, щоб Україна не пасла задніх на міжнародному рівні.

У ресторан, де вони будуть снідати, обідати та вечеряти, буде закріплювати на сукні синьо-жовту квітку нескореності – кольори своєї вільної держави!

Політ видався казковим – летіли вище хмар, і звук двигунів у польоті заколисував.

У Хургаді сонце пекло немилосердно. Дорогою в курортну зону по обидва боки, окрім піску, були лише мушлі, перетерті на дрібні часточки, та ще зустрічалися поодинокі пальми зі стовбурами висохлої кори, верхів’я яких гарячий вітер теліпав у різні боки. У далечі повітря було насичене пилом з піску й нагадувало імлистий берег побіля гір. Щоб вижила хоч якась рослина, до неї підводили тоненьку трубочку з опрісненою водою.

– Ну, от ми й приїхали, – донька взяла мамину валізу. – Забудь про все, можеш належати тільки собі!

Віра Іванівна вирівняла стан, красиво й гідно пройшла широкою залою для реєстрації туристів.

Тут можна було складати карту всього глобусу! Наочно вирізнялися китайці, японці, монголи, корейці, індійці. А туристи з мусульманських країн приводили з собою кількох дружин різного віку і їхніх дітей, на чолі яких завжди був сильний і впевнений в собі поважного віку огрядний чоловік.

«Альфа самець» – подумки визначила його статус Віра Іванівна.

Відкритими у жінок залишались тільки обличчя від лоба до підборіддя. Вся постать була укутаною в чорну суцільну непрозору тканину. Діти мали привілеї й одягнуті були в легкий кольоровий одяг.

– Який жах!.. У таку спеку так себе поневолювати… – Віра Іванівна опустила очі долу й розглядала різнобарвні керамічні візерунки перед собою.

– Це ж і ми могли б там народитися… – смуток заполонив її волелюбну душу.

Донька посміхнулася куточками вуст.

– А ти чула вислів: «слава Богу, що я не москаль»? Тому можна продовжити й далі…

Європейських туристів можна було розрізняти лише за мовою: і одяг, і зачіски, і їхня поведінка були схожими.

– А що ж тут можна їсти? – оглядаючи одну за одною дві великих зали ресторану, де були виставлені блюда, зорієнтовані на всі мислимі народності планети, спитала Віра Іванівна.

– Мамо, бери собі все, що підходить тобі за смаком. Але свинини й сала тут не буде.

– Я зрозуміла, що борщу тут не буде теж… Це що, українців тут не поважають?

Якраз в цей час проходив кухар в білому ковпаку і в білому спецодягу.

– Месьє! – Віра Іванівна повернулася до нього обличчям і поклала праву руку на синьо-жовту квітку вище серця. – Я з України! Ай лав борщ!

– О, мадам… – він показав рукою, куди треба пройти, і ввічливо посміхнувся.

Вона підійшла до виставлених в ряд ємностей, у яких знаходились подрібнені варені овочі з усіх країн світу, соуси й приправи, листя салату, гірчиця, перець, сіль і цукор. Вона повинна була покласти в глибоку миску все, що ідентифікувало борщ, налити туди бульйон і приправити тим, що подобається.

Віра Іванівна похнюпилася, бо то вже був би не борщ, скромно поклала на тарілку варену картоплю й пішла далі шукати собі поживу. Вона любила банани, тож розраховувала з’їсти їх тут досхочу, тому шукала їх в перший же день.

– Не сезон, – відповіли офіціанти.

Побачити Червоне море вирушили відразу, як тільки занесли свої речі в номер для проживання.

– Головне, ключі не загубити від кімнати – Віра Іванівна звільнила гаманець і поклала туди чіп.

– Так ми ж на першому поверсі, дивися, двері розсувні на терасі: хочеш – заходь сюди, а хочеш – через коридор.

– А якщо злодії зайдуть?

– А он дивись: камери спостереження. Та ще й охорона на кожному кроці.

Заспокоївши свої перестороги, вони вирушили на пляж.

Доріжки були викладені різнокольоровими камінцями і коли туристи проходили до моря, милувалися візерунками.

– Бачиш, яка краса, це ж скільки праці вкладено для того, щоб туристи отримували задоволення… Звичайно, це основний дохід в державі, їм треба виживати на цій землі.

– Якої тут немає…

– Це правда…

Вони йшли до моря й розглядали все навколо, що створено було в цій пустелі: це була батьківщина єгиптян, яку вони не вибирали, а вона їм дісталася в спадщину й тому іншої долі в них не було, як обживати цей край.

А море!.. Воно переливалося під сонячними променями і до берега гнало хвилі чистої, прозорої води на білий, гарячий пісок.

– Яка краса! Вічна… – Віра Іванівна ходила берегом й піднімала дивовижні мушлі, які викидало море.

Гарячий вітер обпікав з усіх сторін, здавалось, повітря підсмажували на сковорідці.

– Пора трохи відпочити з дороги. Сонце сяде, вийдемо погуляти.

Коли зайшли в номер, Віра Іванівна побачила пульт від телевізора.

– Доню, ану включи їхній телевізор, я ніколи не дивилася чужих програм, чим вони дихають. Полежу та подивлюся…

Тільки засвітився екран, відразу почулася російська мова:

«Российским войскам удалось спасти картини видающегося художника Куинджи после того, как украинские войска уничтожили художественний музей. Теперь полотна находятся под защитой нашого государства».

Віра Іванівна схопилася з ліжка, наче її облили холодною водою.

– Що це таке? Це ж брехня про Україну на весь світ. Звідки тут російський канал?..

