Болять думки в її душі

 

У час засилля «масової сучасної культури» творчість Людмили Юферової – незвичайне явище. Воно самобутнє. Воно заворожує. Її висока метафоричність захоплює читача яс-кравими і оригінальними образами, цікавим поворотом думки, проникає глибоко в серце і переповнює його емоціями. Її статті, фото-знімки, натюрморти, вишивки, мережива і домоткані килими успішно конкурують з ро-ботами іменитих майстрів і завжди залиша-ють в душі відчуття тепла і гармонії.

 

 

Чим більше сонця в тебе у душі –

Тим білий світ яскравіший, чистіший.

 

Ці рядки з її вірша якнайкраще характеризують творчість і все життя Людмили Юферової. Так от, щодо образності: не перестаю дивуватися, звідки у голівці тендітної жінки крутяться невгамовні каруселі таких чудернацьких думок! Наприклад:

 

Не скоро ще, не скоро завесниться…

У порцеляну сковані річки…

А на горі, за лісом, сніговиця

Розмотує бавовняні стрічки.

Теплий вітер впевнено і жваво

Косить сон сухого бур’яну...

Крізь надбиту порцеляну ставу

Січень п’є водицю крижану.

 

 

Багато рядків присвячує поетеса своєму батькові, у неї душа болить, що довелося залишити його самого і поїхати, хоч і тимчасово, далеко від нього:

 

Він сам, отам, за пишними снігами,

Вітристу зиму вкотре вколисав.

І кожен вечір змерзлими руками 

Складує дні у розблиски заграв.

Він сам, отам, де вулиці незрячі

Бояться фар і гуркоту машин,

Де димарі уперто і терпляче 

Теплом стікають із усіх шпарин.

 

Усе життя Людмила Юферова прожила на Добровеличківщині – у прекрасному степовому краї і в той же час згорьованому раю, як вона сама його називає. Душа поетеси плаче, бо кожного дня жінка спостерігає постійний процес занепаду українського села, його вмирання. В одному із сусідніх сіл залишилося всього п’ять жителів – стареньких бабок, які об’єдналися у комуну, аби якось разом обробляти непомірно великий город. Як вони живуть? Ось так:

 

В них простий календар:

день проснувся, робота і вечір…     

Вже й забули, коли 

відзначали востаннє свята…

Залишились вп’ятьох 

у буденно-мирській колотнечі

І не бачать, коли рік за роком 

у Вічність зліта.

 

Та й самій авторці несолодко жилося у селі, особливо взимку, адже у її краях немає газу, вугілля:

Зима для мене – ціла низка криз,

І на душі – печально і сердито!

А завтра знов піду шукати хмиз,

Бо хочу жити! Просто хочу жити!

 

 І ось поетеса малює пензликом своєї думки такий підсумок сільського убогого життя:

 

Фарбує час то в біле, то в зелене

Сумне мовчання відчаю й жури…

І стогнуть тихо спогадами клени,

Й ламають руки з болю явори.

Як розсипає вечір зорі з торби

І припадають дні до поля ниць,

То крутить вітер заржавілі корби

Невипитих застояних криниць.

Спиняють річку пам’ять і тривога,

Здіймають з дна видіння каламуть,

І можна бачить, як вночі до Бога

Сумні селяни натовпом ідуть.

 

Особливою і дуже болючою темою у творчості Людмили Юферової є збройний конфлікт українських військ із проросійськими сепаратистами на сході. Впевнений, якби вона була молодшою, то обов’язково б рятувала бійців на передовому краї з медичною сумкою. Часто жалілася поетеса мені, що не може спати ночами, її яскрава уява постійно переносить у донецькі степи, поорані снарядами…

 

Як холодно у снігах, 

в окопах тісних – квартирах,

Аж гусне схолола кров і тихне серцебиття…

Триклята оця війна: картопля – 

і та в мундирах,

Кипить у вогні вода, снарядів реве виття…

 

Тому й молиться ночами поетеса, аби швидше закінчилася війна й не гинули українські герої:

 

На поле згорьоване кулями вітер війнув –

Зі стогоном ангели білі прорвались у вись…

Забань, Боже правий, із Космосу вбивцю-війну!

Вже ангелів досить! Помилуй нас і схаменись!

 

А ще автор болісно переймається постійними політичними кризами, олігархізацією політики, несправедливістю пануючого «неокапіталістичного» класу щодо українського народу, постійним процесом зубожіння селянства. Людмила Леонідівна порівнює владних мільйонерів з найміцнішим бур’яном – пирієм.

 

Та вірить тендітна душа, що поетичне слово ніхто й ніколи не зможе вбити:

 

Зима приспала весняну погоду,

Морозів скаженіє апетит.

О, як болить обдурена свобода,

Війна, жорстокість, брехні, геноцид.

Нас б’ють невдачі, мабуть, помилково,

Й до часу – непросвітлена блакить…

І тільки слово, ще не вбите слово,

До Бога із молитвою летить!

 

Болять в її душі думки, саме цей біль і продукує такі дивні і щирі вірші:

Летіть, думки, в заобрійні світи,

Обсядьте густо золоті дерева.

Ви ж так зуміли душу напекти,

Що та, як рана, зболено-рожева.

 

Вічний борець за справедливість, нетерпимий до тупості, жорстокості, брехні і шкурних інтересів, поет і журналіст Л.Юферова, поєднує в собі силу духу, стійкість і вразливість душі романтика і мрійника. Ті, хто вже доторкнувся до її поетичного таланту, не стримують своїх емоцій: «Вірші ллються, як пісня», «Вірші гідні захоплення», «Ви перевернули мені душу своїми поетичними думками».

 

Упевнений, що і ви, читачу, ознайомившись із віршами чергової книги Людмили Юферової «Я сторожую рай», отримаєте величезний емоційний заряд і поповните багатотисячний загін шанувальників її таланту.

 

Валерій Демиденко, поет, член НСПУ,

м.Чорноморськ