Влада Єгипту прогинається перед росією заради виживання. От і маєш правду про себе брудну. А як від неї відмитися?

– Вони самі собі брешуть і в те вірять.

– Татаро-монголькі клони… – Вірі Іванівні уже було не до відпочинку.

Пішохідні доріжки постійно були зайняті відпочиваючими, які рухалися то на пляж, то з пляжу. За кілька днів вони вже привітно посміхалися одне одному при зустрічі. Це все, що вони могли в спілкуванні, тому що мови були у всіх різні.

Віра Іванівна ввічливо посміхалася одній жінці при зустрічі з першого дня по приїзду по декілька разів на день. Зовні вона була схожою на казашку чи туркменку, а Віра Іванівна посеред дня була вдягнута в довгу білу ажурну сукню й носила вишуканий білий капелюшок з вуаллю, які не поглинали сонячне світло.

Хто наважувався до неї звертатися, здивовано говорили:

«Дас іст прінцесс?».

«Бьютіфул!».

«Бьен!» – у надії, що хоч одну з трьох мов вона зрозуміє й подарує їм посмішку.

Так продовжувалось кілька днів…

…А одного разу Віра Іванівна побачила на пляжі цю жінку поруч з чоловіком, огрядною молодицею і двома дітьми, які будували башту з мокрого піску.

Через деякий час жінка зайшла в море і вони зіткнулися віч-на віч.

– А Ви здалеку приїхали? – промовила Віра Іванівна українською, щоб людина з іншої країни почула мелодику звучання мови країни, про яку дізнався увесь світ.

– С Мааацкви!

– З мацкви? – остовпівши до головокружіння, повторила Віра Іванівна, наче зустріла озброєного чужинця посеред дикого лісу.

– А я з Маріуполя! – ні на секунду не вагаючись, випалила їй в очі. Та, що «с маацкви», мовчки, непорушно стояла у воді.

Віра Іванівна опанувала себе і спитала:

– А як ви ставитесь до війни в Україні? – до останнього сподіваючись на засудження політики кремля, убивств дітей, руйнувань мирних міст, адже вона – мати, жінка. Може, це той випадок, що зустріла «хорошу росіянку»?

Хоча яка вона «росіянка» з генетикою кочових народів півдня расєї?

– Ми пааадзержіваєм вааайну в Украааінє. Нє нужно било абіжать русскае насєлєніє на вастокє, – із впевненістю й гордістю за достойну відповідь українці вимовила вона.

– Абіжать?! Рускає насєлєніє? А по якому праву воно живе в наших білих хатах замучених голодом українців до сих пір та ще й бреше про утиски на нашій історичній землі?

Усе, що накипіло за час війни в душі, умить зірвалося вибухом – до тремтіння рук, до помсти за всі болі на цю «руськую мать»:

– Ах ти ж суко!!! – стиснувши кулаки й зуби, заволала Віра Іванівна, не турбуючись про наслідки на міжнародному курорті. У таку мить вона не володіла собою, тож готова була кинутися, як левиця, на звірину, що роздерла її дітей.

– Щоб ти втопилася в крові своїх онуків, падлюко! Ненавиджу! Щоб твоя рашка крізь землю навіки провалилася! – кричала Віра Іванівна, стоячи по пояс у Червоному морі вже не до неї, а в Космос, у небо, до Всевишнього і ридала вголос від болю за свій стражденний народ, якого гнобила й вбивала «рассєя» віками.

Зустрівши так близько ворога й переживши такий глибокий стрес, вона ще довго не могла розтулити стиснуті кулаки і, як після рукопашного бою, вийшла на берег спустошена від того, що не здавила за шию, до зупинки дихання, цю звірину.

Повернулася в номер, упала на ліжко й лежала з розплющеними очима, вгамовуючи серцебиття.

– Ну, як ти поплавала? – не відриваючись від ноутбука, спитала донька, бо навіть у відпустці працювала дистанційно.

– Та шкодую, що не притопила одну « руськую мать»…

– За що? – уже здогадуючись, посміхнулась дочка. – Ті встигають заробляти всюди, де тільки ногами ступають… Попий водички, вона тут на вагу золота…

– Додому… Інакше – задавлю…

Донька відвела погляд від ноутбука й сиділа мовчки, замислившись.

Усі дні, які ще залишилися, Віра Іванівна плавала в іншому кутку пляжу.

Уже нічого не вражало: ні квітуюча бугенвілія, ні квітуюче лілеями дивовижне дерево, ні дно моря, усіяне мушлями – усе пожухло в очах. Хотілося додому.

Залишалася остання вечеря перед від’їздом в аеропорт. Валізи вже стояли спаковані, одяг теж був дорожній – для зручності. Треба було тільки щось з’їсти для тривалого перельоту.

Віра Іванівна взяла блюдо й пішла шукати смаколиків, напоїв, щось із м’ясних продуктів. Підійшла до стійки, щоб налити собі кави, і тут боковим зором побачила за столиком під стіною ту особу, з якою ще не вдалося достойно попрощатися. Назавжди…

Усе пережите знову нахлинуло на неї й гіркота розлилася по всьому тілу.

Віра Іванівна взяла два найбільших пивних бокала, налила чорної кави без молока й рушила до столика в кутку.

Та її не впізнала: у джинсах, у кепі з широким козирком і у футболці з прапором України Віра Іванівна була зовсім несхожою на ту українку «з Маріуполя».

– Це кров України, щоб ти знала, яка вона гірка! – мовила Віра Іванівна і вилила на неї обидва бокали.

02.12.2023 р.